Людина

Попри те, що книгу прочитала втретє, вона цього разу відкрилася мені новим боком.
Власне, для мене це не твір про жінку, що вважала себе рівнею чоловікові й тому мала право на свідомий вибір. Як на мене, це повість про те, як рівноправну чоловіку жінку (врешті-решт, людину) примусили (люди, обставини, власні почуття й - розум) чинити всупереч її бажанням. Адже інакше як самопожертвою не можна назвати фінал книги. Віддатися за нелюба, до того ж, нелюба значно за неї черствішого, неспроможного її зрозуміти, вчинити це, поховавши у душі щире, справжнє почуття до іншого, - це справді невимовно боляче, страшно і... неминуче?

Чомусь не прочитала я цей твір у школі, що на правду став би мені дуже до душі.
Стиль Кобтлянської ні з чим не сплутаєш в нім є характер і самобутність. Красива мова, жива та справжня. І думка істотна у всій повні розкривається перед нами.
Через пів століття опісля Кобилянської, по цій темі так співзвучно написав Василь Симоненко найкращий, як на мене, епіграф:

Ти знаєш, що ти — людина?
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.

Більше тебе не буде.
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди —
Добрі, ласкаві й злі.

Сьогодні усе для тебе —
Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба,
Кохати спішити треба —
Гляди ж не проспи!

Бо ти на землі — людина,
І хочеш того чи ні —
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.