Леон одразу ж запропонував Владеку показати замок, кожна кімната якого була більшою за всю хижу Коскєвичів. Екскурсія забрала решту ранку, і Владек був вражений величезними розмірами замку, багатством його меблів і тканин, а також килимами в кожній кімнаті. Владек зізнався собі, що він був приємно вражений. Головну частину будівлі, як пояснив Леон, збудували у стилі ранньої готики, так наче Владек знав, що воно таке. Але він кивнув. Далі Леон повів свого нового приятеля вниз кам’яними сходами у величезні пивниці, де рядами лежали пляшки вина, вкриті пилом і павутинням. Але улюбленою кімнатою Владека стала величезна їдальня з її масивними високими склепіннями, кам’яною підлогою та найбільшим столом із усіх, які він бачив. Хлопчик дивився на голови забитих тварин на стінах. Леон називав їх по черзі – бізон, ведмідь, лось, кабан і росомаха, яких його батько підстрелив багато років тому. Над коминком висів герб барона. А на ньому – девіз родини Росновських: «Фортуна сприяє хоробрим».

О дванадцятій пролунав гонг, і лакеї подали обід. Владек їв дуже мало, він уважно стежив за Леоном, намагаючись запам’ятати, що саме і для чого той використовував серед дивовижного масиву срібного столового приладдя. Після обіду він зустрівся з двома вихователями, котрі вітали його зовсім інакше, ніж Леон. Того вечора Владек влігся у найбільше ліжко, яке будь-коли бачив, і розповів Флорентині про свої пригоди. Вона недовірливо не відводила погляду від його обличчя і так і сиділа з розкритим від здивування ротом, особливо коли почула про ножі та виделки.

Навчання почалося о сьомій годині наступного ранку, до сніданку, і тривало упродовж усього дня, лише з короткими перервами для споживання їжі. Спершу Леон явно випереджав свого нового однокласника, але Владек рішуче боровся зі своїми книжками, і не минуло й тижня, як розрив став зменшуватися. Дружба й суперництво між хлопцями розвивалися однаковою мірою. Наставникам було важко ставитися до своїх двох учнів однаково: одного – сина барона, а другого – незаконного сина бозна-кого. Але вони неохоче визнавали, що барон зробив правильний академічний вибір. Та їхнє безкомпромісне ставлення зроду не турбувало Владека, адже Леон завжди визнавав його рівнею.

Барон дав зрозуміти, що задоволений прогресом хлопчиків, і часто нагороджував Владека одягом та іграшками. Початкове віддалене та безпристрасне захоплення Владека бароном швидко перетворилося на повагу.

Коли настав час Владеку повертатися до маленької хижки в лісі на Різдво, то він засмутився, що змушений покинути Леона. Незважаючи на своє перше бажання побачити свою матір, три короткі місяці, які він провів у замку барона, відкрили йому набагато цікавіший світ. Він би скоріше волів бути слугою в замку, ніж господарем у хижі.

Свято ніяк не закінчувалося, і Владеку бракувало повітря в маленькій хатинці на одну кімнату, переповненій людом, йому не смакувала їжа, яку подавали у таких мізерних кількостях і їли голими руками: ніхто не ділив харчі на дев’ять порцій у замку. Вже за кілька днів Владек хотів повернутися, щоб знову опинитися з Леоном і бароном. Щодня він ходив по шість верст до замку і застигав, споглядаючи на великі мури, що оточували маєток, в який він не наважився б зайти без дозволу. Флорентина, яка жила тільки серед слуг на кухні, легше пережила повернення до свого колишнього простого життя й не могла збагнути, що цей будинок більше ніколи не буде домом для Владека.

Ясьо вже й не знав, як ставитися до цього шестирічного хлопчика, який тепер був так добре вдягнений і правильно балакав і гомонів про те, що батько був не спроможний второпати, та він цього й не прагнув. А що іще гірше – Владек, здавалося, нічого не робив і весь день марнував на читання. Що б сталося з тим, хто не зумів би нарубати дров або вполювати зайця? Як могла така людина сподіватися провадити чесне життя? Тому господар оселі також молився, щоб свята минули швидко.

Гелена пишалася Владеком і спершу навіть відмовлялася визнати, що між ним та іншими дітьми ввігнали клин. Але довго так тривати не могло. Граючи у солдатиків одного вечора, і Стефан, і Франек, генерали протиборчих армій, відмовилися приймати Владека до своїх лав.

– Чому я завжди маю бути поза грою?! – заволав Владек. – Я хочу вступити в бій!

– Тому що ти вже не один із нас, – заявив Стефан. – І в будь-якому випадку насправді ти не наш брат.

Запала мовчанка до того, як Франек додав:

– Батько ніколи тебе не хотів, тільки матка забажала тебе залишити.

Владек озирнувся по колу дітей, шукаючи Флорентину.

– Як це розуміти, Стефане, що я не твій брат? – поцікавився він.

Так Владек дізнався таємницю свого народження і збагнув, чому він завжди почувався інакшим серед своїх братів і сестер. Він був у душі задоволений, коли виявив, що прийшов із невідомого племені, якому незнане вбоге життя мисливців, і що він має у собі зародок духу, який зробить можливим усе.

Після того як злощасне свято нарешті добігло кінця, Владек повернувся до замку іще вдосвіта, за кілька кроків позад нього неохоче пленталася Флорентина. Леон привітав приятеля з розпростертими обіймами; для нього, ізольованого статками свого батька, як і Владек був обмежений бідністю мисливця, це Різдво також було незначним святом. Із цієї миті двоє хлопців стали нерозлийвода.

Коли почалися літні канікули, Леон попросив батька дозволити Владеку лишитися в замку. Барон погодився, бо він також прикипів до сина лісника. Владек був на сьомому небі від радощів. Він повернеться до дерев’яної хижки іще лише раз у своєму житті.

6

Вільям Каїн ріс швидко, й усі, котрі з ним контактували, вважали його чарівною дитиною; у перші роки свого життя він спілкувався здебільшого з близькими родичами або люблячими слугами.

Горішній поверх будинку Каїнів вісімнадцятого століття на Луїсбурґ-сквер перетворили на дитячу кімнату, вщент запруджену іграшками. Для нещодавно залученої няньки виділили окрему спальню та вітальню. Дитяча кімната розміщалася достатньо далеко від Річарда Каїна, щоб той не знав про такі клопоти, як прорізування зубчиків, мокрі пелюшки і будь-які несподівані та неслухняні плачі з проханнями їжі. Перша посмішка, перший зубчик, перший крок і перше слово записала в родинну книгу мати Вільяма, а також зміни в його зрості та вазі. Анна з подивом виявила, що ця статистика дуже мало різниться від показників будь-якої іншої дитини, з якою вона контактувала на Бекон-гіл.

Нянька, привезена з Англії, запровадила для хлопця режим, який потішив би серце офіцера прусської кавалерії. Батько Вільяма навідувався до нього щовечора рівно о шостій годині. Він не хотів розмовляти із сином як із дитиною, тому взагалі не бесідував із ним. Обоє просто витріщалися один на одного. Іноді Вільям хапав вказівний палець свого батька, той, яким чоловік перевіряв платіжний баланс, і Річард дозволяв собі посміхнутися.

До кінця першого року триб життя дещо змінився, і хлопчика привели вниз, щоб побачився зі своїм батьком. Річард сидів у своєму бордовому шкіряному фотелі й спостерігав, як його первісток торував свої шляхи навкарачки між ніжками меблів, з’являючись там, де його не очікували, що змусило Річарда вирішити, що його син, без сумніву, стане політиком. Вільям ступив свій перший крок у тринадцять місяців, тримаючись за фалди батьківського плаща. Його першим словом було «дaдa», яке втішило всіх, зокрема й бабусю Каїн і бабусю Кебот, які регулярно приїжджали з перевірками. Насправді вони не колисали візочок, в якому Вільяма возили вулицями Бостона, але гідно ступали в сутінках за нянькою, коли та виїжджала у четвер увечері, з осудом зиркаючи на дітей із менш дисциплінованим почтом. У той час, як інші діти годували качок у громадських парках, Вільяму вдалося привабити лебедів біля озера пана Джека Ґарднера, розкішного венеційського палацу.

За два роки бабусі натякнули та нагадали, що вже час і для іншого потомства, брата для Вільяма. Анну зобов’язали завагітніти. Та не забарилася, але їй стало зле, коли перебувала в тяжі на четвертому місяці. Через шістнадцять тижнів у молодиці стався викидень, однак доктор Мак-Кензі не дозволив їй упасти у відчай. У своїх нотатках він зазначив: «Прееклампсія?» і заявив:

– Пані Каїн, причиною того, чому ви не почувалися добре, є те, що ваш кров’яний тиск був занадто високим і, ймовірно, став би іще вищим, якби вагітність тривала. Боюся, що лікарі іще не винайшли ліків від високого кров’яного тиску; насправді ми дуже мало знаємо про цю проблему, окрім того, що це небезпечний стан, особливо для вагітної жінки.

Анна стримувала сльози, коли усвідомила наслідки майбутнього без більшої кількості дітей.

– Сподіваюсь, це не повториться, якщо я знову завагітнію? – поцікавилася вона, формулюючи своє запитання так, аби позбавити лікаря неґативної відповіді.

– Відверто кажучи, я був би дуже здивований, якби цього не сталося, пані Каїн. Мені дуже шкода, що маю це сказати, але я не радив би вам іще народжувати дітей.

– Але я не заперечую, що почуватимуся непривабливою упродовж кількох місяців, якщо це означає…

– Я не кажу про зовнішність, пані Каїн. Маю на увазі те, що ви не повинні піддавати себе непотрібним ризикам у своєму житті.

Це було страшним ударом для Анни, а також для Річарда, який мріяв, що колись сидітиме в колі великої сім’ї, упевнений, що прізвище Каїн збережеться навіки. Тепер уся ця відповідальність лягала на плечі Вільяма.

* * *

Після шести років роботи в банку Річард отримав посаду президента банку «Каїн і Кебот» та довірчого товариства при ньому. Банк, який розміщувався на розі Стейт-стрит, був бастіоном архітектурної та фіскальної міцності. Він мав філії у Нью-Йорку, Лондоні та Сан-Франциско. Філія у Сан-Франциско створила Річарду проблему після дня народження Вільяма, коли вона разом із «Національним банком Крокера», «Веллс Фарґо» та «Каліфорнійським банком» розвалилася, але не фінансово, а буквально, під час великого землетрусу 1906 року. Річард за своєю натурою був обережним чоловіком, тому всебічно застрахувався у лондонському «Ллойді». Джентльмени сплатили все до копійки, давши Річарду змогу зберегти своє майно цілим. Тим не менш, Річард провів копіткий рік у поїздках Америкою, по чотири дні поспіль їдучи в потязі з Бостона до Сан-Франциско і стільки ж назад, аби контролювати відбудову. Новий офіс він відкрив на Юніон-сквер у жовтні 1907-го, саме вчасно, щоб звернути свою увагу на клопоти, які виникали на Східному узбережжі. У нью-йоркських банках сталися значні зміни: багато менших установ не змогли впоратися з несподівано великим відтоком депозитів, а деяким навіть довелося замкнути свої двері. Дж. П. Морґан, леґендарний голова установи, яка носила його ім’я, запропонував Річарду приєднатися до консорціуму, створеного для спільної протидії кризі. Той погодився. Відважне рішення виправдалося, і життя стало повертатися до нормального русла, хоча Річард до того провів кілька безсонних ночей.

Із іншого боку, Вільям міцно спав, нічого не знаючи про вплив землетрусів чи крах банків; зрештою, в нього були лебеді, яких можна годувати, і нескінченні поїздки до Мілтона, Брукліна та Беверлі, де його показували родичам, які обожнювали малюка.

* * *

У жовтні наступного року Річард Каїн придбав собі нову іграшку в обмін на обережну інвестицію у чоловіка на ім’я Генрі Форд, який запевняв, що зможе зробити народний автомобіль. Банк запросив пана Форда на обід, а Річарда переконали придбати собі «модель Т» за розкішну суму в вісімсот двадцять п’ять доларів. Форд запевнив, що якщо банк його підтримає, то вартість може врешті-решт впасти до триста п’ятдесяти доларів, аби кожен захотів придбати собі його автомобіль, забезпечуючи таким чином великі прибутки його компаньйонам. Річард підтримав підприємця: це вперше він вдало розмістив свої кошти у того, хто сподівався, що його продукт здешевіє вдвічі.

Спершу Річард тривожився, що його транспортний засіб – похмурого чорного кольору, хоча іншого не було, що не можна було вважати достатньо серйозним видом транспорту для президента і голови правління провідного банку, але його заспокоювали захоплюючі погляди з тротуарів тих, кого приваблювала ця машина. При швидкості десять миль на годину вона була галасливішою за коня, але не залишала гною посеред Маунт-Вернон-стрит. Його єдиною сваркою з паном Фордом було те, що той не пристав на пропозицію зробити «модель Т» доступною в різних кольорах. Форд наполягав на тому, щоб кожен автомобіль був чорним, аби утримати ціну. Анна, чуттєвіша за свого чоловіка до думки вишуканого товариства, відмовилася їздити на задньому сидінні, доки Кеботи й собі не придбали таку машину.

Вільям, однак, обожнював «народний автомобіль», як його називала преса, і був радий, що він замінив його громіздку і немеханізовану бричку. Він також віддавав перевагу няньці, ніж шоферу в окулярах і кашкеті. Бабуся Каїн і бабуся Кебот заявили, що ніколи не сядуть у таку пекельну машину, і зроду не зробили цього, хоча багато років по тому бабуся Каїн подорожувала на свій похорон саме в автомобілі, але про це вона тоді ще не знала.

* * *

Упродовж наступних двох років банк міцнів і багатів, як і Вільям.

Американці знову інвестували в розширення виробництва, і великі суми грошей знайшли свій шлях до «Каїна і Кебота», щоб реінвестувати в такі проекти, як розширення шкіряної фабрики в Ловеллі, що в штаті Массачусетс. Річард спостерігав за зростанням як свого банку, так і свого сина, з нестримним задоволенням.

На п’ятий день народження Вільяма він забрав дитину з жіночих рук і запросив пана Мунро за чотириста п’ятдесят доларів на рік стати приватним наставником для свого сина. Річард особисто обрав Мунро зі списку вісьмох претендентів, котрих до цього перевірив його особистий секретар. Єдиною метою чоловіка було забезпечити, щоб Вільям зміг у дванадцять років вступити до школи Святого Павла. Вільяму сподобався його наставник, хоча й він вважав його надто старим, проте дуже розумним. Насправді вчителю було всього двадцять три роки, і він отримав диплом другого класу з відзнакою з англійської мови Единбурзького університету.

Вільям хутко навчився читати і писати, але найбільше його зацікавили цифри. Єдина скарга учня була на те, що із шести щоденних уроків лише один був присвячений арифметиці. Незабаром він заявив своєму батькові, що однієї шостої частини робочого дня недостатньо для того, хто колись стане президентом і головою правління банку.

Щоб компенсувати відсутність завбачливості свого вихователя, Вільям переслідував крок у крок усіх своїх доступних родичів, вимагаючи задавати йому арифметичні завдання, які розв’язував у голові. Бабуся Кебот, яка ніколи не була певна, що поділ цілого на чотири обов’язково дасть таку саму відповідь, як і множення на одну чверть, але це дуже швидко довів її онук. Однак бабуся Каїн, котра була набагато розумнішою, ніж зізнавалася, розв’язувала дроби в голові, складала відсотки, коли ділила вісім шматочків торта між дев’ятьма дітьми.

– Бабусю, – люб’язно, але твердо казав Вільям, коли їй не вдалося знайти правильну відповідь на його останню головоломку, – ти можеш купити мені логарифмічну лінійку, тоді мені більше не доведеться знову докучати тобі.

Бабуся Каїн була здивована швидким розвитком свого онука, тому купила йому логарифмічну лінійку, зацікавившись, чи зуміє він нею скористатися.

Тим часом проблеми Річарда почали тяжіти далі на схід. Коли голова лондонського відділення врізав дуба від серцевого нападу за своїм робочим столом, Річард визнав, що потрібний на Ломбард-стрит. Він запропонував Анні, щоб вона з Вільямом супроводжували його, відчуваючи, що ця подорож доповнить освіту дитини. Зрештою, учень міг нарешті відвідати всі місця, про які йому розповідав пан Мунро. Анна, котра зроду не бувала в Європі, зворохобилася такою перспективою і наповнила три корабельні валізи елегантним і дорогим новим одягом, в якому можна було завойовувати Старий світ. А Вільям вважав несправедливим, що вона не дозволяє йому взяти у подорож таку важливу річ, як велосипед.

Каїни поїхали до Нью-Йорка потягом, аби сісти там на «Aквітанію», що прямувала до Саутгемптона. Анна була вражена виглядом вуличних гендлярів-імміґрантів, які продавали свій крам просто на тротуарах. А Вільям, зі свого боку, був вражений розмірами Нью-Йорка. До цієї миті він уявляв собі, що банк його батька – найбільша будівля в Америці, якщо не в світі. Хлопчик захотів купити рожево-жовтого морозива у чоловіка з маленьким візочком на колесах, але його батько не звернув на це уваги, а в малюка своїх грошей не було.

Вільяму сподобався великий лайнер із першого ж погляду, він швидко потоваришував із сивобородим капітаном, котрий поділився з ним усіма секретами примадонни «Кунарда»^[1]. Невдовзі після того як корабель відплив із Америки, Річард з Анною, яким забезпечили місце за столиком капітана, вважали за потрібне вибачитися за те, скільки часу в екіпажу забирав їхній син.

– Ні, – заперечив шкіпер. – Ми з Вільямом добрі друзі. Мені тільки хотілося б відповісти на всі його запитання про час, швидкість і відстань. Щовечора я студіював у старшого механіка, сподіваючись наступного дня виявитися на висоті.

Коли після десятиденного рейсу «Аквітанія» дісталася до Саутгемптона, Вільям не хотів залишати облавок, і його сльози стали б неминучими, якби не було чудового на вигляд «роллс-ройса» моделі «срібна примара», припаркованого на пристані, із шофером, готовим відвезти їх до Лондона. Річард вирішив, що після цієї поїздки перевезе цей автомобіль назад до Нью-Йорка. Таке рішення було не в його характері, воно було екстравагантнішим за всі інші, які чоловік приймав упродовж усього свого життя. Він повідомив дружині, що хоче показати цей транспорт Генрі Форду, який, мабуть, такого ніколи в житті не бачив.

Сім’я, коли прибула до Лондона, зупинилася в готелі «Савойя» в дільниці Стенд, звідки було зручно добиратися до офісу Річарда у Cіті. Під час вечері на березі Темзи Річард дізнався від сера Девіда Сеймура, свого нового управителя та колишнього дипломата, про те, як обстоять справи у лондонській філії. Хоча й раніше ніколи не вважав Лондон філією «Каїна й Кебота», коли перебував по той бік Атлантики.

Річард зумів перебалакати із сером Девідом, а його дружина вирішила з’ясувати у Лавінії Сеймур, як їм краще використати свій час у місті. Анна з радістю дізналася, що у Лавінії також є син, який не міг дочекатися своєї зустрічі з першим американцем.

Наступного ранку Лавінія знову з’явилася у «Савойї», вже в супроводі сина, Стюарта Сеймура. Після того як вони потиснули одне одному руки, Стюарт запитав Вільяма:

– Ти ковбой?

– Тільки якщо ти червоношкірий, – не поліз за словом до кишені Вільям. Двійко шестирічних хлопчиків удруге потисли руки навзаєм.

Того дня Вільям, Стюарт, Анна та леді Сеймур відвідали лондонський Тавер і спостерігали за зміною варти у Букінгемському палаці. Вільям заявив, що все було чудово, окрім акценту Стюарта, який йому було важко второпати.

– Чому вони не розмовляють, як ми? – не міг втямити він і з подивом дізнався, що це швидше навпаки, адже «вони» були раніше.

Вільям насолоджувався спогляданням вояків у яскраво-червоних одностроях із великими блискучими мідними ґудзиками, які стояли на варті біля Букінгемського палацу. Хлопчик намагався поспілкуватися з ними, але ті просто дивилися повз нього у порожнечу і ніколи, здавалося, не моргали.

– Чи можемо ми забрати одного з них додому? – поцікавився він у матері.

– Ні, милий, вони мають залишитися в Лондоні, щоб охороняти короля.

– Але ж їх так багато! Чи не можу я мати хоча б одного? Він би виглядав просто приголомшливо біля нашого будинку на Луїсбурґ-сквер.

* * *

Задля «особливої уваги», як казала Анна, Річард дозволив собі у другій половині дня відвезти Вільяма, Стюарта та дружину до Вест-енду, щоб ті могли побачити традиційну англійську пантоміму, яку називали «Джек і Бібстек» і виконували на іподромі. Вільяму сподобався Джек, хоча він і був здивований, що його довгі ноги одягнені в панчохи. Незважаючи на це, він був готовий зрубати кожне дерево в полі свого зору, уявляючи, що за всіма ними ховається злий велетень. Після того як завіса впала, вони напилися чаю у «Фортнум та Мейсон» на Пікаділлі, й Анна дозволила Вільяму спожити дві кремові булочки і те, що Стюарт називав пончиком. Після цього Вільяма довелося водити до чайної кімнати у «Фортнум» щодня, щоб він міг ум’яти іще одну булочку, як він їх називав.