– Ви ж не хочете, щоб я гаяв свій час на когось іншого, пані Осборн? – спонукав візитерку Рікардо.

Анна знову відкрила свою торбинку та передала нишпорці стару фотографію Генрі в однострої лейтенанта.

– Гарний чоловік, – похвалив детектив. – Коли була зроблена ця фотографія?

– Гадаю, близько п’яти років тому, – сказала Анна. – Я не знала його, коли він служив у війську.

Рікардо порозпитував Анну ще кілька хвилин про розпорядок робочого дня Генрі. Вона з подивом усвідомила, наскільки мало знає про спосіб його життя, а ще менше – про його минуле.

– Це небагато, пані Осборн, але зроблю все, що зможу. Мій гонорар становить десять доларів на день плюс витрати. Подаватиму вам письмовий звіт один раз на тиждень. Попередня оплата – за два тижні.

Його рука знову потяглася через стіл, значно охочіше, ніж раніше.

Анна відкрила торбинку, вивудила звідти дві хрусткі банкноти по сто доларів і передала їх господареві кабінету. Той уважно їх вивчав. Бенджамін Франклін байдуже споглядав на Рікардо, котрий явно давно не бачив портрета цього видатного діяча. Рікардо дав Анні решту шістдесят доларів у брудних п’ятірках.

– Бачу, ви працюєте і по неділях, пане Рікардо, – зронила Анна, задоволена своїми арифметичними розрахунками в голові.

– Звісно, – підтвердив він. – Адже це найпоширеніший день для невірності. Вас влаштує наступного тижня в той самий час, пані Осборн? – додав він, ховаючи гроші.

– Авжеж, – сказала Анна і швидко вийшла, щоб уникнути необхідності потиснути руку цьому чоловікові вдруге.

17

Владек знайшов місце у загальному вагоні.

Перше, що він зробив, коли потяг рушив, це розв’язав пакет, який та жінка вклала йому в руки. Хлопець почав перебирати вміст: яблука, хліб, горіхи, сорочка, пара штанів і пара взуття. Він перевдягнувся у новий одяг у найближчому туалеті, зберігши лише теплий згорток банкнот по п’ятдесят рублів. Після того як він повернувся на своє місце, відкусив яблуко й усміхнувся. Йому вдасться розтягнути цю кількість їжі на всю довгу подорож до Одеси. Щойно він догриз яблуко разом з огризком, то зосередився на мапі лікаря.

Одеса була не так далеко від Москви, як Іркутськ, на довжину великого пальця за схемою лікаря, а в реальності – сімсот миль. Коли Владек вивчав цю саморобну мапу, то відволікався на чергову гру в пристінок, в яку грали інші пасажири. Він склав аркуш, поклав його до кишені й уважніше зацікавився грою. Там грали азартно, але лише один гравець здебільшого вигравав, інші ж весь час програвали. Стало ясно, що у потягах працювала добре організована банда. Владек вирішив скористатися новою нагодою.

Він підсунувся ближче і зайняв місце в колі гравців. Щоразу, коли шахрай програвав двічі поспіль, Владек ставив один рубль і подвоював свою ставку, доки не вигравав. Той, хто програв, жодного разу навіть не глянув у його бік. До того часу, як вони дісталися до наступної станції, Владек виграв чотирнадцять рублів, за два з яких купив собі іще одне яблуко і тарілку гарячої юшки. Він виграв достатньо, щоб протриматися всю подорож до Одеси, й усміхнувся на одну думку про те, що може долучитися до гри, коли повернеться назад у потяг.

Коли він ступив у вагон, якийсь п’ястук поцілив йому в голову, і підліток покотився коридором. Його руку закрутили за спину, а обличчя боляче притисли до вікна вагона. З носа підлітка юшила кров, і він відчував лезо ножа, що торкнулося його вуха.

– Чуєш мене, хлопче?

– Так, – сказав Владек, не наважуючись ворухнутися.

– Якщо ти знову повернешся до мого вагона, я відріжу це вухо. Тоді ти більше не зможеш мене чути, правильно?

– Не зможу, пане, – пробелькотів він.

Підліток відчув, як ніж дряпонув шкіру за його вухом, і кров потекла по шиї.

– Нехай це буде попередженням для тебе, хлопче.

Чиєсь коліно раптом врізалося в його спину з такою силою, що Владек звалився на підлогу. Руки обмацали його кишені й відібрали нещодавно набуті рублі.

– Це моє, гадаю, – сказав чийсь голос.

Кров іще юшила з носа Владека і з-за вуха. Коли він знайшов у собі відвагу озирнутися, то виявив, що сам-один. Жодних ознак гравця не спостерігалося, а інші пасажири трималися на відстані. Хлопець спробував підвестися, але його тіло відмовилося коритися наказові мозку, тому він залишився лежати у коридорі іще на кілька хвилин. Коли ж підліток нарешті зміг звестися на ноги, то повільно почалапав до іншого вагона, подалі від попереднього, наскільки це було можливо, а його самооцінка значно впала. Хлопець зайняв місце у вагоні, заповненому здебільшого жінками та дітьми, й упав у глибокий сон.

На наступній зупинці Владек не виходив із потяга, і коли той рушив, він знову заснув. Підліток їв, спав і мріяв. Нарешті, через чотири дні і п’ять ночей потяг прибув на перон Одеського вокзалу. Там відбулося традиційне перевіряння квитків за стійкою, але його папери були в порядку, тому охоронець лише глянув на хлопця. Тепер він залишився сам. Але у Владека ще було сто п’ятдесят рублів у підкладці рукава, і він не мав наміру витрачати з них жодної копійки.

Підліток провів решту дня, гуляючи містом, намагаючись ознайомитися з його географією, але він постійно відволікався від визначних пам’яток, яких зроду-віку не бачив. Його вражали великі міські будинки, магазини з великими вітринами, гендлярі з ятками, котрі продавали свої строкаті дрібнички на вулицях, ліхтарі і навіть мавпа на повідку. Він пішов далі, доки не дістався до гавані. А там було море. Владек із нетерпінням поглянув у блакитну далечінь: там він хотів здобути волю після втечі з Росії. Барон розповідав йому про великі кораблі, які перетинали відкрите море, доправляючи свої вантажі на чужі землі, але хлопець побачив їх у реальному житті вперше. Вони були набагато більшими, ніж він собі уявляв, і всі стояли на рейді, наскільки можна було кинути оком.

Щойно сонце зайшло за високі будівлі, він вирішив пошукати собі нічліг. Місто, либонь, дуже постраждало від багатьох загарбників, адже зруйновані будинки можна було бачити скрізь. Підліток продовжував іти дорогою; мабуть, збоку він мав дивний вигляд, адже овечий кожух майже торкався землі, та ще й той пакунок у брунатному папері, який він тримав під пахвою. Хлопець ніде не почувався у безпеці, аж поки не натрапив на залізничну колію, на якій стояв самотній згорілий вагон. Він обережно зазирнув досередини: темрява і тиша, там нікого не було. Підліток закинув свій пакунок у вагон, затягнув своє втомлене тіло на дошки, заліз у куток і швидко заснув.

Прокинувся від того, що на ньому лежало чиєсь тіло і дві руки стискали його горло. Владек ледве дихав.

– Хто ти? – прошипів у темряві голос, хазяїн якого явно був не старший за нього.

– Владек Коскєвич.

– Звідки прибув?

– Із Москви.

– А чого спиш у моєму вагоні, москвичу? – запитав голос.

– Даруйте, – виправдовувався Владек. – Я не знав.

– Гроші є? – великі пальці стиснули горло підлітка.

– Трішки.

– Скільки?

– Сім рублів.

– Давай сюди.

Владек помацав свої порожні кишені. Хлопчик також засунув свою руку туди, зменшивши тиск на горло жертви.

Владек міцно копнув коліном у межиніжжя своєму нападнику. Той завив, хапаючись за пах. Владек кинувся на нього і став із жорстокістю дубасити. Хлопчик із Одеси Владеку був не суперником – спати у занедбаному залізничному вагоні було неабиякою розкішшю порівняно із життям у підземеллі й російському трудовому таборі. Владек зупинився лише тоді, коли його ворог розпластався на підлозі.

– Перебирайся на інший кінець вагона і сиди там, – звелів Владек. – Якщо не зробиш цього, я тебе вб’ю.

Чужинець послухався.

Владек сидів нерухомо і кілька хвилин слухав – жодного руху. Тоді він ліг і незабаром уже міцно спав.

Коли ж прокинувся, сонце сяяло крізь шпарини в даху. Він перевернувся і поглянув на свого супротивника попередньої ночі. Той лежав у позі зародка і витріщався на нього з іншого кінця вагона.

– Підійди сюди! – наказав Владек.

Хлопець не рухався.

– Ходи сюди! – повторив Владек трохи різкіше.

Чужинець підвівся. Владек нарешті міг оглянути його належним чином. Вони були приблизно одного віку, але одесит був трохи вищий на зріст, мав свіже обличчя і брудне світле волосся.

– По-перше, – сказав Владек. – Де можна знайти щось попоїсти?

– Іди за мною, – сказав хлопець і вистрибнув із вагона, не промовивши більше жодного слова.

Владек зістрибнув за ним, і вони подалися під гору до міської площі, де галасував вранішній базар. Він іще не бачив такого розмаїття їжі з часів чудових бенкетів у замку барона: ряд за рядом яток, навантажених фруктами, овочами, зеленню і навіть улюбленими горіхами. Інший підліток зауважив, що Владек був вражений такими розкошами.

– Тепер я скажу, що ми зробимо, – запропонував він. – Я зайду збоку і вкраду апельсин, а потім побіжу за ним. Ти кричи щодуху: «Хапайте злодія!» Продавець кинеться за мною, а коли побіжить, підходь і набивай свої кишені. Але не будь жадібним – бери стільки, щоб один раз наїстися. Я повернуся. Второпав?

– Авжеж, здається, – погодився Владек, намагаючись, аби його слова звучали якомога впевненіше.

– Ну, тепер побачимо, на що ти здатен, москвичу.

Одесит поглянув на нього й усміхнувся, а по тому кинувся до ятки на розі, вхопив апельсин із вершини піраміди і кинув зауваження продавцю, що той працює занадто повільно. Він озирнувся на Владека, який зовсім забув, що треба кричати: «Хапайте злодія!». Але власник ятки все одно кинувся переслідувати крадія. Усі очі були прикуті до його змовника, а Владек кинувся мерщій набивати кишені плодами. Коли гендляр уже майже впіймав злодія, той кинув у нього помаранчем. Чоловік зупинився, щоб підняти фрукт, затиснув його у кулак і повернувся до ятки, гучно лаючись дорогою, звертаючись до інших продавців.

Владека аж трясло на радощах, коли якась міцна рука лягла на його плече. Він обернувся, жахаючись, що його спіймали.

– Щось заробив, москвичу, чи ти тут тільки як турист?

Владек засміявся із полегшенням і витягнув із кишень три апельсини, яблуко та картоплину.

Одесит усміхнувся.

– Як тебе звати? – запитав Владек.

– Степан.

– Може зробимо це іще раз, Степане?

– Годі, москвичу, не надто заривайся. Щоб вчинити таке знову, доведеться піти на інший кінець ринку і зачекати хоча б із годину. Ти працюєш із професіоналом, але не думай, що тебе не можуть впіймати.

Двоє хлопців повільно почвалали на інший кінець базару. Степан рухався статечно, і Владек міг би віддати три апельсини, яблуко, картоплю і навіть сто п’ятдесят рублів, аби тільки іти так само і не кульгати. Вони змішалися з покупцями на базарі, а коли Степан вирішив, що час настав, вони повторили свою виставу. Потім повернулися до залізничного вагона, щоб насолодитися своєю захопленою здобиччю: шість апельсинів, п’ять яблук, три картоплини, грушка, кілька сортів горіхів і спеціальний приз – диня. У Степана ніколи не було таких кишень, аби заховати там диню.

– Непогано, – похвалив Владек, вгризаючись зубами в картоплину.

– Ти і шкоринку їси? – здивувався його новий напарник.

– Я був у таких місцях, де шкоринка картоплі – розкіш, – пояснив Владек.

Степан захоплено дивився на нього.

– Наступна проблема полягає в тому, як можна дістати гроші, – сказав Владек.

– Ти все хочеш дістати за один день, чи не так? – зауважив Степан. – Портові вантажники будуть нашим найкращим вибором. Тобто якщо тобі потрібна справжня робота, москвичу.

– Покажи, де це, – попросив Владек.

Після того як вони з’їли половину плодів і заховали решту під соломою в кутку вагона, Степан завів Владека до гавані.

– Бачиш он той корабель, великий, зелений? – вказав Степан. – Він щойно прибув, тож усе, що треба робити, це взяти кошик, заповнити його зерном, піднятися східцями, а потім скинути вантаж у трюм. Отримуєш рубль за кожні чотири ходки. Будь уважним, москвичу, бо той виродок бригадир обдурить, щойно тебе побачить, а гроші сховає собі.

Решту дня товариші провели, набираючи зерно в кошики і скидаючи його в трюм. На двох вони заробили двадцять шість рублів. Після обіду, що складався з крадених горіхів, хліба та цибулі, яку вони чесно купили, щасливі хлопці поснули в одному кінці залізничного вагона. Коли Степан прокинувся наступного ранку, то побачив Владека, який вивчав свою мапу.

– Що це?

– На цій мапі вказано, як втекти з Росії.

– А чому ти хочеш покинути Росію, коли можеш залишитися тут і об’єднатися зі мною? – здивувався Степан. – Ми могли б стати партнерами.

– Ні, мені треба дістатися до Туреччини, там я буду вільною людиною. Чому б тобі не податися зі мною, Степане?

– Я ніколи не зміг би покинути Одесу. Це мій дім, і це люди, яких я знаю все життя. Тут не надто добре, але в Туреччині може бути іще гірше. Але якщо це те, чого ти прагнеш, то, можливо, я зможу тобі допомогти.

– Як мені знайти корабель, який пливе до Туреччини? – поцікавився Владек.

– Легко. Я знаю, як дізнатися, куди прямує кожен корабель. Ми запитаємо про це Однозубого Івана, який живе в самому кінці пірсу. Але тобі доведеться заплатити йому рубль.

– Я впевнений, що він розділить ці гроші з тобою.

– П’ятдесят на п’ятдесят, – визнав Степан. – Ти швидко вчишся, москвичу, – додав він і вистрибнув із вагона.

Владек подався за ним, знову усвідомлюючи, як легко рухалися інші хлопці, а він кульгав. Коли підлітки дійшли до кінця пристані, Степан завів його в маленьку кімнату, повну запилюжених книжок і пошарпаних розкладів руху. Владек нікого не побачив, але почув голос із-за великої купи книжок:

– Що треба, волоцюго? Не маю бажання гаяти на тебе час.

– Мені потрібна певна інформація для мого товариша, Іване. Коли буде наступний лайнер до Туреччини?

– Гроші наперед, – вимагав старигань, чия голова вигулькнула з-за книг – обвітрене, зморщене обличчя під безкозиркою моряка. Його чорні очі пильно вивчали Владека.

– Однозубий був справжнім морським вовком, – прошепотів Степан достатньо голосно, щоб почув Іван.

– Лестощі не допоможуть, хлопче. Давай рубля.

– Гаманець у мого приятеля, – виправдовувався Степан. – Дай йому руб, Владеку.

Той подав монетку. Іван куснув її єдиним зубом, який у нього іще залишився, почовгав до книжкової шафи і витягнув звідти велику зелену книгу. Пилюка розлетілася на всі боки. Дідуган закашлявся, гортаючи брудні сторінки і водячи коротким пальцем із мозолем довгими стовпчиками назв.

– У четвер «Ренаска» прибуде, щоб забрати вугілля. Ймовірно, повернеться до Константинополя в суботу. Якщо вдасться її досить швидко завантажити, то може навіть відплисти у п’ятницю ввечері, щоб зекономити на орендній платні. Вона пришвартується до сімнадцятого причалу.

– Спасибі, Однозубий, – подякував Степан. – Я спробую і надалі водити до тебе своїх багатих партнерів.

Однозубий Іван помахав п’ястуком і вилаявся, а Степан із Владеком побігли назад на пристань.

* * *

Упродовж трьох наступних днів двійко хлопці крали їжу, вантажили зерно та спали. До того часу, як у четвер прибув турецький корабель, Степан майже переконав Владека, що тому буде краще залишитися з ним в Одесі. Але побоювання Владека, що росіяни можуть його знайти і повернути назад до таборів, переважили перспективи його нового життя зі Степаном.

Вони стояли на набережній, спостерігаючи, як «Ренаска» швартується біля причалу № 17.

– Як можна потрапити на облавок? – поцікавився Владек.

– Просто, – сказав Степан. – Завтра вранці ми приєднаємося до бригади вантажників. Я займу місце за тобою, і коли вугіллям майже заповнять трюм, ти стрибнеш туди і сховаєшся, а я заберу твій кошик і зійду вниз.

– І забереш мою частку грошей, без сумніву, – всміхнувся Владек.

– Природно, – підтвердив Степан. – За мої чудові ідеї належиться певна фінансова винагорода. Як інакше я можу сподіватися на підтримку своєї віри у свободу підприємницької діяльності?

Вони приєдналися до вантажників о шостій годині наступного ранку, підіймали та засипали вугілля в трюм, валилися з ніг, але цього було недостатньо. Трюм був заповнений лише наполовину до темряви, хоча Владек уже був чорнішим, ніж тоді, коли перебував у неволі. Двійко хлопців міцно спали тієї ночі. А наступного ранку вони все почали знову, і до середини дня, коли трюм був уже майже заповнений, Степан копнув Владека в литку.

– Наступного разу, москвичу, – твердо сказав він.

Коли вони дійшли до вершини мостика, Владек скинув свій вантаж, жбурнув кошик на палубу і стрибнув у трюм.

– Прощавай, друже! – гукнув Степан. – Й удачі тобі з бусурманами турками…

Він схопив кошик Владека і повернувся вниз східцями, щось насвистуючи.

Владек затиснувся в кутку трюму, хоч вугілля продовжували засипати. Чорний пил був скрізь: у носі, роті, легенях та очах. З болісним зусиллям він намагався тамувати кашель через страх, що його почує хтось із екіпажу корабля. Коли ж усвідомив, що більше не зможе витримувати заповнене пилом повітря в трюмі і вирішив повернутися до Степана, щоб дочекатися іншої нагоди втечі, люк над ним опустився. Тепер хлопець нарешті відкашлявся.

За кілька хвилин він відчув, як щось укусило його за щиколотку. Кров у жилах заледеніла, коли підліток збагнув, що це могло бути. Йому вже доводилося мати справу із занадто великою кількістю паразитів у підземеллі. Хлопець жбурнув у монстра шматок вугілля і вцілив, але тут з’явився інший, потім іще й іще. Сміливіші кусали його за ноги. Здавалося, ніби вони з’являлися нізвідки; чорні, великі й украй голодні. Підліток роззирався, шукаючи їх. Він відчайдушно видерся на вершину вугілля і відкинув люк. Сонячне світло засліпило його, а щури миттю зникли у своїх тунелях під вугіллям. Хлопець узявся вилазити, але корабель уже добряче віддалився від берега. Він злякався й упав назад у трюм. Якби нелегала викрили і капітан вирішив повернутися до Одеси, щоб віддати його представникам влади, це означало б подорож в один бік до табору № 201 і товариство каторжан. Тому він вирішив за краще залишитися з чорними пацюками. Щойно він опустив люк, червоні очі з’явилися знову. Так само швидко, як він міг кидати грудки вугілля, з’являлися нові брудні істоти. Кожні кілька хвилин йому довелося відкидати люк, аби впускати світло, бо світло, здавалося, було його єдиним союзником.

Упродовж двох днів і трьох ночей Владек вів запеклу битву зі щурами, ні на мить не склепивши повік. Коли корабель нарешті підплив до Константинополя і моряки відчинили трюм, Владек був чорний від голови до ніг у вугільному пилу, і червоний від колін до п’ят від крові. Його витягнув матрос. Владек спробував підвестися, але впав грудкою на палубу.

18

Після того як Вільям прочитав у щоквартальній доповіді «Каїна й Кебота», що Генрі Осборн – «Генрі Осборн», – повторив він уголос, щоб переконатися, що не помилився, просить інвестувати півмільйона доларів у свою компанію, він визнав, що це невдалий день. Уперше за чотири роки навчання у школі Святого Павла він посів друге місце у тестуванні з математики. Метью Лестер, який випередив його, запитав, чи його товариш добре почувається. Той не відповів.

Того вечора Вільям зателефонував Алану Ллойду додому. Голова правління «Каїна і Кебота» не був здивований, почувши його голос у слухавці після того, як Анна розповіла про кепські стосунки між її сином і чоловіком.

– Вільяме, любий мій хлопчику. Як справи у школі Святого Павла?

– Тут усе гаразд, спасибі, сер, але я телефоную не з цієї причини.

– Я й не думав, що через це, – сухо зазначив Ллойд. – Що я можу зробити для тебе?

– Я б хотів зустрітися з вами завтра.

– У неділю, Вільяме?

– Атож, це єдиний день, коли я можу вийти зі школи, а мені потрібно якомога швидше вас побачити, – сказав підліток, змушуючи свою заяву звучати так, що це буцімто поступка з його боку. – І за жодних обставин про нашу зустріч не можна інформувати мою маму.

– Але, Вільяме… – почав було Ллойд.

Голос Вільяма став жорсткішим.

– Немає потреби нагадувати вам, пане Ллойд, що інвестування моїх трастових грошей у компанію мого вітчима, яке хоча й не є незаконним, але, без сумніву, може вважатися неетичним.