Комсомольська юність

Цей козел Домбровський

У 1969 – 1973-му я навчався в Івано-Франківському педагогічному інституті на українській філології. Тепер це вже Прикарпатський університет. Той самий, який прославився на весь світ тим, що в його стінах навчається найкращий у світі яйцеметач.

Але у ті дрімучі часи ми навіть не мріяли про щось подібне. Які яйця? Тут би вже пришили український буржуазний націоналізм і відправили до білих ведмедів. Але було дещо й спільне і з теперішнім студентським життям. Нас теж організовано збирали на демонстрації, вручали транспаранти, прапори і плакати, які ми під розписку брали і здавали. Інша справа, що за це нам нічого не платили.

В інституті я потрапив у нове для мене середовище. Майже всі студенти мого факультету походили з надовколишніх сіл чи районових містечок, і рідко хто поступив відразу після школи, як я. Більшість були старшими за мене на кілька років. Все це пояснювалося тодішньою політикою уряду і партії – надавати перевагу абітурієнтам із села. Особливо це стосувалося педагогічних закладів, бо село найбільше потерпало на нестачу вчителів. Однак розрахунок на те, що селюшки тільки й мріють, аби повернутися назад у село, рідко себе виправдовував, кожна з них намагалася різними способами уникнути цього щастя і вже буквально з першого курсу кидалася відвідувати танці в очікуванні серйозних пропозицій.

Тоді власне й народився жарт про студенток педінституту. Перший курс: нікому, нікому, нікому. Другий: тільки одному, одному, одному. Третій: всім, всім, всім. Четвертий: кому? кому? кому?

Ще перед початком навчання відбулися комсомольські збори інституту, і я раптом із жахом почув, як пролунало моє прізвище у списку тих достойників, яких вибрали до інститутського комітету комсомолу. Я ніколи себе жодним чином не проявив як комсомолець, навіть значка не мав. А тут така честь! Відмовитися було неможливо. З подивом я стежив, як дружно голосує зала за список комітетників, частина яких щойно тільки вступили до інституту і були нікому невідомі. Я не знав, чи тішитися, чи сумувати, бо й гадки не мав, що б це для мене могло означати.

Та ось розпочалося навчання і збирає нас, членів комітету, секретар комітету комсомолу Домбровський. Чоловік тупий і безпросвітній, якому доручили в інституті читати естетику. Ці лекції, пробулькані з машинопису, вражали своєю нудотою. Поза паперами Домбровський не годен був зліпити жодної путньої думки.

І ось на цих зборах я врешті дізнаюся, яке нещастя звалилося мені на голову. Виявляється, кожен член комітету крім свого почесного звання має ще й обов’язки. Зокрема мені доручено збирати дані про успішність на всіх факультетах. Яким чином?

– Дуже просто, – пояснив товариш Домбровський. – Кожен факультет має свого секретаря комсомолу, який повинен зібрати дані про успішність у секретарів груп.

Мені досить лише підійти до секретаря факультету і взяти ці дані. Що може бути простіше? Я полегшено зітхнув. Наступного дня я мирно почалапав на історичний факультет і став шукати комсорга Раю. Знайшов. То була дівиця років двадцяти п’яти, вища за мене і з далеко не комсомольським бюстом. На її одухотвореному комсомольською звитягою обличчі красувався щедрий шар рожевої пудри парфумової фабрики «Красная Звєзда» за тридцять копійок. Запах пудри бив у ніс разом із перегаром. Зі всього видно, вчора у неї був тяжкий день. Принаймні я тричі мусив пояснювати, що саме потребую.

– Хто сказав? – поцікавилася вона.

– Домбровський.

– Цей козел? Пошли його на фік. Не мала я роботи бігати по групах і збирати всяку єрунду.

– Тоді що робити?

– Пацан! Тебе учити треба? Пішли.

Вона рішучим кроком рушила по коридору, а я слухняно потюпав за її монументальною фігурую. Мої очі зацікавлено випасали її сідницю, яка грайливо подригувала при кожному крокові, мовби там щось переливалося з однієї половинки в другу і навпаки. Ми вийшли з інституту на вулицю і рушили в напрямку центру. Я здивувався:

– Е, куди ви мене ведете? Ми вспіємо на пару?

– Яка пара? Ми виконуємо державної ваги завдання: збираємо дані про успішність. Так і поясниш.

Я змирився. Незабаром ми опинилися у кафе-столовій, яку в народі назвали «Бомбей». Зараз тут було не завізно, а от вечорами у просторій залі заправлялися і робітники й інтелігенти. «Біоміцин», як називали біле міцне, портвейни, пиво і жахливе червоне міцне вино «Сонцедар» – гидкішого пійла природа ще не створила і, думаю, вже не створить, – складали найпопулярніше пияцьке меню. На закуску були вінегрет, ковбаса, драглі, катлєти з м’яса і хліба та інші не менш вишукані страви.

Я з цікавістю роззирався надовкола, бо ніколи ще у подібних закладах не бував. Ми наблизились до буфету і Рая сказала:

– Два по двісті біоміцину. – Потім зміряла мене таким поглядом, наче збиралася замовити мені костюм, й додала: – І канфети.

Мої стосунки з алкоголем на ту пору були дуже несміливі і нечасті. Склянки вина мені вистачало на цілу забаву. Правда, на випускному вечорі в школі я, щоб не відрізнитися від інших, вілляв у себе цілу склянку горілки одним махом. І нічого. Та більше ніколи не мав бажання повторити цей подвиг, а при самій згадці про нього відчуваю спазми у шлунку.

Ми сіли за столик і цокнулись. Рая перехилила відразу півсклянки, я відпив ковток.

– Пиши, – сказала Рая, кивнувши на мій зошит, і стала з пам’яті диктувати дані про успішність кожної з груп.

Я не вірив своїм вухам. Феноменальна пам’ять! І це після вчорашньої п’янки. За лічені хвилини я вже мав усю панораму.

– Та-ак, – сказала Рая, – з історичним факультетом закінчили. – Математичний. Курс перший, група перша. П’ятірок…

– Стоп, – сказав я. – Ви маєте дані і з математичного?

– Пацан. Я маю дані зі всіх факультетів. Пишеш?

– А це точні дані? – не вірив я своїм вухам.

– А на фік тобі точні дані? Для козла Домбровського? Йому й цих достатньо.

– Тобто ви усе виссали з пальця?

– З х…я виссала, поняв? Вчися жити, пупся. Четвертий курс – це школа життя.

Коли наші склянки опустіли, вся панорама успішності інституту була у моєму зошиті.

– А Домбровський не перевірить? – про всяк випадок перепитав я.

Вона нахилилась до мене і процідила:

– Ніколи! Чуєш? Ніколи не вживай при мені це ім’я без слова «козел». Запам’ятав? Козел Домбровський! Повтори.

– Козел Домбровський.

– Ти подаєш надії. Можеш не переживати, цей мудак без рахівниці від десяти три не відніме. А чому? Бо п’є «Сонцедар». А хто п’є «Сонцедар», стає дебілом протягом місяця. Через півроку він уже імбецил третього ступеня. Ніколи не пий «Сонцедару».

З цими словами вона піднялася і, кинувши через плече: «Розрахуйся», виплила з кафе.

На чергових зборах комітету я відзвітував про успішність настільки зразково, що Домбровський не міг натішитися і ставив мене у приклад всім решта, котрі зі своїми завданнями упоралися далеко не так вдатно, як я. Звідтоді щомісяця я справно доповідав про успішність нафантазованими цифрами. Так минуло півроку, і я поволі почав втрачати пильність. Успішність в інституті була далеко не такою райдужною, як це демонстрували мої цифри. Просто я чітко дотримувався настанов Раї, що на музичному факультеті майже всі відмінники, а на математичному майже всі дундуки. Російська філологія мусила переважати за успішністю українську, бо на останній навчалося село, а на російську йшли вчитися городяни. Іноземна філологія била всі рекорди, бо там теж було мало селюхів, а діти переважно походили з інтелігентних сімей.

Грім ударив, коли товариш Домбровський з моїми даними про успішність виступив на обласному з’їзді комсомолу. Якась підла душа підсунула справжній звіт про успішність педагогічного факультету секретарю обкому комсомолу. Ясна річ, цифри і близько не співпадали з тими, які подав я. Домбровського висміяли, продемонструвавши на прикладі лише одного факультету, яка нісенітниця криється у його звітах.

До всіх моїх негативних рис я ще виявився злісним прогульником, бо відпрошувався у старости з пар начебто для того, щоб зібрати статистику успішності, а насправді усіх дурив. Домбровський негайно зібрав комітет комсомолу, доповів про мою негідну поведінку і запропонував мене з комітету звільнити. Я вже навіть подумав, а чи не збираються мене взагалі вигнати з комсомолу? Цього я щиро не бажав, бо виліт із комсомолу автоматично переходив у копняк з інституту. Але, на щастя, усе тим і завершилося. Я позбувся нудного обов’язку і дихати стало відчутно легше.

А що в моєму житті одна біда ніколи самотою не трапляється, а тягне за собою іншу, то на додачу я вляпався у ще одну смішну пригоду.

Незабаром після мого виключення з комітету комсомолу в інституті затіяли танці. На танці я ходив з Ярком, моїм сусідою, старшим за мене на три роки. Ярко вчився на історичному. Там у них підібралася тепла компанія осіб, які радо заливали за комір. На відміну від філологічного, хлопців і дівчат там було порівну.

З Ярком ми товаришували з дитинства. Якось він мені заїхав по писку і перебив носа. Проте це не захитало нашої дружби. Через кілька років мені вже носа доправили в одній із бійок у Львові, і я навіки втратив свого чудового римського носа – гордість усіх Винничуків. В той час, як я міг обмежитися склянкою вина, Ярко випивав дві пляшки шмурдяку, тому частенько мені доводилося не тільки провадити його додому, а й витягати із всіляких шарпанин, у які він охоче влазив. Заливаючи у себе великі порції алкоголю, Ярко проте дотримувався традицій римських патриціїв і в особливо натхненні хвилини, запхавши собі два пальці в горлянку, повертав земні дари туди, звідки вони прийшли. Після того він міг продовжити почате.

По суботах ми з Ярком ходили на танці, які відбувалися у багатьох місцях – у Будинку офіцерів, у спортзалі, у парку і в інститутах. Перед кожними танцями ми відвідували «Бомбей», випивали по склянці «Сонцедару» – причому залпом, бо інакше б воно не полізло, – і закушували вінегретом.

Саме тиждень перед тим ми з ним побували на танцях у спортзалі. Там Ярко в п’яному стані почав діставати якусь дівчину, це не сподобалося її кавалерові і він спустив Ярка по сходах. Не без утіхи я поспостерігав за цією сценою, вважаючи її навіть недостатньою компенсацією за свого носа. Коли Ярко, звівшись на ноги, посунув знову до зали, я не став його стримувати, мирно чекаючи під сходами. Скотившись удруге, він уже втратив свій агресивний дух і, випустивши бойовий крик ірокезів, виблював тарілку вінегрету, драглів та пляшку вина на підлогу. Тепер нам не залишалося нічого іншого, як негайно ушитися, поки нас не загребла міліція.

Протверезілий Ярко всю дорогу пояснював мені, що він міг би зробити з тим примітивним гандоном, якби був трішки тверезіший. Так що вечір минув чудово.

Перед танцями в інституті Ярко поволік мене на свій факультет, де в одній із аудиторій зібралися історики і заправлялися для хоробрості. Я випив одну-єдину скляночку і був тверезий, як пам’ятник Франкові. Але ж треба трапитися такому збігові обставин, що саме тоді, коли я перебував у тій компанії, зазирнув туди козел Домбровський. Серед двох десятків студентів його пронизливе око виловило чомусь саме мене і алкаша Шашина.

Наступного дня вранці я побачив при вході стінгазету з карикатурою, на якій було намальовано мене і Шашина. І як водиться, з червоними носами. Внизу підпис: «Яке їхало, таке здибало». Повний маразм. Я без жодних вагань зірвав стінгазету і поніс її у комітет комсомолу. Там крім козла Домбровського були ще люди. Я став вимагати пояснень. І тут козел Домбровський почав на мене верещати. При цьому він налився кров’ю і став скидатися на задроченого бика. Він висловив усе, що думає про мене як комсомольця, і сказав, що наступна наша розмова відбудеться на комсомольських зборах моєї групи.

Мої одногрупники мали обговорити мою негідну поведінку, а я мав покаятися. Спочатку він розповів про те, як я жорстоко його підставив, фальсифікуючи дані успішності, як зрадив його довіру і втратив можливість такого чудового старту. А завершив драматичним описом п’янки.

Коли мені надали слово, я, звісно, провину за фальсифікацію даних списав на старостів груп, які мені давали невірні цифри. А щодо п’янки, то заявив, що я того вечора і в рот спиртного не брав.

– Звідки ви взяли, що я щось пив? Ви ж не бачили! – пішов я у наступ.

– Ти був випивший. У тебе лице почервоніло.

– Ага, то коли хтось почервоніє, це певна ознака, що він п’яний?