З чого почати? З того, що смішно? Чи з того, що сумно?
А може з того, що нічого не міняється? Роки проходять. В космос летять кораблі. Автомобілі приходять на зміну коням. А віз і нині там. А люди залишаються все такими же. Гоноровими, чварливими, готовими дертися за клаптик землі до крові навіть з братом.
Іван Нечуй-Левицький написав безсмертний роман. На всі покоління.
Не старіють його Мотря і Карпо, Лаврін і Мелашка. Не здається стара Кайдашиха, і все так же заглядає в чарочку старий Кайдаш.
Може поскидали очіпки і шаровари, поврізали коси та збрили вуса, але все-таки де-не-інде, уже не в гарненьких, немов мальованих хатинках, а в дорогих міських квартирах лунають сварки за дачі, гроші, спадок.
Сумно, чи не так? Але такий уже в нас менталітет.
І тата бити разом, і Батьківщину боронити разом.
І коли вж всохне та груша?
Дальше...
И с чего начать? С того, что смешно? Или с того, что грустно?
А может с того, что ничего не меняется? Годы проходят. В космос летят корабли. Автомобили приходят на смену коням. А воз и ныне там. А люди остаются все такими же. Тщеславными, сварливыми, готовыми биться за лоскуток земли до крови даже с братом.
Иван Нечуй-Левицкий написал бессмертный роман. На все поколения.
Не стареют его Мотря и Карпо, Лаврин и Мелашка. Не сдается старая Кайдашиха, и все так же заглядывает в рюмашку старый Кайдаш.
Может и поснимали очипки и шаровары, укоротили косу и сбрили усы, но все-таки ведь встречается, уже не в писаных избушках под соломой, а в дорогих городских квартирах раздаются ссоры за дачи, деньги, наследство.
Грустно, не так ли? Но такой уж у нас менталитет.
И отца бить вместе, и Родину защищать сообща.
И когда уже засохнет эта груша?