Час у Лондоні збіг дуже швидко як для Вільяма, так і його матері, а Річард залишився задоволеним тим, що все було добре на Ломбард-стрит, і склав позитивне враження про свого новопризначеного голову філії, вирішивши, що вже можна повертатися до Америки. Адже щодня з Бостона надходили телеграми, які змушували його поквапитися повернутися до власної зали засідань. Коли одна з таких телеграм повідомила, що дві з половиною тисячі робітників на бавовняному заводі в Лоуренсі у штаті Массачусетс, в який його банк вклав великі інвестиції, вирішили страйкувати, він замовив квитки на зворотний рейс.

Вільям також із нетерпінням чекав свого повернення до Бостона, щоб мати змогу розповісти пану Мунро про всі свої дивовижні враження, які він отримав в Англії, а також прагнув зустрітися зі своїми двома бабусями. Він був упевнений, що вони зроду не відвідували справжній живий театр із представниками широкої публіки. Анна також була щаслива, що повертається додому, хоча їй подорож сподобалася майже так само, як і Вільяму, адже і вбрання, і вроду молодиці належно оцінили навіть стримані англійці.

Урешті-решт, за день до того як уже треба було відпливати, Лавінія Сеймур запросила Вільяма з Анною на чаювання до свого будинку на площі Ітон. У той час як Анна з Лавінією пліткували про останній писк лондонської моди, Вільям дізнався від Стюарта про крикет і спробував пояснити своєму новому найкращому приятелю бейсбольні правила. Зустріч, однак, довелося перервати рано, бо Стюарту стало зле. Вільям зі співчуттям оголосив, що також почувається кепсько, тому син із матір’ю повернулися до «Савойї» раніше, ніж планували. Анну це не дуже засмутило, позаяк дало їй трохи більше часу, щоб простежити за пакуванням великих корабельних валіз, наповнених усілякими її новими придбаннями, адже була переконана, що Вільям лише прикидається, щоб догодити Стюарту. Та коли мати поклала сина спати тієї ночі, то виявила, що в нього висока температура. Вона розповіла про це Річарду за вечерею.

– Мабуть, це через перезбудження від думки про повернення додому, – припустив той занадто безтурботно.

– Сподіваюся, – зронила Анна. – Бо не хочу, щоб він нездужав у плаванні.

– Він до завтра одужає, – спробував заспокоїти дружину Річард.

Але коли Анна пішла будити Вільяма наступного ранку, то виявила його в маленьких червоних цятках, а температура піднялася вище ста трьох градусів за Фаренґейтом^[2]. Готельний лікар діагностував кір і ввічливо наполіг на тому, щоб не брати хлопчика в морське плавання – не лише заради себе, але й задля інших пасажирів.

Річард не зміг собі дозволити будь-яку подальшу затримку і вирішив плисти, як і запланував. Анна невпевнено погодилася залишитися з Вільямом у Лондоні, поки корабель не повернеться за три тижні. Вільям попросив батька дозволити йому супроводжувати його, але Річард був непохитний і винайняв для сина доглядальницю, поки той цілком одужає. Анна їхала до Саутгемптона з Річардом у новому «роллс-ройсі», щоб проводити його.

– Мені буде в Лондоні самотньо без тебе, Річарде, – бідкалася вона при прощанні, ризикуючи отримати звинувачення у сентиментальності.

– Ну, люба, наважуся сказати, що це мені у Бостоні буде самотньо, – мовив він, хоча насправді міркував про дві з половиною тисячі тих робітників.

Анна повернулася до Лондона потягом, мізкуючи, чим би себе зайняти упродовж наступних трьох тижнів.

Вільям провів кращу ніч, а вранці плями виглядали вже не такими зловісними. Однак лікар і медсестра були одностайні у своєму наполяганні, що пацієнт має залишатися в ліжку. Анна скористалася більшою частиною наступних чотирьох днів, щоб написати довгі листи родині. На п’ятий день Вільям прокинувся рано і прокрався до кімнати своєї матері. Заліз у ліжко поряд з нею, і його холодні руки відразу ж розбудили молодицю. Вона з легкістю видихнула, що він, здається, вже цілком одужав, і подзвонила, щоб замовити сніданок у ліжко для обох.

За кілька хвилин у двері тихо постукав і ввійшов чоловік у золотисто-червоній лівреї з великою срібною тацею, на якій були яйця, бекон, помідори, тости та мармелад – справжнє свято. Вільям жадібно споглядав на їжу, наче вже й забув, коли остатнього разу їв досхочу. Анна байдуже переглянула вранішню газету. Річард завжди читав «Таймс», коли навідувався до Лондона, тому за вказівкою керівництва готелю її продовжували приносити.

– О, поглянь, – вказав Вільям на світлину на внутрішній шпальті, – татів корабель. А що таке ко-раб-ле-троща, мамо?

7

Коли Владек і Леон закінчували своє навчання, вони вкупі гаяли весь свій вільний час до вечері, бавлячись у різні ігри. Їхньою улюбленою були хованки. Зважаючи на те, що замок мав сімдесят дві кімнати, шанс сховатися в тому самому місці двічі був дуже незначним. Улюблене сховище Владека було у підземеллі, де єдине світло надходило крізь невелику решітку, встановлену високо в стіні, і потрібна була свічка, щоб визначити, куди йти. Владек не був упевнений, навіщо спорудили ці льохи, і ніхто зі слуг ніколи не згадував про них, оскільки вони зроду не користувалися ними на своєму віку.

Річка Щара, яка межувала з маєтком, стала продовженням їхнього простору для забав. Навесні вони ловили в ній рибу, влітку плавали, а взимку возилися на своїх дерев’яних ковзанах, переслідуючи один одного на льоду. Флорентина ж сиділа на березі і з тривогою попереджала шибеників, де тонка крига. Владек ніколи не прислухався до її порад і тому став першим, хто потрапив у пастку.

Леон ріс високим і дужим; він міг швидко бігати, добре плавати. Здається, він зроду не втомлювався і ніколи не хворів. Владек знав, що не може сподіватися на конкуренцію з товаришем у будь-якому виді спорту, навіть якщо вони й були рівнею в класі. Більше того, Леон сказав, що його пупок майже непомітний, а Владеків – непривабливий і потворний, до того ж випирає із пухкого маленького тіла. Владек довгі години проводив у тиші власної кімнати, вивчаючи себе у дзеркалі і дивуючись, чому у нього лише один сосок, коли всі інші хлопці, яких він будь-коли зустрічав, мали по два, згідно з вимогами симетрії.

Іноді, коли він засиджувався вночі, то штрикав себе пальцем у голі груди, і сльози жалості до самого себе потоком лилися на подушку. Хлопчик молився, щоб коли прокинеться вранці, у нього виріс другий сосок. Та його молитви залишилися без відповіді.

Владек щовечора якийсь час витрачав на фізичні вправи. Він нікому не дозволяв спостерігати за цими зусиллями, навіть Флорентині. Завдяки власній рішучості навчився триматися так, аби здаватися вищим. Він зміцнив свої руки підтягуваннями, зависав на брусі у спальні в надії, що це розтягне його зріст. Але Леон продовжував дедалі рости, і Владек був змушений визнати, що він завжди буде на стопу коротшим за сина барона і що ніщо й ніколи не допоможе йому виростити відсутній сосок. Леон не критикував, оцінюючи Владека, і ніколи не коментував якоїсь різниці між ними.

Барон Росновський також усе більше захоплювався старанним темноволосим сином лісника, що замінив Леону молодшого брата, якого він мати не міг, адже баронеса померла під час пологів.

* * *

Після того як Леон відсвяткував свій восьмий день народження, обидва хлопці щовечора сідали вечеряти з бароном у великій залі з кам’яними мурами. Мерехтіння свічок відкидало зловісні тіні на опудала тварин на стінах. Слуги безгучно приходили і відходили з великими срібними тацями та золотими тарелями з гусаками, шинками, раками, фруктами, а іноді й мазуриками, які Владеку особливо припали до смаку. Коли зі стола прибрали посуд, барон відпускав своїх слуг і годував хлопчиків історіями з польської історії, давши їм ковтнути данциґської горілки, в якій плавали крихітні золоті листочки. Владек так часто про це просив, що барон наважився іще раз розповісти історію Тадеуша Костюшка.

– Великий патріот і герой, – похвалив барон. – Це символ нашої боротьби за незалежність, вишколений Францією…

– …чиїм народом ми захоплюємося і любимо так само сильно, як ненавидимо росіян і австрійців, – докінчив Владек, чиє задоволення від розповіді було тим дужчим, що він знав її напам’ять.

– То хто розповідає цю історію, Владеку? – засміявся барон. – А після того як Костюшко воював разом із Джорджем Вашинґтоном за свободу та демократію в Америці, 1792 року він вирішив повести поляків у битву біля Дубенки. Коли наш убогий король Станіслав Авґуст покинув свій народ, аби приєднатися до росіян, Костюшко повернувся на свою улюблену батьківщину, щоб скинути царське ярмо. Яку битву він виграв, Леоне?

– При Рацлавіце, татку, – відповів Леон. – А потім він вирушив звільняти Варшаву.

– Добре, моя дитино. Але, на жаль, росіяни зібрали великі сили на Мацейовіце, де його остаточно розбили й узяли в полон. Мій прапрадідусь воював цього дня з Костюшком, а пізніше разом із леґіонами Домбровського служив у непереможного Наполеона Бонапарта.

– За службу в Польщі його нагородили титулом барона Росновського, який ваша сім’я буде носити в пам’ять про ці славні дні, – резюмував Владек.

– Атож. І в обраний Богом час, – сказав барон, – цей титул перейде моєму синові. Тоді він стане бароном Леоном Росновським.

* * *

На Різдво селяни в маєтку приводили свої сім’ї до замку задля вшанування Пресвятої Богородиці. Напередодні Різдва вони постували, діти виглядали з вікон першу зірку, яка ставала знаком, що свято можна розпочинати.

Щойно кожен займав своє місце, барон виголошував молитву своїм глибоким баритоном: Benedicte nobis, Domine Deus, et hic donis quae ex liberalitate tua sumpturi sumus^[3]. На стіл подавали тринадцять страв, починаючи від борщу і закінчуючи тістечками та сливами.

Після святкування Владек урочисто роздавав подарунки з ялинки, прикрашеної свічками та фруктами, на радість селянських дітей: ляльку – для Софії, мисливський ніж – для Йозефа, нове плаття – для Флорентини, єдиний подарунок, який Владек випросив у барона.

– Це правда, – запитав Йозеф у своєї матері, коли отримав подарунок від Владека, – що він не наш брат, матко?

– Авжеж, – відповіла вона, – але він завжди буде моїм сином.

* * *

Із плином років Леон став іще вищим, а Владек зміцнів, і обидва хлопці порозумнішали. Але у липні 1914 року, без попередження чи будь-якого пояснення, німецький вихователь покинув замок, навіть не попрощавшись. Хлопці не здогадувалися пов’язати його відхід із нещодавніми подіями в Сараєві, де студент-анархіст закатрупив ерцгерцога Франца Фердинанда, які їхній інший наставник описував у яскравих барвах. Барон ходив у задумі, але нічого не пояснював. Молодші слуги, улюбленці дітей, стали зникати один за одним; і жоден хлопчик не міг второпати причину.

* * *

Одного ранку в серпні 1915 року, коли надворі стояли теплі й туманні дні, барон вирушив у довгу подорож до Варшави, щоб довести, як він сам описав свою мету, всі справи до ладу. Його не було три з половиною тижні, двадцять п’ять днів, які Владек щовечора позначав у календарі, що висів у його спальні. Того дня, коли він мав повернутися, хлопці поїхали на залізничну станцію Слоніма, щоб дочекатися щотижневого потяга з трьома вагонами й привітати господаря маєтку, коли той прибуде. Владек був здивований і збентежений, побачивши, що барон виглядав втомленим і зажуреним. І хоча він хотів багато про що його запитати, усі троє повернулися до замку мовчки.

Упродовж наступного тижня барон часто і подовгу спілкувався з головним управителем. Леон і Владек переживали, чи це часом не вони стали несвідомою причиною якогось його лиха. Владек навіть остерігався, що барон може відправити його назад до хижі лісника, адже ніколи не забував, що він був лише гостем у маєтку барона.

Одного вечора барон закликав двох хлопців приєднатися до нього у великій залі. Вони зайшли тихцем, зворохоблені цією перервою свого звичного розпорядку. Ця коротка бесіда залишилася в пам’яті Владека на все життя.

– Мої любі діти, – почав барон низьким голосом і з нерішучою інтонацією, – вояки Німеччини й Австро-Угорської імперії знову оточили Варшаву і незабаром стануть біля наших воріт.

Владек нагадав собі фразу, яку зронив польський наставник після того, як його німецький колега відбув без жодних пояснень. «Чи означає це, що час пригноблених народів Європи нарешті настав?» – запитав тоді він.

Барон поглянув на невинне обличчя Владека.

– Наш національний дух не був знищений упродовж ста п’ятдесяти років гніту, – зауважив він. – Можливо, зараз вирішується доля Польщі, а ми безсилі впливати на її історію. Нас віддали на милість трьох могутніх імперій, які нас оточують, і тому змушені чекати власної долі.

– Ми обоє дужі, тому будемо битися, – заявив Леон.

– У нас є мечі та щити, – додав Владек. – Тому ми не боїмося німців чи росіян.

– Хлопці, ваша зброя зроблена з дерева, і ви лише гралися у війну. А ця битва буде не між дітьми. Ми повинні знайти десь тихе місце для життя, доки історія не вирішить нашу долю. І маємо вирушати якомога швидше. Я тільки молюся, щоб це не стало кінцем вашого дитинства.

Леона та Владека збентежили слова барона. Війна здавалася їм іще однією захоплюючою пригодою, яку вони, без сумніву, пропустять, якщо покинуть замок.

Слугам знадобилося кілька днів, аби спакувати речі барона, а Владеку та Леону повідомили, що наступного понеділка вони перебираються до невеликої літньої родинної резиденції на північ від Ґродно. Два хлопчики продовжували, часто без стороннього нагляду, навчатися та бавитись, адже ніхто в замку не був спроможним відповідати на безліч їхніх запитань.

У суботу уроки проводили лише вранці. Вони тлумачили «Пана Тадеуша» Адама Міцкевича латиною, коли почули відлуння гармат. Спершу вони подумали, що це стріляв якийсь мисливець у садибі, й тому повернулися до поезії. Другий залп пролунав набагато ближче, і від нього вони розгубилися, коли почули лемент, що лунав із нижнього поверху. Двоє хлопців здивовано поглянули один на одного, але все одно не боялися, бо ще зроду не чули нічого подібного за свої короткі життя, щоб вважати такі звуки страшними. Репетитор накивав п’ятами, залишивши своїх підопічних наодинці та замкнувши за собою двері. Тоді пролунав іще один постріл, цього разу в коридорі за дверима їхньої авдиторії. Тепер хлопці налякалися та сховалися під столи, не знаючи, що робити.

Несподівано двері розчахнулися, і чоловік, не старший за їхнього наставника, у сірому однострої та сталевому шоломі, тримаючи в руках гвинтівку, зупинився на порозі. Леон тримався за Владека, а той дивився на прибульця. Вояк проверещав до них німецькою, намагаючись дізнатися, хто вони, але хлопці нічого не відповіли, хоча обоє знали цю мову як свою рідну. З’явився іще один солдат, ухопив двох хлопчиків за петельки, як курчат, і витягнув їх у коридор. Дітей протягли повз мертве тіло їхнього вихователя, кам’яними сходами перед фасадом замку аж до саду, в якому знайшли Флорентину, котра істерично ридала. На траві лежали в ряд трупи, здебільшого, слуг. Леон не міг витримати і сховав голову на плечі Владека. Останнього зачарувало видовище одного з тіл – великого чоловіка з пишними вусами. Це був лісник. Владек нічого не відчував, а Флорентина продовжувала лементувати.

– Татко там? – запитав Леон. – Татко там?

Владек іще раз поглянув на мертві тіла. Він подякував Богові, що барона серед них не було, й уже намірявся повідомити Леону хорошу новину, коли до них підійшов вояк.

– Wer hat gesprochen? – зі злістю запитав він.

– Ich^[4], – зухвало озвався Владек.

Солдат підняв рушницю і вдарив прикладом Владека в живіт. Йому ноги підігнулися, і хлопець упав на коліна. Де барон? Що відбувається? Чому з ними поводяться, як у себе вдома?

Леон миттю упав на Владека, намагаючись захистити його від другого удару, яким вояк цілив у голову його товариша, й удар прикладом гвинтівки припав на карк Леона.

Обоє хлопців лежали нерухомо: Владек – тому що був ошелешений ударом і вагою тіла Леона на ньому, а Леон – бо був мертвий.

Владек не міг чути іншого солдата, котрий лаяв їхнього мучителя за те, що вдарив дітей. Вони намагалися підняти Леона, але Владек вчепився в нього. Солдатам довелося віддирати тіло мертвого від живого, щоб безцеремонно скинути його разом із іншими на траву, обличчям вниз. Владек не міг відвести погляду від нерухомого тіла свого єдиного товариша, поки його не заштовхали назад до замку зі жменькою тих, котрі несподівано залишилися серед живих, і зачинили в підземеллі.

Ніхто нічого не казав від страху приєднатися до мертвих тіл на траві, доки двері підземелля не були замкнені й останні слова вояків зникли удалечині. Потому Владек пробурмотів: «Святий Боже», бо побачив, що в кутку, обіпершись об стіну і втупившись у порожнечу, сидів барон, живий і неушкоджений лише тому, що німцям було потрібно, щоб він узяв на себе відповідальність за в’язнів.

Владек кинувся до нього, а слуги відсіли подалі від свого господаря. Вони зиркали один на одного, наче вперше бачилися. Владек простягнув руку, і барон узяв її. Хлопець розповів, що сталося з Леоном. Сльози покотилися по гордому обличчю шляхтича. Ніхто з них не сказав ні слова. Обоє втратили того, кого найбільше любили в цьому світі.

8

Коли Анна Каїн уперше прочитала у «Таймс» замітку про загибель «Титаніка», вона просто відмовилася вірити в це. Її чоловік понад усе мав бути живий! Після того як вона прочитала цей допис утретє, то впала в істерику, якої Вільям у житті ніколи не бачив у минулому і не знав, як має поводитися.

Перш ніж він наважився запитати, що викликало такий неймовірний вибух емоцій, мати мало не задушила його в обіймах і міцно пригортала до себе. Як вона могла сказати йому, що вони обоє втратили людину, яку любили найбільше у світі?

* * *

Сер Девід Сеймур приїхав до «Савойї» вже за кілька хвилин у супроводі своєї дружини. Вони чекали у вітальні, поки вдова вдягала винятково чорний одяг, який привезла з собою. Вільям одягався сам, але він усе ще не усвідомлював, яке лихо спіткало родину. Анна попросила сера Девіда пояснити її синові справжні наслідки цієї трагедії.

Коли хлопчику розповіли, що великий лайнер зіткнувся з айсбергом і потонув, Вільям зауважив:

– Я хотів бути на кораблі з татком, але вони мене не відпустили б.

Він не плакав, адже відмовлявся повірити, що щось могло вбити його батька. Він, безумовно, має бути серед тих, хто вижив.

У своїй довгій кар’єрі політичного діяча та дипломата сер Девід, а тепер голова лондонської філії банку «Каїн і Кебот», зроду не бачив такої самовідданості у комусь такому юному.

– Сила духу дається небагатьом, – казав він кілька років по тому.

Та нею був наділений Річард Каїн і передав її своєму єдиному синові.

Цього тижня у четвер Вільяму виповнилося шість років, але він так і не розгорнув жодного свого подарунка. Імена тих, хто вижив, публікували в «Таймс» щоранку, їх перевіряли і переперевіряли знову. Імені Річарда Ловелла Каїна серед них не було – мабуть, він таки потонув. Але мав минути іще тиждень, перш ніж Вільям облишив надію знову побачити батька. На п’ятнадцятий день Вільям заридав.

Анна виявила, що їй було болісно повертатися на облавок «Аквітанії», але Вільям, здавалося, на диво вперто прагнув потрапити у відкрите море. Уже за годину він облаштувався на оглядовому майданчику, вдивляючись у темно-сірі води океану.

– Завтра я його знайду, – обіцяв він матері знову і знову, спершу впевнено, однак пізніше голосом, який ледь-ледь маскував зневіру.

– Вільяме, ніхто не може вижити упродовж трьох тижнів у Північній Атлантиці.

– Навіть мій батько?

– Навіть твій батько…

* * *

Коли Анна з Вільямом повернулися до Бостона, обидві бабусі вже чекали їх у Червоному будинку, пам’ятаючи про обов’язок, який був на них покладений. Анна мовчки прийняла їхню опіку. В неї більше не лишилося жодної мети, окрім Вільяма, чию долю бабусі тепер прагнули контролювати. Вільям був ввічливий, але відсторонений. Упродовж дня він мовчки сидів на уроках пана Мунро, а вночі тримав свою матір за руку і нічого не казав.

– Те, що йому потрібно, – це бути з іншими дітьми, – заявила бабуся Кебот. Бабуся Каїн із нею погодилася. Наступного дня вони звільнили пана Мунро і няньку й відправили Вільяма до школи в Сейрі, сподіваючись, що занурення в реальний світ і постійне товариство інших дітей зможуть повернути його до тями.