Київські прохачі

У всіх на слуху той факт, що жебраки подекуди заробляють набагато більше пересічних державних службовців. Усім відомо, що є у них своя ієрархія: для "іліти" - найкращі місця, а інші нехай подалі йдуть і не заважають. Всі чули про накладні шрами, приховані ноги, зімітовані хвороби...
Коли перевдягаешся з другом у жебрака та йдеш під церкву просити "чисто по приколу", а виявляється, що заробляєш більше, аніж на своїй роботі, а вдома на тебе чекає вагітна дружина, мимоволі виникає думка покинути ту писанину, одягти дрантя, взяти торби та стояти собі мирненько під церквами. Так і на харч заробиш, і будинок добудуєш, та і відкласти щось залишиться. От тільки дитині твоїй соромно за таткове заняття.
Або безшабашна молодість, юнаки та алкоголь віднімають усі статки, а безтурботна і нерозважлива вдача та любов до випивки заважає знайти місце, де працювати.
Або ти змушена поїхати до Києва, бо власні діти зробили твоє життя незносним. А в Києві роботи не знайшлося. І хоч пече сором, хоч не можеш голосу надати потрібної жалісності, все одно простягаєш руку, щоби хоч якость прогодуватись.
Добре, що є хороша донька, яка умовить кинути жебракування і не соромити її. Добре, що є добрі чуйні люди, які допоможуть знайти роботу. Добре, що крізь нерозважливість побачать добру душу і витягнуть з того дна.
Власне, все добре, що добре закінчується.