Черное и серебро

Это был мой случайный и неудачный выбор, расплата за то, что соблазнилась аннотацией и малым объемом. Из всей книги мне понравился только эпиграф, да и то, наверное, потому, что я читала «Тысячу плато» и из-за этого сформировала неоправданные ожидания. Читать было скучно и как-то дайджестно, как если бы я знакомилась с синопсисом большого романа. Написана книга неплохо, но, видимо, для той проблемы, которая была призвана всколыхнуть эмоции читателя, двести электронных страниц оказалось слишком мало, и торопливая скомканность повествования не смогла соответствовать тяжести истории.

Конечно, когда кто-то в твоем окружении заболевает всерьез и навсегда, это печально. Ты пытаешься помочь, ты склонен воспринимать это с грустью, но поначалу достаточно отстраненно. Это ведь все не с тобой.

Когда ты видишь, как близкий человек из последних сил борется с болезнью и уже почти безнадежно продолжает цепляться за жизнь, ты ловишь себя на мысли, что все это для тебя тяжело. Теперь в твоей жизни многого, связанного с ним, будет не хватать. Тебе очень жаль, но здесь ничем не поможешь.

Когда все становится безнадежно, и привычный порядок твоей жизни нарушен, ты начинаешь больше задумываться об этом человеке и осознаешь, как мало по сути ты о нем знал, как мало любил его, принимая его любовь и заботу как должное. Мучимый экзистенциальным раскаянием, ты пытаешься восстановить по сохранившимся в памяти деталям все годы, пока вы были вместе, как-то по-новому понять его и... оправдаться. Но вместо этого пропитываешься жалостью к себе, которая... уравновешивает твою скорбь о нем.

А вот когда ты, наконец, приходишь к осознанию, что именно на этом человеке и только благодаря ему держалось твое хрупкое семейное и личное благополучие, что именно он был центром твоей казавшейся надежной семейной карусели, твой мир вдруг перекашивается, обрушивается, ускользает и в конце концов разлетается вдребезги, и для тебя «нет уже ни счастья, ни страданья, а только всепрощающая даль». И тебе надо начинать жить как-то по-другому. Но уже без него. И без себя-прежнего.

Мне такие книги противопоказаны.

Мені пощастило бути однією з небагатьох, кому довелося зустрітися з Паоло під час його недавніх відвідин Києва. Раніше я була неособливо знайома з цим письменником, лише чула, що є така книжка "Самотність простих чисел" молодого італійсько автора. Але вирішила познайомитися з ним особисто, коли вже випала така чудова нагода, і не пожалкувала, бо настільки цікавої, різносторонньої, інтелектуальної і приємної особистості не зустрічала вже давно. Дуже чарівний чоловік! Підписав мені цю книгу і я була така натхненна, що вирішила неодмінно прочитати. І знаєте...це фантастично! Мені сподобалося в цьому невеликому романі абсолютно все: стиль написання, сюжет, автобіографічні мотиви, головні герої. Не зважаючи на майже відсутню пряму мову, читається дуже легко і цікаво. Найприємніше в процесі читання "Чорного і сріблястого" - це щирість і простота автора, відчуття, ніби ти сидиш з ним один на один і слухаєш цю приголомшливу історію з його власних вуст. Щирість, щирість і ще раз щирість, Паоло Джордано не боїться бути щирим, не боїться розкривати саме нутро болючих, особистих, реальних тем, не боїться здатися недосконалим і незрозумілим. І ця баланусуюча грань між раціональм і нераціональним на протязі усього роману...коротше кажучи, я в захваті, не очікувала, що буде так сильно! Біжу купувати "Самотність простих чисел", аби отримати ще більше задоволення від спілкування з автором, а всім, хто не читав, рекомендую скоріше почати.
Найцікавіше те, що після знайомства з цим романом, в мене одразу ж виникло бажання і надалі відкирати для себе італійську літературу і навіть культуру, якими раніше нехтувала, надаючи перевагу рідній, або вже звичній американській, англійській, польській та французькій. А це вже багато про що говорить.
10/10

Третій роман італійського письменника, який, як на мене, вийшов найгіршим. Не поганим, просто слабкішим за перші два.

Такої відвертої простоти можна очікувати від дебюту, але ж не на третьому романі! Чи то замалий обсяг став обмежуючим, чи то редактори вмовляли автора поквапитися, але роман «Чорне і сріблясте» виявився наче чорнеткою, скелетом до чогось монументального й величного. Це як короткий опис сюжету, чи то синопсис до родинної кіносаги на декілька сезонів. Ось похапцем ми знайомимось із членами родини, ось так само похапцем переживаємо страшну смертельну хворобу, шо її намагалася подолати головна героїня – пані А., ось так само швидко й не затримуючись ми потрапляємо на кінець, з якого, до речі, так і не ясно, що ж буде далі? Чи справляться молоді із втратою тієї єдиної, як виявилося, людини, що слугувала їм екзистенційним клеєм, який тримав родину докупи? Чи так і полишать марні спроби відбудовувати своє сумісне щастя?

Роман зовсім невеличкий – трішки більший за 100 сторінок. В нього мало діалогів, натомість він сповнений елегійної споглядацької магії, описової майстерності та неочікуваних порівнянь й епітетів. Саме за це я й полюбила перші два твори Джордано – за цю дивну суміш пронизливих класиків-романістів із сучасними короткими, наче вихопленими фотоспалахом, світлинами почуттів. Все це є у «Чорному та сріблястому», але ж все якось дуже швидко, дуже нарисово, дуже поквапцем.

Для мене книга не стала якимось проривом, навіть і близько не підійшла до чуттєвості «Самотності простих чисел» чи емоційної напруженості «Людського тіла». Щодо питання, чи раджу читати цей роман? Ну, хіба що для того, аби поставити галочку «Паоло Джордано – весь».