Жерминаль

4,1
68 читателей оценили
548 печ. страниц
2016 год
Оцените книгу
  1. Morja4ka
    Оценил книгу

    Українське село. П'ятиліття перед революцією 1905 — 1907 рр.
    В центрі оповідання - сільська громада, її потуги вибороти кращу долю для себе та своїх дітей.

    Коцюбинський зображує життя українців в селі в ті роки. Більшість працювало на панській землі. Земля годувала людей та була запорукою більш менш гідного існування (але це все, звісно, за умови тяжкої праці). Від цього й таке до неї ставлення:

    Земля!
    Бренькнуло слово, як висока струна, і настроїло серце.
    Давнє, знайоме й близьке слово. Це не той сірий жорстокий клапоть, що як п'явка тягне з людини сили, а сам родить будяк; це щось чарівне, принадне, що одвіку манить стомлену душу, переливається, грає на сонці як мрія, як щось невимовне, од чого змінилася б доля і вище піднялись би води життя понад берегами.

    В оповіданні зображено родину безземельного бідняка Андрія Волика, їх мрії та сподівання на майбутнє. Маланка, дружина Андрія, все життя плекає мрію про власний шматок землі. І ось на селі відбуваються зміни і її мрія вже близько - тільки руку простягни.. Але, нажаль, то була Fata Morgana.
    Здійснення Андрієвої мрії теж Fata Morgana.
    І вся надія на кращу долю залишаєтся на молодь, яка інакше мислить та дивиться на світ - на Марка Гущу, Гафійку та інших.. Одже ми віримо в них...
    Але вони то ми...

  2. LeRoRiYa
    Оценил книгу

    Обожнюю новели Коцюбинського і повість "Тіні забутих предків". "Fata morgana" - мены сподобалася твори менше, проте Коцюбинський - це один з небагатьох авторів шкільної програми, який мені справді довподоби.

  3. Aidoru
    Оценил книгу

    Довгий час я не розумів, чому все ж Коцюбинський був доволі популярним (судячи за кількістю видань) у Радянському союзі. Але все стало на свої місця після прочитання чудесної повісті «Fata morgana», що по-нашому «Марево». Безумовно, це слово позначає більш цікаве оптичне явище. І, звісно, така назва якнайкраще передає характер повісті.

    Дійсно тематика, обрана автором, можна сказати, аж надто соціальна, ба навіть соціалістична, більшовицька. Автор намагався своїм пером виразити настрої суспільства, які хвилювали не лише тодішніх українських селян, але й всіх жителів Російської імперії.

    Земля – дар божий, як повітря, як сонце… Земля для всіх. А хто її має? А хто ж її має? Пан, багатир…

    Цим духом справедливості просякнуте кожне слово. Здається. Але лише здається. Здається, що село ідеалізоване, а пани апріорі погані. Це все міраж, марево, як те марево мати землю для всіх. Чому? Зверніть уваги на картини хаосу, на картини п’янства… І справді від них віє тією відразою розумної освіченої людини, якою був Михайло Коцюбинський.

    Все злилось в однім божевіллі. Люди пили його один в одного з очей, з передсмертного жіху скалічених речей, з крику скла і металу, з стогнання струн.
    Невдоволений шепіт пройшов по юрмі. Се ж горить спирт! Ніщо інше, а спирт. Було досадно. На саму згадку запекло у горлі, розливалось тепло у грудях.

    І читач шкодує ці зламані речі, як зламані долі. Він ненавидить хаос, він не любить підпали і не схвалює насилля… Але… Але грає на струнах душі, викликаючи співчуття важкій долі селянина без землі.

    Але жахає анархія, революційний хаос, а головне те, до чого призводить відчай. І не кожна сучасна людина зрозуміє жагу тогочасного українця мати шматочок родючої землі, яка могла б хоча прогодувати його сім’ю. Не кожен зможе відчути на собі ці цупкі чорні руки роботящих предків. Але вони не втратили віри. Правду кажуть, що кожна бульбашка рано чи пізно лопається. Для селянства це була бульбашка терпіння.

    За словами влади, нас не існувало, ми були бидлом, що наймали пани за гроші, щоб ми ганяли інше бидло – корів чи вівець – або ж збирали їхнє зерно. А все за віщо? За наші «витягнуті жилі» та «випиту кров», якщо цитувати самого автора.

    Хто любить вірно, той хтів би весь світ засіять милого словом…

    Окремо варто звернути увагу на любовну лінію, яка, на мій погляд, була надто млявою. Насправді, саме цим і відрізняється ця повість від інших зі схожою темою: тут не революційні події є фоном, а саме кохання. Яке є, але насправді непомітне. І ця любов між Гафійкою та Марком здається скоріш ідолопоклонством, хоча вона й розуміюча, в деякому сенсі ніжна. Тим не менш, більш гарне справді реальне кохання видно між Маланкою та Андрієм, які живуть разом довго, лаються, кричать, але бережуть у серці той вогонь, навіть вогник чи лампадку ніжності. Це кохання поглинуте, та почорніле від мороку звички, від побуту, що його сховав, але не знищив.

    Дивно. Прожила життя, а воно раптом впало у прірву. Хоч би слід залишило, хоч би згадку яку. Все зап’яв морок. Все чорне. Навіть нинішній день одсунувсь далеко, так далеко забіг, що видається, давнім, давно забутим сном. Чи то було сьогодні чи нічого не було?

    Ця повість, з одного боку, доводить, що ми самі ковалі свого щастя. А з іншого… Ні, навпаки, є сили більш грізні. Це і смерть, і закон, і влада… Але чи може зупинити щось із цього роз’ятрений вогонь ненависті, вогонь бажань і стремлінь мати краще життя. Більш цінне та вартісне. Жити, як людина, а не як раб. Земля і воля? Чи земля і страх? А, може, земля і помста? Що насправді керує повстанцями? Яке останнє слово? Чим окроплюють землю? Словами, сльозами чи кров’ю паничів?

    Бо воно грішне… Все грішне на проклятій землі… Все грішне, тільки вогонь святий.

    А письменник вважає інакше. Не сльозами, не словами і не кров’ю повинна бути окроплена земля, ці прекрасні родючі ґрунти повинні належати справжнім хазяям – тим, хто кладе на її алтар душу, любов, працю, силу та своє здоров’я. І западає страшне питання у вухах? А що ж робити? Що робити, коли нема правди. Дошукатись? Хто знає…

  1. Вы недостойны познать счастье, пока цепляетесь за собственность и пока ваша ненависть к буржуазии будет корениться единственно в вашей неутолимой потребности самим стать такими же буржуа.
    3 октября 2018
  2. В нем вспыхнула злоба против этих людей, которые ничего не понимали. С какой радостью променял бы он свой большой оклад на их толстую кожу, на их легкую, беспечальную любовь. Почему бы ему не посадить их за свой стол, не заткнуть им глотки фазаном, а самому пойти обниматься за забором с девками и мять их, смеясь над теми, кто щупал их раньше? Он отдал бы все – свое воспитание, благополучие, роскошь, директорскую власть, – чтобы стать хоть на один день последним из этих озорников, которые свободно распоряжаются собой, своей плотью, грубо бьют по щекам жен и пользуются соседками. Он тоже хотел бы околевать с голода, чувствовать до головокружения судороги в пустом желудке, – только бы убить свою неутолимую печаль. Да! Жить по-скотски, ничего не иметь, слоняться во ржи с самой грязной, самой уродливой откатчицей и радоваться этому!
    3 октября 2018
  3. То был красный призрак революции. В этот кровавый вечер на исходе века он увлекал всех, как неотвратимый рок. Да! Придет время, и предоставленный самому себе своевольный народ будет так же метаться по дорогам и проливать кровь богачей, рубить им головы и сыпать золото из распотрошенных сундуков. Так же будут вопить женщины, и мужчины будут щелкать волчьими челюстями. Такие же лохмотья, такой же грохот сабо, такое же страшное месиво грязных тел и чумного дыхания сметут старый мир в жестокой схватке. Запылают пожары, в городах не останется камня на камне, люди опять вернутся к жизни лесных дикарей: после повальной оргии и кутежа, во время которых бедные в одну ночь опустошат погреба и упьются женами богатых, не останется ничего – ни гроша от былого богатства, никакого следа прежних прав, и так до дня, когда, быть может, родится новая земля. Вот что неслось по дороге, как сила природы, как ветер, хлещущий в лицо.
    3 октября 2018