Де немає Бога

Це тільки друга книга Кідрука, яку я читаю, але можу впевнено сказати, що він поки що перший у моєму топі українських сучасних письменників. Незважаючи на оцінку, я вважаю цей роман дуже сильним у технічному та практичному плані: одразу видно, що зроблено дуже велику роботу над опрацюванням усіх тем, яких торкається Макс. Дуже приємно усвідомлювати, що це наш земляк і що таки є можливість у дійсно вартих уваги діячів мистетства вибитися в люди та знайти, у цьому випадку, свого читача.

Стосовно сюжету. Сподобалось, що тут не було якогось одного головного героя: всі сім осіб, що дивом вижили у катастрофі, було розкрито однаковою мірою. Але все ж таки, як на мене, було трохи забагато інформації про другорядних персонажів (наприклад, про сина Анни, Артема, - доволі швидко ми дізнаємося, що він, у принципі, непоганий хлопець, але любитель попонтуватися (перед) красивою дівчиною та прагне доказати щось своєму батькові, тому і потрапив у халепу. Але все це якось затягнуто вийшло). До того ж збила з пантелику кінцівка книги. І знову ж через Артема - якщо вже вводити персонажа до сюжету, то й доводити його лінію до кінця. Власне, тому оцінка 4.

Але все ж таки цей роман вартий того, щоб його прочитати. Це про наше суспільство, про людей, що нас оточують, про проблеми сучасності. Зараз дійсно дуже багато людей, що знаходяться під дією чужої думки, або просто не вміють відокремлювати політичні події від реальних людей або ж людину від її релігійних поглядів або раси. Це прикро, але навіть серед моїх родичів є людина, що може відхреститися від рідних, яких вона знає вже багато років, просто дізнавшись, що вони не тих поглядів, що і вона. Це боляче. Але ще больніше, коли це стоїть між вибором: врятувати людину, або ж дати їй загинути, - у ситуації, коли діяти необхідно швидко і все має бути вирішено за лічені секунди.

Отак несподівано й опинилися пліч о пліч люди різних релігій, вірувань та поглядів, і тільки залишки людяності можуть допомогти їм врятуватися. Майже кожен за три найдовші в їх житті дні усвідомив, за що саме їм випала така доля, та прикро, що вони так і не змогли почати нове життя. Та з двох переживших це жахіття тільки одна мала змогу жити далі хоч і з травмою в душі, але більш-менш спокійно. Але другий звернув у зовсім не тому напрямку та зробив найнелогічніші висновки, перед самим порятунком вчинивши найгірше, що тільки може зробити людина. І страшно уявити, скільки ж зараз таких, хто свято вірить у свій егоїзм та несе казна-що людям, що вірять тим наосліп. Та чому вижив саме він? І де ж тоді, дійсно, шукати Бога, якщо його нема у серці того, хто його нібито несе, хай навіть у найскрутнішій ситуації?..

Знов якийсь сумбурний відгук вийщов, але я справді вдячна авторові за те, що все ж таки вирішив випустити книгу в світ, та сподіваюся, що вона штовхне ще не один десяток людей на те, щоб переглянути, чи все ми робимо правильно.

Напевне, це один із небагатьох сучасних український письменників, який пише якісно, цікаво та талановито, а ще постійно росте і працює над собою. Він поставив таку планку, яку серед письменників мало хто може подолати. Кожного року восени Макс Кідрук випускає новий роман і презентує книги по всій Україні. Для мене знайомство почалося з «Мексиканських хронік», далі трилери «Бот», «Жорстоке небо», «Не озирайся і мовчи», «Твердиня», «Бот-2», Зазирни у мої сни. І ось Макс порадував читачів новою потужною історією про рейс 341, який розбився у горах.

Де немає Бога – це роман не про авіакатастрофу (як у романі «Жорстоке небо»), а скоріше про окремих людей із своєю унікальною історією, яких доля звела разом в одному місці. Це більше історія про виживання, протистояння інстинктів та розуму, про межу, за якою всі людяні якості стають звірячими. Що людина готова зробити за для власного виживання? Перш за все вражають яскраві персонажі із своїми тарганами, важким минулим, метою польоту. А тут справді різношерста публіка: українка Анна, росіянин Єгор, німецький політик, американський футболіст, іранська дівчина, папський кардинал. Усі вони мали свою мету і цілі, але цей рейс різко перекреслив майбутні плани і взагалі поставив під велике питання їх порятунок.

Роман розвивається у звичному для Кідрука стилі: детальний опис усіх подій, флешбеки персонажів, опис літака і подробиці помилки, яка призвела до трагедії. Правда, у Боті схем та деталей було більше, тому зараз від скорочення технічних термінів цей роман виграв. А ще він більш багатогранний, психологічний. Це не те щоб технотрилер, а радше життєва драма з елементами трилера. Психологічність роману вражає. Кожен герой має власну історію, по-своєму реагую на подій і має свою мотивації. Усі персонажі знаходилися на межі смерті. В засніжених горах, з маленьким запасом води, без їжі у сильний, крижаний мороз вилазять назовні найприхованіші страхи, бажання, які руйнують їх. Дійсно, в такому жахливому місці немає а ні моралі, а ні Бога. Лише жахливе усвідомлення, що шанси на порятунок кожної хвилин зменшуються.
Вражає лист батька Брендона Бартона своєї трагічність та проникливістю. Історія Анни та її сина, минуле життя Іранки та її чоловіка.

У житті кожного існує лінія, перетнувши яку, ми вже не можемо змінитися.

Флешбеки про американський футбол здавалися мені найбільш затягнутими, бо я не цікавився таким футболом. Правда, в кінці книжки є роз’яснення про особливості американського футболу. Кідрук порівнює американський футбло із грою в шахи. Але в цілому це новий рівень письменника. Сюжетних ліній багато, не всі вони завершені логічно на мій погляд, але їх об’єднує цей роман. В кінці за традицією йде перелік музичних творів, які варто прослухати. Сюжетно та стилістично, роман в кілька разів цікавіше та потужніше, ніж Бот чи Твердиня. Та все-таки номер один для мене це роман «Не озирайся і мовчи» про підлітковий буллінг (думаю, у багатьох є приклади буллінгу серед знайомих, що викликає емпатію до роману) та містичні події з Марком та Сонею. НОІМ все ж не має таку довгу передісторію та незатягнутий і від сюжету стає трохи лячно. А «ДНБ», нехай буде на другому місці. Я згодний з Максом, що Бот слабкіше за останні твори, тому фаворитом він не буде для мене.

І ще є інформація з презентації, що Макс пише новий роман «Доки світло не згасне назавжди». Сюжетно - це фантастичний роман, який більше схожий на НОІМ, що мене страшенно радує. З нетерпіння чекатиму новий роман наступної осені та можливості прийти на презентацію під час промотуру, який щоосені стає традицією. Кідрук – не лише крутий письменник, але й гарний оратор, чудово проводить презентацій на зустрічі з читачами. Вже масштабна презентація по 101 місту України говорить про те, що Макс дуже цілеспрямований та успішний, адже навіть Дереш, Андрухович чи Жадан не наважилися так круто виступати і збирати таку публіку. Тому, читайте цей роман і робіть власні висновки.

Це вже третя книга автора за останні три місяці. І на даний момент найкраще, що я прочитала в нього та і взагалі одна з найкращих книг, що потрапляли мені до рук.
Я люблю коли мене з головою заглиблюють в сюжет, порушують мою зону комфорту та підіймають в середини хвилю протесту. І Макс Кідрук вміє це робити дуже майстерно. Його історія до болю правдива та жорстка.
Вірю, що кожний з героїв чимось завинив і саме тому мусив або вижити, або померти в горах. Звісно кожен вирішує особисто для себе: існує Бог, чи ні. І автор неодноразово змушує над цим питанням задуматись свого читача. Але коли священик ладен вбити заради (навіть найменшого) шансу вижити – це шокує!! І тоді повстає інше питання, а чи ми всі люди насправді та який саме відсоток в нас цієї людяності?! Мені було страшно від того, що я не змогла нікого з героїв засудити, бо сама б мабуть прагнула будь-що вжити. Я жаліла кожного з них, переживала їхню смерть.
Та якщо чесно думала, що ніхто не врятується. І тут автор мене знову здивував, подарувавши декому з цих «людей» шанс на нове життя. Та чи справді воно стане новим?