ESET_NOD32

Повія

Повія
Читайте в приложениях:
Книга доступна в стандартной подписке
34 уже добавили
Оценка читателей
4.77

Панас Якович Рудченко (згодом – видатний письменник Панас Мирний) народився 13 (за старим стилем – 1) травня 1849 р. у славному й відомому завдяки М. Гоголю Миргороді, у родині бухгалтера. Коли Панасу виповнилося дев’ять років, його віддали на навчання до Миргородського парафіяльного училища, а через рік, після переїзду родини Рудченків до Гадяча, хлопець продовжив освіту в Гадяцькому повітовому училищі, яке закінчив у 1862 р. Цим й обмежилася освіта майбутнього класика української літератури. З 1863 р. юнак починає служити канцеляристом повітового суду й паралельно збирає фольклор, пише поезії російською й українською мовами (перший його вірш, який зберігся до сьогодні, – «Мучить, давить моє серце…»)…

Видання друге.

Читать книгу «Повія» очень удобно в нашей онлайн-библиотеке на сайте или в мобильном приложении IOS, Android или Windows. Надеемся, что это произведение придется вам по душе.

Лучшие рецензии и отзывы
nad1204
nad1204
Оценка:
54

Почему-то трудно писать про такие книги.
Это уже классика. Книга, проверенная временем. Очень достойная литература. Хоть и пишут, что на русском читается хуже, но это, наверное, для любого произведения не на языке оригинала так. Но, тем не менее, очень хороший язык, сочное повествование, а сюжет... Крепкий, добротный, но, видимо, нафантазировала я себе чего-то другого.
Хотя мои фантазии к делу не относятся. Отвлеклась.
Книга горькая и тяжелая. В духе классического реализма.
Тяжелая жизнь бедняков, угнетенные женщины (вернее, трудная их судьба из-за произвола скотов-мужиков).
Звучит, конечно, ужасно. Прям билеты по литературе сразу вспомнила.
На самом деле, не всё так плохо. Читается "Гулящая" очень даже легко (хотя легковесности там нет и в помине!).
Ну, и про любовь есть.
А хорошего финала от романов того времени и не ждёшь. Правда ведь?!

Читать полностью
amanda_winamp
amanda_winamp
Оценка:
42

НЕМНОГО СПОЙЛЕРОВ
С самого начала знала, что нельзя мне читать эту книгу. Знала и начала читать. Надо было остановиться и бросить, ведь я очень тяжело переношу такие книги, но не остановилась и дочитала… И что? Тяжесть в душе, сдерживаю слёзы… Жалость к главной героине и злость на тех, чьими руками была убита эта жизнь. Ведь неплохая девчонка была.
Очень тяжёлый роман. Страшная судьба главной героини. Так закончить свою жизнь… Не нахожу слов, одни эмоции, никому не пожелаю такой судьбы. А в это время в земстве треплют языками, а в это время пьют и веселятся, и губят таких же наивных как Христя. Черт возьми, как же иногда несправедлива жизнь! Несправедлива она была и к матери Христе, Приське. И вроде жила с мужем по любви, а свет ей был не мил. Как ярко это описывает автор, что чувствуешь шкурой, что начинаешь сама видеть жизнь глазами героинь, а потом даёшь себе мысленно пощёчину и говоришь: «А ну вернись! Не сметь! У тебя другая жизнь!». У меня-то другая, а они… От чего это зависит- восприятие жизни. Многие жили небогато в Марьяновке, но жизнью Приська мучилась больше всех. Устала она от жизни, от того и свет ей был не мил. Бывает так, что не заладится, и опускаются руки, начинаются беды и всё цепляется, и, в конце концов, рушится. И вроде рядом добрые соседи, а противостоять не можешь этим бедам. Почему так?
Я знала с первых строк, чем закончится эта книга. Я знала, что не будет такого конца, как у Катюши Масловой, и мне было очень больно, потому что не было надежды. Я чувствовала постоянный холод, и я не знала, чем можно помочь. Вроде и протягивала судьба руку Христе, да тут же отбирала. Добрая хозяйка померла, обвинение в убийстве, смерть родителей, потеря дома. И кличка- гулящая… И в душе пустота. Делайте что хотите, уже всё равно… И ведь гордость была, не пошла к Проценко (больше всех я зла именно на него, больше всех именно его ненавижу, всё зло от него пошло!). И умирала с какими светлыми мыслями... Не было ни злобы в ней, ни обиды...
Очень красив язык. Описания природы, описание ощущений и чувств, которые вызывает природа. Вот идёт Христя по полю, и ты чувствуешь траву под её ногами, настолько ярко и объёмно всё описано автором, чувствуешь запах этого поля, видишь солнце. Так же чувствуешь и другую, менее весёлую жизнь. Поэтому от книги невозможно оторваться, поэтому читаешь, как бы ни было тебе больно…

Читать полностью
bezkonechno
bezkonechno
Оценка:
41

Вже втретє читаю цю книгу, кожного разу, наче цеглою по голові — сприймається зовсім інакше і проймає до якихсь нечуваних глибин в серці. Панас Мирний написав, мабуть, одну з кращих соціальних драм про кріпацтво, змалювавши український люд та зокрема жіночу долю. Безліч сімей, безліч людей і життєвих доріг, одна важча за другу. Важко сказати, кому більше пощастило, важко сказати, як вчинити краще, тому що всюди треба пристосуватися або бути надто легковажним, а це не для всіх прийнятно.

«День у день робота, день у день праця - нi згуляти, нi спочити. А нужда яка була, така й є; з самого малку як причепилася - та й досi…»

Кожна мати живе своєю дитиною, а надто тоді, коли залишається без чоловіка. Отак і Пріська жила заради Христини — першої красуні в Мар'янівці. Зазнавши горя, мама не хотіла гіркої долі для дочки, але інтуїтивно відчувала недобре. Христина — дуже красива дівчина, яка не цуралася домашньої роботи, а проте любила і вийти надвір та позагравати з хлопцями. Здавалося б, такій красуні написана доля: виходь заміж та й хазяйнуй коло своєї хати, звеселяй чоловіка та стареньку маму дитячим гомоном повної сім'ї. Та не судилося, хоча був хлопець — Федір, що дуже кохав дівчину, та все, як в казці, батько хлопця шукав багату наречену — майже принцесу, а не притичину дочку.

[…]як обiцявся, що, тiльки вони поберуться, вiн вибудує нову хату, i як вони заживуть своїм господарством. Прiська не згоджувалася, бо Пилип крiпак. "Хiба крiпаки не люди? - спитав вiн. - I крiпаки живуть на землi, а не пiд землею…"

Людина намагається вибудувати навколо себе певне соціальне коло, чим багатший чоловік, тим важливіше для нього не опускатися до певної межі. От тільки нема кордонів для молодості та кохання, до пожертв, до відмови від свого життя заради іншого — можливо біднішого, проте біля коханої. В підсумку це могла би бути щаслива історія про щиру любов, та не так сталося, як гадалося… Коли дівчина грається твоїми почуттями чи боїться батька, тому що прийдеться все подружнє життя бути ненависною новій родині, то підкрадається спланована сторонніми розлука, що можливо буде здатна згасити полум'я перших почуттів. І та розлука стане роковою, а Христина віднині приречена...

- Спасибi вам, Одарко. Не зостануся я нiзащо тута. Далося менi се село узнаки, - провались воно крiзь сиру землю, окреме божого дому та людей добрих! Пiду шукати десь кращого мiсця…
- Хоч кращого, а хоч гiршого, аби - iншого!.. - не то сама собi, не то Христi одказала глухо Одарка.

Кріпацтво — то були особливі часи, коли соціальна нерівність, яка зрештою існувала завжди, стояла на особливому панівному підґрунті: є пани, хазяїни, а є кріпаки — товар, худоба, служка на спеціальних умовах, від яких інколи неможливо втекти. Хтось казав, що Христі пощастило служити в городі, можливо натякаючи на певні поступки, що на них ідуть гарні дівчата заради нової одежі, нового життя чи хоча би взнати, як воно: бути панночкою. Для когось віятися з панами — то заробіток, для когось — нещастя, а хтось взагалі стирає соціальні кордони та вірить в любов та щирість пана. Всі ці жінки в різний спосіб шукають одного — щастя.

«А в мене? Оце шовкове ганчiр'я, що почепили на мене, щоб я другим очi скрашала? I нiхто тебе не спитає: чи до душi воно тобi, чи по серцю? Носи та тiш другого.»

Христя повіялася, стала лялькою. Та чи можна її в тому звинувачувати? Є часи, коли в тебе немає вибору: через горе, через пошуки іншого життя, через надію на краще, через те, що ти мусиш робити тільки так. У дівчини було декілька шансів змінитися — жити з одним нелюбом, бути при ньому панянкою, але бачити душу, повну гріха більшого, аніж бути повією. То для неї було неприйнятно. Христі більш за все хотілося жіночого щастя, бути матір'ю і дружиною для коханого чоловіка, поратися біля хати, та жити осідло заради сім'ї.

«Пiсля того разу, як побувала я у Мар'янiвцi, як своїми очима побачила своє давне, не найду собi я покою. Усi люди - як люди, у всiх є про що клопотатися, об чiм болiти, є те, що тягне до себе, життя скрашає… i в мене не без його. Тiльки другi ним живуть, а я - я ночами боюся пригадати… У других воно пiд боком, а в мене… глибокий яр… непроходимий яр нас роздiляє. Я - по сей бiк, воно - по другий. I видно менi його, i мане воно до себе, i хочеться менi перейти. Та от i досi тиняюся, не знаходжу переходу. I не знайду, здається, нiколи. Так i тинятимуся, доки не пропаду або не звалюся у той яр глибокий… - Христя зiтхнула i замовкла.»

Тоді, коли дівчина захотіла прихистку, домівки, то для всіх стала вже повією... Кожен дивиться тільки на себе. Кому як пощастило в житті, а про точку неповернення не думає ніхто. Можливо ми самі ставимо крапку і розвертаємо чиюсь долю на смерть?

«Життя - як те колесо котить: того униз несе, другого угору пiдiймає, щоб знову у землю втоптати… Де ж те щастя та доля, що ждеш й дожидаєшся, залучиш на хвилину, а там… тiльки натомиш себе дурними надiями?»
Читать полностью