Книга или автор
3,7
3 читателя оценили
170 печ. страниц
2019 год
16+

Остап Українець
Малхут

© О. Українець, текст, 2017

© «Фабула», макет, 2017

© Видавництво «Ранок», 2017

Реставрація часу

Іноді настає такий момент – шукаючи сюжетні стежки художнього твору, письменник відчуває, що десь поряд, зовсім поряд, визріває і розгортає свої виміри цілий світ.

Варто лише простягнути руку, достатньо лише подолати найостаннішу перешкоду – тонку грань, невидиму мембрану, поверхню магічного дзеркала – і він вийде з темряви у всій своїй величі. Вийде одночасно у денній і нічній іпостасях, зі всіма належними морями, долинами, горами, лісами, істотами та героями.

Потрібно лише знайти ключовий елемент, за який можна буде вхопитися, щоби потягнути-потягнути та й утягнути суміжний світ до нашої реальності. Відомо, наприклад, що Толкін розгорнув простори та епохи свого Середзем'я, щасливо «потягнувши» за маленьке золоте Кільце, знайдене людиною-кроликом з домашньої казки. Читачеві роману Остапа Українця «Малхут» не доведеться довго шукати тутешнього відповідника улюбленої іграшки Саурона Темного.

Ключовий елемент роману окреслюється хоча й не відразу, проте чітко. Це місто. Те, котре при заснуванні назвали Станіславовом на честь героя легендарної битви під Віднем 1683 року Станіслава Потоцького. І яке тепер називається Івано-Франківськом.

Наче для того, щоби в читача не виникало вже жодних сумнівів у значенні тієї ролі, котру грає столиця Карпат на цих сторінках, автор починає роман загибеллю полковника Потоцького під віденськими стінами, а закінчує… Правильно, появою Івана Яковича Франка. Номінативне коло замикається, а читач задоволено (або ж розчаровано, хто на що вчився) киває: «Ну, звичайно. Ми так і думали».

А вже танцюючи від ключового елемента, авторський задум залучає до сюжету й ту особу, що залишилася в історії «найкращим бургомістром» Станіславова – Іґнація Камінського, і сакраментального «батька прикарпатської історії» Садока Баронча, і гуцульську містику і цілий Орден Дракона з масонами та графом Дракулою.

Якоїсь миті здається, що нагромадження легенд стає надмірним. Але конструкція завжди вчасно врівноважується локальними «маркерами достовірності». Деталями, що наче збільшувальне скло, наближають до нас іншу реальність, додають їй смаків і запахів, роблять її намацальною. Ми, серед іншого, дізнаємося, як у середині дев'ятнадцятого століття ставили на піч горщики, що відчували під час страти насаджені на кіл та в яких саме кімнатах та підземеллях полюбляли збиратися карпатські гностики, ховаючись від імперських та парохіяльних нишпорок.

А ще авторові вдалося залучити до числа тих «маркерів» прикарпатську ситуацію мовного перехрестя, де німецька, польська, русинська, волоська, єврейська та угорська говірки багато століть змішувалися з семінарською латиною, верховинськими та подільськими діа – ілектами. Змішувалися, формуючи ту дивну і неповторну міську поліфонію Східної Галичини, котру можна розчути на вулицях ще й тепер, незважаючи на десятиліття освітньої та книжної уніфікації.

Літописи, газетні матеріали, а також твори, залишені нам такими «літературними свідками», як Олександр Гранах або Аврам Лібенсарт, підтверджують, що лінгвістичне полотно епохи малювалося багатьма культурами, галицькі корені яких губляться в далекому минулому.

Автор «Малхуту» приклав відчутні зусилля, аби реконструювати тодішню мовну мозаїку, без якої образ старого Станіславова ніколи не набув би бажаної чіткості. Сподіваюся, не лише філологи та літературні гурмани складуть ціну його праці.

Але все вищезазначене, зрозуміло, не працювало б з читацькою уявою без захопливого і динамічного сюжету, що його автор зберігає цілісним, переходячи з однієї епохи до іншої, перемикаючи настроєві та стилістичні регістри. В сюжеті є все, що складає сучасний інструментарій романного пригодницького квесту.

Затаєний скарб, династична ненависть, окультне під-споддя, політика, контрабанда зброєю та революційні плани інсургентів переплетені у «Малхуті» так щільно, як і личить роману, назва якого перекладається з давньоєврейської як «Царство». Тут пахне не лише пригодами, але й вистояною європейською магією, давніми інтригами та містеріями влади, яка спирається не лише на багнети і фортечні мури.

Автор вводить нас у царство, котре збудоване переважно з незримого. Це ще один з багатьох вимірів, у яких ним проявлене місто, назване на честь Станіслава Потоцького.

Цей вимір нині важко помітити крізь геометрію теперішніх вулиць, забудованих багатоповерхівками, проте у середмісті ще можна побачити лінії бастіонів первісної фортеці, що її Франсуа Корассіні збудував за моделлю кабалістичного дерева Сефірот.

До речі, «Малхут» – це ще й назва одного зі світів Сефіроту. Нашого світу, вмонтованого в складну ієрархію містичного сходження до Всевишнього. Так, звичайно, далеко не всі сучасні жителі прикарпатського міста знають про таємні знаки, що проступають крізь асфальт та пресовані плитки. Не всі й бажають про це знати. Але й, будемо відверті, і у Римі і у Лондоні пересічний люд дізнався про існування вуличної гностичної символіки також завдяки романам Дена Брауна.

Ніщо не зникає безслідно, кажуть нам секретні книги. Через 113 років після смерті Камінського в центрі Івано-Франківська з'явилася бронзова фігура колишнього бургомістра. Іронічно-меланхолійний пан Іґнацій попиває каву й дивиться на заповнене автомобілями перехрестя. На ті вулиці, якими він щоденно проходив з міської управи до улюбленої кнайпи. Треба було ціле століття, щоби він повернувся до свого міста.

А тепер ми маємо і роман, у якому «найкращий бургомістр» виступає в ролі головного героя. Маємо реставрований текстом час, де все ще триває день знаменитої Мармулядової пожежі, що майже знищила місто у межиріччі Бистриць.

День, котрий – нібито – згаснув півтора століття тому. День, коли у кам'яниці поряд з теперішнім пам'ятником мало б згоріти щось дуже цінне і загадкове. Але тут ми вже ризикуємо залишити те, що звикли називати реальністю, і перейти кордон Малхуту, суверенного царства. Автор передмови тут зупиняється. Нехай читач ступає далі сам.

Володимир Єшкілєв

Пролог

Передусім варто сказати, що я не замислюю цю розвідку як глибоко наукову. Не маю навіть певності стосовно її наукової цінності. Це радше спроба систематизації тих окрушин фактів, які мені вдалося знайти за останні кілька років. Можливо, через це моя праця комусь видасться занадто фрагментарною і невпорядкованою. Що ж, я й сам не можу сказати напевне, чи всі наведені документи і нотатки стосуються справи безпосередньо. Зрештою, як і кожен дослідник, я покладаюсь на те, що одного дня з’явиться той, хто знайде щось нове і проллє більше світла на мою розповідь.

Власне, я не певен і того, чи слід називати це розповіддю. Нерідко мені доводилось цитувати сторонні документи, дотичні до інших історичних епох, щоб пояснити ті події, які цікавлять мене. Там, де між конкретними фактами були значні лакуни, для заповнення яких мені не вистачало документального матеріалу, я брався за пояснення сам і тепер, після тривалої роботи, подаю вам на суд це клаптикове дослідження.

Запропоновані мною відповіді на деякі запитання, що зринають в історії минулих століть, можуть внести ясність, а можуть заплутати ще сильніше – і з цим я нічого не вдію. Правда не буває простою. Боюся, щоб дістатися правди, яку пропоную я (не забуваючи, що це тільки одна з багатьох форм її існування), вам доведеться докласти не менших зусиль, ніж мені. Якби цю історію можна було викласти простими словами – я б так і зробив. Тільки це, на жаль, неможливо.

Якщо Біблія каже правду і кожному буде по його вірі, чимало з нас після смерті опиняться в Австро-Угорщині. На добре це чи на погане, ми ніколи не дізнаємось, бо така доля кожної віри – не знаходити підтверджень. Та я й не прошу читача вірити. Навпаки, я маю намір зневірити і розчарувати кожного, хто наважиться досить серйозно поставитись до моєї розвідки, хто не відмахнеться від неї, як від чогось, що заважає його світоустрою. Тому світоустрою, який нині, як шістдесят років тому, як не раз до чи після того, балансує на лезі ножа. Універсальної відповіді на питання часу не існує, але я знайшов ту, яка влаштовувала свою добу. Я вірю в це. І у своїй вірі я послідовний.

Dixi. Scripsi[1].

Глава 1. MT. 6:21

12 вересня 1683 року під Віднем загинув Станіслав Потоцький. Його смерть не стала ні першим, ні найважливішим етапом історії, яка триває і донині.

Проте смерть під Віднем є точкою, від якої зручно відлічувати час уперед і назад.

Станіслав Потоцький стояв на горі Каленберґ, на узліссі. Вітер був легенький, проте сталий, тож полковник раз у раз незручно потирав шкіряною рукавицею вуса, які, приховані металевим наносником із напівмаскою, немилосердно лоскотали. Панцерна хоругва стояла трохи позаду нього, напівзахована в лісі. Поруч нервово переминалися з ноги на ногу коні дванадцяти ротмістрів і полковників, підпорядкованих Миколаю Сенявському. Тут був і Фелікс, його стрий. Далі по хребту Віденського Лісу, доки було видно, стояли центральні штандарти короля Собєського, ще далі – розвивалась Ґжимала Яблоновського.

Сонце вже давненько перейшло зеніт. Судячи з усього, попереду було ще три-чотири години світлового дня, потім можна буде нарешті злізти з коня і відійти в кущі справити малу нужду. У сталевому панцирі було парко, але пити не хотілося – воду йому підносили. Їсти теж. Хотілося тільки спішитись і, розпрямивши ноги, відійти на кількадесят сажнів у ліс, відвернутися від усіх і вперше за день розслабитися. Пахвина, натерта від довгого сидіння в сідлі, нестерпно свербіла. Спиною стікав піт і, не знаходячи виходу, просочував одяг та промочував сідло під полковником, спарюючи ще сильніше, домішуючи зайву нотку до густо-кислого букету людських тіл, який неминуче супроводжує будь-яку похідну колону.

Вони сформували наступальний стрій ще вдосвіта, коли на піхоту, що йшла під проводом Карла Лотаринзького, напали кілька орд яничар із війська Ібрагім-паші, не даючи німцям змоги вишикуватись бойовими порядками. Проте тоді піхота встояла, тим паче, що через кілька годин бою оборонці міста, раптом опинившись у тилу битви, наважились на вилазку. Турецька армія виявилася зв’язаною в боях з обох кінців, але здебільшого зоставалася бездіяльною. Османські сили все ще мали суттєву кількісну перевагу, тому несподівана поява союзних військ та i пов’язана з нею невдача османів під час спроби підірвати стіни для прориву не давали такої потужної тактичної переваги, як на початку. Загони Кара-Мустафи та Гусейн-паші досі були настільки численними, що лобове зіткнення навіть при атаці з пагорба не могло гарантувати полякам перемоги.

Станіслав витягнув шию, намагаючись зрозуміти, що за метушня починається в центральному таборі. Судячи з того, що інші офіцери теж засовались у сідлах, а Сенявський навіть виїхав трошки вперед, цей маневр помітили всі. У підзорну трубу можна було бачити, що поле бою з боку Відня поволі вигинається крутим луком, – і без того ослаблих за тижні облоги захисників куди більші сили яничар тиснуть до стін. Загони Гусейн-паші та Кара-Мустафи поволі шикувалися, готуючись іти на допомогу і на прорив міської брами. Взяття Відня навіть порівняно невеликим загоном турків означало, що облогу довелося би продовжувати тепер уже визволителям. Проте схоже пожвавлення в строю запанувало і під штандартом короля Яна, поступово поширившись на всі сусідні загони.

Нарешті від центру пролунала команда, багатоголосо повторена всіма командирами:

– Szable na temblaki![2]

Стиснувши на грудях маленький медальйон із викарбуваним драконом, Станіслав повісив шаблю на зап’ястя, озирнувся, переконуючись, що всі гусари його хоругви зробили так само, і взяв до рук піку. В голові зринув безликий чернець, який з’явився йому вві сні, за довгим столом, що стояв у Залі Бастіону під фортецею. Він тримав облатку, ніби на літургії Дарів, і мовив: «Де скарб твій – там буде і серце твоє». Станіслав розумів сон. Скарб його був перед ним – святий союз і надія на ясне майбутнє. Він прибув до Відня битися за це.

Наказу до наступу він не почув. Усі три лави наче одночасно рушили вниз ярами з-під прихистку лісу. Схил гори, як виявилося, не давав суттєвих переваг: увесь поораний лісистими байраками, він вимагав неабиякого вміння маневрувати. Коли ж униз таким схилом рухається двадцятитисячна армія, найменший крок не туди може спричинити велике стовпотворіння, яке, навіть якщо обійдеться без жертв, зведе нанівець усю атаку. Тож коні ступали повільно, а вершники до крові закушували губи в передчутті кількох наступних годин.

Щоб розігнатися для нападу, в них було не більше сотні сажнів досить безлісого пологого схилу, на підніжжі якого зразу починався турецький табір. Минула добра година, поки передня лава кавалерії вийшла на узлісся. На щастя, схил був достатньо широким, щоб солдати могли спускатися, не розтягуючись довгою колоною. Тому, щойно вони зійшли униз, без жодної затримки пролунала команда:

– Dalej![3]

Станіслав повторив команду своїй хоругві та пустив коня риссю. В битві на відкритому полі ця команда потрібна, щоб набрати швидкість і максимально скоротити відстань до супротивника, не виснажуючи коней. Проте в таких умовах, як і сімдесят років тому під Клушиним, кількадесят сажнів стартового розгону давали можливість заднім наздогнати передніх та вирівняти лаву. І як тільки всі кіннотники вийшли на відкрите, засурмив ріжок, а вслід пролунав останній наступальний наказ:

– Złóżcie kopie![4]

Ця команда означала, що коня слід пустити повним галопом, а піку опустити навпереваги на рівень кінської голови. Якщо суперник дізнається про присутність ворога лише по цій команді – битву можна вважати виграною.

Перед ними буквально на відстані витягнутої руки тримали позицію шеренги ар’єргарду Кара-Мустафи, які не рушили на підмогу в бій із оборонцями міста. Вони помітили удар настільки пізно, що не встигли навіть узяти до рук і зарядити аркебузи. Озброєна ятаганами піхота стояла у три ряди, широко розтягнувшись за укріпленнями облогового містечка. Як і будь-який військовий табір, воно було оточене земляними валами, перед якими із землі стирчало «свиняче пір’я», подекуди було встановлено рогатки. Проте ця ділянка тилу, прикрита схилом, вважалась безпечною, тому-то між валами деінде залишались широкі, нічим не захищені проходи. Оскільки нападу з цього боку турки не чекали, то й ризику натрапити десь на замасковані редути теж не було. Не сповільнюючись, гусари кинулися в бій.

У першій атаці загинуло кілька коней і двоє вершників, які випадково напоролися на рогатки, проте в загальній масі цього ніхто навіть не помітив. Кіннотники змели ар’єргард і, навіть не сповільнившись, рушили далі крізь табір, уклинившись у ряди турків і зв’язавши їх боєм. Коли до Станіслава долинув чийсь окрик «Szable w ręku!»[5], він давно вже рубався шаблею. Зламана піка зосталася в грудях якогось яничара.

Кожен бій завжди супроводжується неприємними запахами. У спекотні дні пролита кров закипає на обладунках і зброї, рани в живіт, від яких найчастіше гинуть кавалеристи, атакуючи піхоту зі списами, додають до цього різкий сморід екскрементів та напівперетравленої їжі – те саме стосується і багатьох убитих коней. За всім цим майже губиться гострий запах поту, який незмінно супроводжує будь-який похід. Нехай трупи хворих тварин уже майже не використовують під час облоги, проте дизентерія залишається супутником тривалих штурмових операцій. Коли ж битва триває від світанку до вечора, як оце зараз, солдати, не маючи можливості вийти з бою, змушені справляти свої природні потреби просто на ходу. Спершу ці смороди збивають із пантелику свіжих солдат, котрі тільки-но вступають у бій, проте вже за кілька хвилин чутливість притуплюється, а запал бою – у тих, хто переживає перше зіткнення, – вимикає всі органи чуття, крім зору і слуху. Байдужою стає навіть страшенна спека, що панує на всьому бойовищі поміж десятків тисяч розігрітих тіл, які рухаються так швидко, як тільки можуть, але все одно помирають.

Станіслав, як і всі кіннотники, компенсував млість, що охоплює вояка на початку бою, великою швидкістю, яка не дає змоги думати – ба навіть діяти – і цілком віддає вояка на волю і вміння бойового коня. Пірнувши на добрих кількасот сажнів у глиб бойовища, він уже не відчував ні смороду, ні спеки. Тільки запал бою. Багато хто вже спішився і продовжував бій на землі, але він і досі був на коні, врізався в ряди турків на чолі найбільшої кавалерійської атаки в історії. Позаду нього – двадцять тисяч добірних кінних вояків. Попереду – ворог. Потужним ударом вони змогли протиснути турецьку армію настільки глибоко, що їхній лівий фланг опинився зовсім поряд із фронтом, який тримали німці, а осердя бою змістилось майже до Пратера. Тут стояли загони, рекрутовані у Валахії та Трансільванії. Бічним зором полковник помітив спис, що у нього мітив якийсь волох. Крутнувся в сідлі, щоб відбити, – і таки уникнув смертельного удару. Сковзнув у промоченому потом сідлі та завалився на бік. На щастя, нога легко вийшла зі стремена, кінь побіг собі уперед, а пан хорунжий важко звівся на рівні перед озброєним коротким ятаганом волохом.

Битися волох не вмів і після кількох ударів кинувся тікати. Але пробігти встиг заледве п’ять кроків, коли його підняв на піку якийсь вершник, що на повному скаку промчав повз них. Воювати піхотою під валом кавалерійської атаки удвічі небезпечніше, бо свої стають загрозою чи не більшою за ворогів. Станіслав роззирнувся, шукаючи можливого прихистку від ошалілих коней. Трохи віддалік, у глибині бойовища, стояв чималий кругляк, який обступили турки чи валахи в турецьких латах – вочевидь, хтось із поляків чи німців там оборонявся. Полковник важко кинувся до скелі – крилата гусарська кіраса, що була корисною на коні, тут немилосердно заважала, але без допомоги зняти її було неможливо.

Перш ніж турки звернули увагу на нового супротивника, він устиг покласти трьох. Тоді навколо самого Станіслава утворилось нове осердя бою, а від кругляка турки почали відступати. Хто б там не стояв, він був дуже талановитим фехтувальником. Відбиваючись, полковник намагався поволі відступати до кругляка під його прихисток, коли принаймні можна буде не остерігатися удару зі спини. До того ж удвох із таємничим фехтувальником вони мали неабиякі шанси на успіх, хоч їх оточив добрий десяток далеко не найгірших у військовій справі волохів.

Ударом знизу Станіслав убив одного із супротивників і коротким розкроком перейшов на його місце, ближче до кругляка. За цю мить він устиг побачити коротке сивувате волосся і горбоносий профіль свого стрия – Фелікса Потоцького. Встиг побачити, як той відбиває удар зліва, зливаючи його досередини. Встиг побачити, як інший вояк заносить шаблю з правого боку, мітячи в незахищену шию.

Полковник кинувся вперед, ні про що більше не думаючи. Лівим плечем відштовхнув волоха, який відділяв його від каменю, і впівоберта вдарив занесений ятаган під ефесом, урятувавши своєму стриєві життя. Обертаючись, він не помітив другий ятаган, який пройшов за кілька дюймів від його голови, вибивши з кругляка велику скіпу. Не помітив він і другого – влучного – удару того самого ятагана, який розрубав йому череп.

Коли 12 вересня 1683 року близько шостої вечора Станіслав Потоцький загинув у районі Пратера під Віднем, граф Імре Текелі, котрий бився на чолі трансильванців проти хоругви його стрия Фелікса Казимира Потоцького і завдав молодому полковнику смертельного удару, виборов у Кара-Мустафи своє життя. Той факт, що саме Текелі став убивцею спадкоємця Андрія Потоцького, насправді не є чимось надзвичайним. Проте це краще, ніж будь-що інше, знаменує зв’язок, який існував між ними уже не одне покоління і справжню суть якого мені вдасться відкрити, можливо, лише тепер. Ця історія без початку і кінця для мене починається саме під Віднем, коли її сторони вперше і востаннє зійшлись настільки тісно.

Читать книгу

Малхут

Остап Українець

Остап Українець - Малхут
Читать книгу онлайн бесплатно в электронной библиотеке MyBook
Начните читать бесплатно на сайте или скачайте приложение MyBook для iOS или Android.