Людина

Грустная история о жизни. О обычной ничем не приукрашенной жизни. Мне кажется, что в школьной программе такие книги читать слишком рано, поскольку в таком возрасте мы, в большинстве случаев, еще и сами не жили, и поэтому не в состоянии в полной мере оценить произведение, а возможно даже и понять. К примеру я очень сомневаюсь, что в пятнадцать лет я бы понял ту боль, которую испытала главная героиня в финале истории. Я бы прочитать прочитал, но в полной мере, как сейчас, не осознал бы этот конец, всю его глубину. То же самое и на протяжении всей книги. Я сопереживал главной героине и надеялся, что в конечном итоге она обретет свое счастье, но жизнь внесла свои коррективы. В подрастковом возрасте в связи со столь юным беспечным мышлением подобное сопереживание у меня бы не возникло, поскольку в голове еще во всю бушевало детство и мир виделся через какие-то детские очки. Соответственно, даное произведение показалось бы мне совсем не интересным и скучным, поскольку никаких увлекательных событий в нем не происходило. А вот, читая сейчас, я не мог отроваться и поглотил все за один присест. И весь мой интерес был построен только на сопереживании и несправедливой жизни. Надеялся увидеть сказку со счастливым концом, но ведь и в жизни далеко не всегда так получается. Думаю, если бы здесь был более позитивный финал, то история мне бы понравилась куда меньше. А так она зацепила за живое.
Оценка 10 из 10

Попри те, що книгу прочитала втретє, вона цього разу відкрилася мені новим боком.
Власне, для мене це не твір про жінку, що вважала себе рівнею чоловікові й тому мала право на свідомий вибір. Як на мене, це повість про те, як рівноправну чоловіку жінку (врешті-решт, людину) примусили (люди, обставини, власні почуття й - розум) чинити всупереч її бажанням. Адже інакше як самопожертвою не можна назвати фінал книги. Віддатися за нелюба, до того ж, нелюба значно за неї черствішого, неспроможного її зрозуміти, вчинити це, поховавши у душі щире, справжнє почуття до іншого, - це справді невимовно боляче, страшно і... неминуче?

Чомусь не прочитала я цей твір у школі, що на правду став би мені дуже до душі.
Стиль Кобтлянської ні з чим не сплутаєш в нім є характер і самобутність. Красива мова, жива та справжня. І думка істотна у всій повні розкривається перед нами.
Через пів століття опісля Кобилянської, по цій темі так співзвучно написав Василь Симоненко найкращий, як на мене, епіграф:

Ти знаєш, що ти — людина?
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.

Більше тебе не буде.
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди —
Добрі, ласкаві й злі.

Сьогодні усе для тебе —
Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба,
Кохати спішити треба —
Гляди ж не проспи!

Бо ти на землі — людина,
І хочеш того чи ні —
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.