«Апостол черні»… Назва, як на мене, дуже інтригуюча. От тут б й зробити малюнок з підписом «Що чекав?» та «Що отримав?».
Я чекала, що історія буде про якогось українського Че Гевару. А коли прочитала про те, що цей твір був заборонений у радянські часи, моя уява зовсім розбурхалася і я вже не могла дочекатися моменту, коли зможу спокійно прочитати цю книгу.
Так от, що ж я отримала? ….
Скажу відверто, книжку тяжко назвати аж занадто захопливою:(, як би не любовні лінії, що періодично виникали, і участь у флеш-мобі «Спасители книг» - закинула б книженцію як найдалі.
Також, по-моєму, це одна з тих книг, перед читанням яких варто ґрунтовно ознайомитися з критикою и дуже гарно знати історію Буковини (на жаль, не про мене :(
А апостолом черні виявився пан отець Захарій. Але я, якщо чесно, так і не зрозуміла чому ця книга отримала саме таку назву. Сумно,може навіть трохи соромно :(, що не вистачило розуміння цього твору.
Є ще один момент, який дуже заважав сприйняти роман, але це можна розцінювати як мою особисту ваду, – мова. Зразу згадалася школа і читання Стефанника, Воробкевича, Федьковича. Дуже багато слів, які характерні для Буковини. Іноді приходилося по декілька разів перечитувати речення, щоб зрозуміти зміст. Наприклад:
Лише бідний Юлик не ВИРАСУВАВ собі нічого.
Пробував молодих рамен у плавбі, а освіжившись у розпіненім кітлі, пнявся на верхи.
Юліян був перед МАТУРОЮ. Зближався час, коли мусив сам вибирати собі який факультет.
Вона приїхала на літні ВАКАЦІЇ.
Що до змісту самого роману, головна думка, як на мене, звучить в останніх рядках твору:
Коли Юліян Цезаревич приїхав одного дня додому, перші слова Дори (дружини) були:
- А Україна?
- Вона є. І як ми її не запропастимо, то сповняться слова старого Гердера, що пророчив нам ролю нової Греції, завдяки гарному підсонню, веселій вдачі, музиці та родючій землі.
Абсолютно згодна з кожним словом, але не згодна з методами, які пропонували головні герої роману, начебто для того, щоб загартувати волю, виховати риси, що будуть притаманні українській інтелігенції: рішучість, чесність, порядність, вміння відповідати за свої слова та вчинки.
Також в цьому романі піднімається ще одне цікаве питання – фемінізм. Якщо згадати про те, що сама Ольга Кобилянська була рішучою прихильницею цього жіночого руху, то розкриття теми фемінізму та його долі саме в Україні дуже незвичне і подається через декілька образів. Найперший, та найяскравіший, але абсолютно неоднозначний і назвати його позитивним неможливо - образ Єви Альбінської.
А тепер трохи спойлерів не завадить.
Єва здивована, коли дізнається, що сестри Юліана (ГГ) читають молитовники. Сама ж Єва читала Брюхнера (,,Kraft und Stoff”), Дрепера, захоплювалася античною історією. Здається, це мало б формувати міцні підвалини національно-прогресивного світогляду. Однак Єву це приводить до бездоріжжя, незрілого сприйняття тогочасних ,,модних” ідей, далеких від національного духу.
А тепер уявіть таку сцену:
біля п’яної бабусі, яка спить на березі водойми, Єва заводить із коханим Юліаном розмову про те, як би він поставився до жінки, вільної у статевому житті. На півслові обірвавши ,,лекцію”, Єва переходить до практики і спокушає справді закоханого, а тому піддатливого Юліана. Переступ моралі (а ще в ті часи!) не бентежить дівчину анітрохи. Безвідповідальність, легковажність, ,,кров Альбінських у другому коліні” не дають змоги навіть збагнути до кінця, що вона накоїла. А коли бентежиться й тяжко переживає моральне падіння дочки вся сім’я, Єва поводиться зухвало та розриває стосунки з Юліаном, тому що вона не могла себе уявити дружиною якогось сільського священика (саме такий шлях думав обрати собі Юліан після свого гріхопадіння).
От така цікава історія.
І в романі їх буде ще багацько :)
Насправді багатоплановий роман. Вартий того, щоб бути прочитаним, хотілося б з кимось обговорити незрозумілі моменти.
Але треба готуватися до того, що читання буде не простим.