Анна важко впала у крісло, відчуваючи задишку та нудоту, й змусила себе перечитати іще раз усі три листи. Вільям засмутив її своєю байдужістю. Матері було прикро, що її син вважає за краще проводити літо разом зі своїм товаришем, ніж удома. Анонімний лист, у якому стверджувалося, що Генрі був коханцем її найближчої подруги, ігнорувати було неможливо. Анна не могла не згадати, що саме Міллі познайомила її з Генрі і що вона – хрещена матір Вільяма. Третій лист, від Алана Ллойда, змусив її хвилюватися іще більше. Єдиний лист, який вона будь-коли отримувала від нього, було співчуття з приводу смерті Річарда. Що він хотів дізнатися цього разу? Вона зателефонувала до банку. Оператор одразу перемкнув її куди належить.

– Алане, ти хотів зі мною зустрітися?

– Атож, моя люба. Нам треба поспілкуватися, якщо ти зможеш знайти на це час.

– Погані новини? – запитала Анна.

– Не зовсім, але я б не хотів розмовляти про це по телефону.

Він намагався її заспокоїти.

– Тобі немає потреби непокоїтись. Ти часом не будеш вільна в обід?

– Буду.

– Тоді зустрінемося у «Ґранд-готелі» о першій. Я з нетерпінням чекатиму зустрічі з тобою, люба.

Перша – за три години. Її думки перемкнулися з Алана на Вільяма, а потім на Генрі, але нарешті сконцентрувалися на Міллі Престон. Чи може це бути правдою? Жінка вирішила прийняти ванну й одягти нову сукню. Але це не допомогло. Вона відчувала, що її тіло розпливлося. Її щиколотки та литки, які завжди були такими елегантними і витонченими, втратили форму. Було трохи лячно уявити собі, наскільки ситуація погіршиться іще до народження дитини. Анна зітхнула, споглядаючи себе у дзеркалі, і зробила все можливе, щоб усе ж виглядати привабливою й упевненою.

* * *

– Ти виглядаєш чарівно, Анно. Якби я не був старим парубком, то безсоромно став би залицятися до тебе, – заявив банкір із сивою чуприною, вітаючи гостю поцілунком в обидві щоки, ніби якийсь французький генерал. Він провів її до свого звичного столика.

У «Ґранд-готелі» Бостона існувала традиція: столик у кутку завжди був зарезервований для голови правління банку «Каїн і Кебот», якщо він не обідав у своїй фінансовій установі. Але вперше за цим столиком сиділа Анна. Офіціанти метушися навколо них, як жадібні шпаки: здавалося, що вони з’являлися та зникали напрочуд вчасно, не перериваючи їхньої бесіди.

– Отже, коли має народитися дитина, Анно?

– О, не раніше, ніж за три місяці.

– Сподіваюся, жодних ускладнень немає?

– Ну, – мовила Анна, – лікар оглядає мене раз на тиждень і довго міряє мій кров’яний тиск, але я не дуже переживаю.

– Дуже радий, моя люба, – втішився банкір і торкнувся співрозмовниці рукою, як дядечко. – Ти виглядаєш дуже втомленою, хочу вірити, що ти не перепрацьовуєш.

Анна не відповіла.

Алан Ллойд ледь помітно кивнув, і біля нього матеріалізувався офіціант.

– Моя люба, я хотів би отримати від тебе пораду, – сказав Алан після того, як вони зробили замовлення.

Анна добре знала хист Алана Ллойда до дипломатії. Він не просив її дати пораду. Жінка не сумнівалася, що це він хоче люб’язно їй щось порадити.

– Чи ти знаєш, як просуваються проекти з торгівлі нерухомістю Генрі?

– Ні, – визнала Анна. – Я не цікавлюся його підприємницькою діяльністю. Ти ж пам’ятаєш, що я ніколи не втручалася у справи Річарда. Але про що мова? Є якісь підстави для неспокою?

– Ні-ні, жодна з тих, про які ми в банку не знаємо. Навпаки, нам відомо, що Генрі торгується з містом із метою збудувати новий лікарняний комплекс. Я запитую про це тому, що він звернувся до банку за позикою у п’ятсот тисяч доларів.

Анна заціпеніла.

– Бачу, що це для тебе сюрприз, – зауважив фінансист. – Ми знаємо, що у вашого акціонерного товариства є трохи менше двадцяти тисяч доларів боргу, і на твоєму особистому рахунку є невеличкий овердрафт у розмірі сімнадцяти тисяч доларів.

Анна впустила ложку в тарілку. Вона навіть не здогадувалася, що заборгованість аж така велика. Алан помітив її хвилювання.

– Ми не для цього зустрілися тут, Анно, – швидко додав він. – Банк буде тільки радий поповнювати коштами твій особистий рахунок до кінця твого життя. Адже Вільям отримує більше мільйона доларів на рік відсотків від свого довірчого товариства, тому твій овердрафт навряд чи можна вважати значним. Але ті п’ятсот тисяч Генрі зможе отримати лише з твого схвалення як законної опікунки Вільяма.

– Я й не знала, що можу розпоряджатися грошима довірчого фонду Вільяма, – здивувалася Анна.

– Не самим капіталом, але відсотки, отримані від нього, можна вкладати в будь-який проект, який вважається корисним для твого сина, котрий перебуває під твоєю опікою й опікою його хрещених, мене і Міллі Престон, поки йому не виповниться двадцять один рік. А тепер як голова довірчого фонду Вільяма я можу надати ці п’ятсот тисяч, якщо ти це схвалиш. Міллі вже заявила, що цілком підтримує цю ідею.

– Міллі її схвалила?

– Аякже. Хіба вона тобі не казала?

Анна не знайшлася, що сказати.

– А ти як гадаєш? – запитала вона, щоб уникнути відповіді.

– Ну, я не бачив рахунків Генрі, адже він зареєстрував компанію лише вісімнадцять місяців тому і не в нашому банку, отож я й уявлення не маю про те, чи витрати перевищують його дохід за поточний рік і який прибуток він прогнозує. Знаю лише, що він подав заявку на будівництво лікарні, і є чутки, що це серйозна пропозиція.

– Чи ти знаєш, що за останні вісімнадцять місяців я віддала Генрі півмільйона доларів своїх грошей? – поцікавилася Анна.

– Мій головний касир повідомляє мені, коли з будь-якого рахунку знімають велику суму готівки. Та я й поняття не мав, на що ти використала ці гроші, і, чесно кажучи, це не моя справа, Анно. Ці гроші тобі залишив Річард, і ти можеш їх витрачати, як вважаєш за потрібне. Але у випадку зацікавлення сімейним фондом – це вже зовсім інша справа. Якщо ти вирішиш узяти п’ятсот тисяч доларів для інвестування у фірму Генрі, банк буде змушений вивчити його бухгалтерські книги, адже ці гроші будуть розглядатися як іще одна інвестиція у портфель Вільяма. Річард не надав довіреним особам повноваження видавати позики, а лише інвестувати на користь Вільяма. Я вже пояснив цю ситуацію Генрі. Якщо ми видамо ці кошти, то опікуни мають переконатися, що це – надійна інвестиція. Вільям, звісно, також має бути в курсі того, що ми робимо з його прибутками від довірчого фонду, тому ми не бачили жодних причин не виконувати його прохання, щоб він отримував щоквартальний звіт про інвестиції від банку, так само як і всі інші опікуни. Без сумніву, у нього будуть свої погляди на цю конкретну інвестицію, про яку він буде повністю поінформований після того, як отримає наступний квартальний звіт. Можливо, тобі буде цікаво дізнатися, що відколи йому виповнилося шістнадцять, він посилає мені свої власні ідеї щодо всіх інвестицій, які ми робимо. Спершу я оцінював їх із позиції доброзичливого опікуна. Та останнім часом вивчаю їх із великою повагою. У той час коли Вільям отримає своє місце у структурах «Каїна і Кебота», цей банк може виявитися замалим для нього.

– Та мене зроду не просили поради щодо довірчого фонду Вільяма, – визнала Анна.

– Справді, ти цього не робила, хоча банк надсилає тобі звіти кожного першого дня кварталу, і ти завжди мала повноваження як довірена особа цікавитися будь-якими інвестиціями, які ми робимо від імені Вільяма.

Він витягнув аркуш паперу зі своєї внутрішнього кишені й зачекав, поки сомельє не закінчить наливати другий келих вина. Щойно той відійшов, Алан продовжив:

– У Вільяма зараз є трохи більше двадцяти одного мільйона доларів на банківському депозиті під чотири з половиною відсотки річних. Ми реінвестуємо ці відсотки для нього щокварталу в акції й облігації. І ми ніколи не інвестували в якусь приватну компанію. Це може тебе здивувати, Анно, коли ти дізнаєшся, що зараз ми проводимо ці реінвестиції з розрахунку п’ятдесят на п’ятдесят: половину – за рішенням ради банку, а половину – згідно з пропозиціями, висунутими самим Вільямом. Зараз ми ще випереджаємо його, на задоволення пана Сіммонса, нашого інвестиційного директора, якому Вільям пообіцяв «роллс-ройс», якщо той переплюне хлопця більш ніж на десять відсотків за будь-який календарний рік.

– Але звідки Вільям візьме гроші, щоб купити «ройса»? Йому ж заборонено торкатися грошей у його довірчому фонді, доки йому не виповниться двадцять один рік.

– Я не знаю відповіді на це запитання, Анно. Але впевнений, що він не обіцяв би, якби не міг дотримати свого слова. Ти випадково не бачили його знамениту бухгалтерську книгу останнім часом?

– Ту, що йому подарували його бабусі?

Алан Ллойд кивнув.

– Ні, не бачила її після того, як син вступив до школи Святого Павла. Я навіть не знала, що вона досі існує.

– Вона все ще існує, – усміхнувся банкір. – І я віддав би свій місячний заробіток, аби дізнатися, яка сума зазначена там у стовпчику прибутків. Гадаю, що ти знаєш, що він тримає зараз свої гроші у «Банку Лестера» у Нью-Йорку, а не у нас? А вони відкривають приватні рахунки не менш ніж на десять тисяч доларів. Я також упевнений, що вони не зробили б винятку навіть для сина Річарда Каїна.

– Сина Річарда Каїна… – в задумі повторила жінка.

– Мені шкода, адже я не хотів тебе образити, Анно.

– Ні-ні, немає сумнівів, що він – син Річарда Каїна. Чи ти знаєш, що він не попросив у мене ні цента кишенькових грошей після свого дванадцятого дня народження? Гадаю, я маю попередити тебе, Алане, що він не схвалить інвестицію у п’ятсот тисяч доларів свого довірчого фонду в компанію Генрі.

– Вони не приятелюють? – Алан звів брови.

– Боюся, що ні, – сказала Анна.

– Мені шкода це чути. Це, звісно, все ускладнить, якщо Вільям дав зрозуміти, що не схвалює його. Хоча хлопець не має повноважень щодо довірчого фонду, поки йому не виповниться двадцять один рік, та ми дізналися з власних джерел, що він найняв незалежного юриста, щоб дізнатися про свої права.

– О Господи! – вигукнула Анна. – Ти ж несерйозно?

– О так, навіть більш ніж серйозно. Але тобі немає потреби турбуватися. Відверто кажучи, ми в банку були дуже вражені, й щойно второпали, від кого надійшов запит, то надали навіть ту інформацію, яку зазвичай зберігаємо в таємниці. З якоїсь особистої причини Вільям, вочевидь, не захотів звернутися безпосередньо до нас.

– О Господи! – повторила Анна. – А яким він стане, коли йому виповниться тридцять?

– Це буде залежати, – зауважив Алан, – чи вдасться йому покохати когось такого ж прекрасного, як і його мати. Це завжди було сильною стороною Річарда.

– Ти старий підлесник, Алане. Чи можемо ми відкласти питання про п’ятсот тисяч, поки я не обміркую це з Генрі?

– Природно, ми можемо, моя люба. Як я вже казав, я тут лише для того, щоб отримати твою пораду.

Алан замовив каву й обережно узяв жінку за руку:

– І пам’ятай, що тобі треба піклуватися про себе, Анно. Твоє здоров’я набагато важливіше, ніж доля кількох тисяч доларів.

* * *

Коли Анна повернулася додому, вона задумалася про інші два листи, які отримала вранці. Принаймні тепер вона була впевнена в одній думці після зізнань Алана Ллойда про її сина: можливо, було б розумно повестися відповідно і дозволити Вільяму провести майбутні канікули з Метью Лестером.

А от думка про те, що Генрі та Міллі могли зблизитися, створила проблему, яка не мала такого простого вирішення. Жінка сиділа у бордовому шкіряному фотелі, який дуже любив Річард, споглядаючи через вікно на красиве ложе з червоних і білих троянд. Але вона поринула в думки й нічого не бачила. Анні завжди був потрібен якийсь час, щоб прийняти рішення, але якщо вже вона щось вирішувала, то вже рідко передумувала.

Генрі прийшов того вечора додому раніше, ніж зазвичай, і вона не могла второпати, чому саме. Та вже незабаром усе з’ясувалося.

– Я чув, що ти сьогодні обідала з Аланом Ллойдом, – сказав він, коли увійшов до кімнати.

– Хто тобі це сказав, Генрі?

– Я всюди маю шпигунів, – засміявся він.

– Авжеж, Алан запросив мене на обід. Він хотів знати мою думку, чи дозволити банку вкласти п’ятсот тисяч доларів довірчих грошей Вільяма у твою компанію.

– І що ти сказала? – Генрі намагався приховати свою стривоженість.

– Я сказала йому, що мені потрібно обміркувати це з тобою. Але чому, заради Бога, ти не сказав мені, що звернувся до банку за позикою, Генрі? Я вперше почула це від Алана і виглядала дурепою.

– Я й не думав, що ти цікавишся бізнесом, моя люба. Я випадково дізнався, що ти, Алан Ллойд і Міллі Престон є довіреними особами і що кожен із вас має право голосувати за те, як краще інвестувати гроші Вільяма.

– Звідки ти про це дізнався? – поцікавилася Анна. – Адже навіть я сама цього не знала?

– Ти ніколи не читаєш написане дрібним шрифтом, моя люба. По суті, до останнього часу я робив так само. Цілком випадково Міллі розповіла мені про всі деталі довірчого фонду. Мало того, що вона є хрещеною матір’ю Вільяма, здається, вона також є і його довіреною особою. Тепер пропоную поглянути, чи зможемо ми обернути цю позицію на нашу користь і заробити Вільяму іще більше грошей. Міллі каже, що підтримає мене, якщо ти погодишся.

Саме звучання імені Міллі змусило Анну почуватися незатишно.

– Не думаю, що ми повинні торкатися грошей Вільяма, – сказала вона.

– Я ніколи не розглядав довірчий фонд як щось пов’язане зі мною. Я був би набагато щасливішим, якби мені дали спокій і дозволили банку продовжувати реінвестувати відсотки, як це робилося в минулому. Але навіщо задовольнятися інвестиційною програмою банку, коли я наближаюся до такого вигідного контракту, як будівництво міської лікарні? Сподіваюсь, Алан це підтвердив?

– Я не зовсім впевнена, як він до цього ставиться. Він був дуже стриманим, аж занадто, хоча й сказав, що контракт дає чудові перспективи для перемоги і ти маєш хороші шанси його отримати.

– Саме так.

– Але він також додав, що для цього має побачити твої бухгалтерські книги, перш ніж дійде якогось остаточного висновку, і також запитав, що сталося з моїми п’ятсотма тисячами доларів.

– Наші п’ятсот тисяч, моя люба, дуже добре почуваються, і ти невдовзі про це дізнаєшся. Завтра вранці я надішлю Алану всю звітність, аби він міг її вивчити. І можу запевнити тебе, що він буде вражений.

– Сподіваюся, Генрі, це буде краще для нас обох, – сказала Анна. – Тоді зачекаємо і побачимо, якою буде його думка… Ти ж знаєш, як я завжди довіряла Алану.

– Але не мені, – докинув Генрі.

– О ні, Генрі, я не це мала на увазі…

– Це лише жарт. Припускаю, що ти довіряєш власному чоловікові?

– Сподіваюся, що так, – сказала вона врешті-решт. – Мені зроду-віку не доводилося турбуватися про гроші, і зараз робити це дуже важко. Дитина змушує мене почуватися втомленою та пригніченою.

Генрі миттю змінився, згадавши про цю ситуацію.

– Знаю, люба, і не хочу, щоб тобі коли-небудь доводилося забивати собі голову питаннями бізнесу. Я завжди зможу впоратися із цим аспектом нашого життя. Слухай, чому б тобі не лягти спати раніше, а я принесу тобі вечерю на таці? Це дасть мені можливість повернутися до офісу й зібрати документи, які мені потрібно відправити Алану вранці.

Анна погодилася, але щойно Генрі пішов, вона не намагалася заснути, хоча й була втомлена, а вирішила почитати в ліжку. Дружина знала, що її чоловікові потрібно п’ятнадцять хвилин, аби дістатися до свого офісу, тому вона почекала двадцять, а потім набрала його робочий номер. Гудки лунали майже хвилину.

Анна спробувала іще через двадцять хвилин, але й тоді їй ніхто не відповів. Вона телефонувала кожні двадцять хвилин, але ніхто не брав слухавку. Слова Генрі про довіру відлунювали в її голові.

Коли ж він нарешті повернувся додому за кілька хвилин після опівночі, то з подивом виявив, що Анна іще не спить.

– Тобі не треба було чекати на мене.

Чоловік тепло поцілував свою дружину. Анна відчула, що від нього пахне парфумами… Чи вона стала занадто підозрілою?

– Мені довелося затриматися трохи довше, ніж очікувалося. Спершу я не міг знайти всі документи, які будуть потрібні Алану. Клята пришелепа секретарка поклала деякі з них у невідповідні теки.

– Тобі, мабуть, було самотньо в офісі серед ночі, – сказала Анна.

– О, це не так уже й погано, коли треба, аби ніхто не заважав працювати, – сказав Генрі, ліг у ліжко і пригорнув дружину. – Принаймні є одна річ, яку можна сказати напевне: можна зробити набагато більше, якщо тебе постійно не відволікає телефон.

* * *

Коли наступного ранку Генрі відразу після сніданку вирушив на роботу, Анна не була впевнена, куди саме він пішов. Вона погортала сторінки розділу «Бостон ґлоуб», який раніше ніколи не студіювала. Жінка знайшла кілька рекламних оголошень, в яких пропонували потрібні їм послуги. Вона вибрала майже навмання, набрала номер телефону та записалася на зустріч, щоб побачитися опівдні з паном Рікардо.

Анна була шокована невиразністю вулиць і занедбаним станом будівель. Вона ніколи раніше не бувала у південних дільницях міста і за нормальних обставин могла не навідатися туди за все своє життя і навіть не здогадуватися про існування таких місць.

Невеликі дерев’яні сходи, загиджені сірниками, недопалками й іншим сміттям, створили певні перешкоди на шляху до дверей із матовим вікном, на якому великими чорними літерами було написано «Ґлен Рікардо», а нижче:

Приватний детектив

(зареєстрований у штаті Массачусетс)

Анна тихо постукала в двері.

– Заходьте, відчинено, – прохрипів низький бас.

Анна зайшла. Чоловік, який сидів за столом, закинувши ноги на його поверхню, поглянув на відвідувачку. У нього сигара ледь не випала з рота, коли він побачив Анну. Він уперше бачив жінку, вдягнену в норкову шубу, раніше жодна з таких не входила до його кабінету.

– Доброго ранку, – привітався він і схопився на ноги. – Я – Ґлен Рікардо.

Нишпорка нахилився через стіл і запропонував Анні руку, пальці якої були пофарбовані тютюном. Та її потиснула, рада, що вдягла рукавички.

– Вам призначено? – запитав Рікардо, хоча насправді не піклувався, чи так воно. Він завжди був доступний для зустрічі з норковою шубою.

– Атож.

– А, тоді ви маєте бути пані Осборн. Чи можу я взяти вашу шубу?

– Вважаю за краще залишитися в ній, – відмовила Анна, задивившись на стільницю, з якої стирчав цвях.

– Звісно, певна річ.

Анна поглянула на Рікардо з недовірою, коли той знову опустився в крісло і запалив чергову сигару. Їй було байдуже до його світло-зеленого костюма, строкатої краватки та густо змазаного бріоліном волосся. Тільки переконання, що в інших місцях буде не краще, погамувало її бажання вийти негайно.

– Отже, в чому проблема? – запитав Рікардо, гострячи вже й без цього короткий олівець тупим ножем. Стружка падала скрізь, окрім кошика для сміття. – Ви втратили собаку, ювелірні вироби чи свого чоловіка?

– По-перше, пане Рікардо, я хочу бути впевненою у вашій компетентності, – почала Анна.

– Звісно, певна річ, – знову сказав Рікардо, не відриваючись від свого поламаного олівця.

– Мені потрібне підтвердження, – наполягала Анна.

– Звісно, певна річ.

Анна подумала: якщо цей чоловік іще раз скаже «звісно», вона закричить. Тому глибоко вдихнула.

– Я отримую анонімні листи, в яких стверджують, що мій чоловік затіяв роман із моєю близькою подругою. Я хочу знати, хто надсилає листи і чи є правда в цих твердженнях.

Вона відчула величезне полегшення, вперше висловивши свої страхи вголос. Рікардо поглянув на гостю спокійно, ніби не вперше чув такі зізнання. Відтак погладив рукою своє довге чорне волосся.

– Що ж, – озвався він. – Із чоловіком усе буде легко. А от дізнатися, хто стоїть за цими листами, – тут справа набагато складніша. Ви, природно, їх зберегли?

– Лише останній, – зізналася Анна.

Ґлен Рікардо зітхнув і стомлено простягнув руку. Відвідувачка неохоче витягла листа з торбинки і на хвильку задумалася.

– Я знаю, як ви почуваєтесь, пані Осборн, але не можу виконувати свою роботу, коли моя одна рука прив’язана за спиною.

– Звісно, пане Рікардо. Даруйте.

Анна не могла повірити, що вона сама сказала «звісно».

Рікардо прочитав листа два чи три рази, перш ніж щось сказати.

– Всі були написані тим самим почерком, на такому ж папері і надіслані в такому ж конверті?

– Авжеж, здається, – сказала Анна. – Наскільки я пам’ятаю.

– Ну, коли отримаєте наступний, обов’язково…

– Як ви можете бути впевнені, що буде іще один? – перебила господаря гостя.

– Буде, повірте мені. Тому обов’язково його збережіть. А тепер мені знадобляться деякі подробиці про вашого чоловіка. Маєте його світлину?

– Маю, – вона знову задумалася.