Анна півгодини балакала з Вільямом, але отримала небагато відповідей. Тому нова мати відреагувала таким самим ефективним способом, як і він сам. Анна вчинила запеклий опір фруктам і цукеркам, які прислали друзі та доброзичливці, оскільки була націлена вчасно повернутися в усі свої сукні на літній сезон і відновити своє гідне місце на сторінках модних журналів. Хіба принц де Гаронна не оголосив її єдиним красивим об’єктом у Бостоні? Довге золоте волосся жінки, вишукані тонкі риси та струнка постава викликали захоплення навіть у містах, в яких вона зроду не бувала. Анна перевірила свою зовнішність у дзеркалі й залишилася задоволеною тим, що там побачила: люди навряд чи повірили б, що вона народила первістка. «Дякувати Богові, це хлопчик», – подумала вона, вперше відчуваючи те, що свого часу, мабуть, відчувала Анна Болейн.

Жінка насолодилася легким обідом перед тим, як приготуватися до зустрічі з відвідувачами, котрі регулярно з’являлися упродовж дня. Ті, хто навідувався до неї в ті перші кілька днів, були або сім’єю, або представниками найвідоміших родин Бостона; іншим заявили, що вона іще не готова їх прийняти. Але позаяк Бостон був єдиним містом в Америці, де всі знали своє місце в ієрархії, то навряд чи можна було остерігатися якогось несподіваного вторгнення.

У палаті, яку вона займала, помістилося б іще п’ять ліжок, якби увесь простір не заповнювали квіти. Випадковий перехожий міг би сплутати цю кімнату з оранжереєю, якби не присутність молодої матері, що сиділа у своєму ліжку. Анна увімкнула електричне освітлення, яке ще було новинкою у Бостоні. А її чоловік чекав, коли ж нарешті Кеботи встановлять таку ж мережу у себе, бо Бостон тоді вважав пророчим знаком, коли електромагнітна індукція з’являлася у пристойному товаристві.

Першим відвідувачем Анни була її теща, пані Томас Ловелл Каїн, голова сім’ї після передчасної смерті її чоловіка. В елегантному літньому віці пані Каїн удосконалила техніку вторгнення до кімнати задля власного повного задоволення і безсумнівної незручності господарів. На ній була довга шовкова сукня, яка не дозволяла бачити щиколотки; єдина людина, котра їх бачила, вже лежала на цвинтарі. Жінка завжди мала осину талію. На її думку (вона часто це повторювала), жінка з надмірною вагою означала погану дієту і ще гіршу породу. Зараз вона була найстаршою живою серед Ловеллів; навіть за найстаріших Каїнів. Тому очікувала, й не без підстав, стати першою, хто прибуде з такої важливої нагоди. Зрештою, хіба це не вона влаштувала першу зустріч Анни з Річардом?

Кохання не мало для пані Каїн великого значення. Статки, статус і престиж – це вона розуміла. А кохання було дуже добрим, але воно рідко виявлялося товаром тривалого терміну придатності; а ті три, без сумніву, його мали.

Жінка схвально поцілувала невістку в чоло. Анна торкнулася ґудзика виклику в стіні, почувся тихий гул. Цей звук здивував пані Каїн, оскільки вона іще не була переконана у потрібності електрики. Тут з’явилася медсестра, котра принесла сина та спадкоємця. Пані Каїн оглянула його, схвально понюхала немовля та махнула медсестрі, що та може йти.

– Чудово, Анно, – сказала вона, ніби її невістка виграла якусь регату. – Ми всі дуже пишаємося вами.

Мати Анни, пані Едвард Кебот, прибула за кілька хвилин. Вона настільки не відрізнялася від пані Каїн, що ті, хто спостерігав за ними здалеку, могли б сплутати цих двох леді між собою. Але заради справедливості варто зазначити, що пані Кебот проявила значно більший інтерес до свого онука та доньки, ніж пані Каїн. Потому ревізія перейшла до квітів.

– Як добре, що Джексони не забули, – бурмотіла пані Кебот, яка була б шокована, якби сталося інакше.

Огляд пані Каїн був ретельнішим. Її очі вивчили ніжні квіточки, перш ніж перейти до листівок адресантів. Вона заспокійливо шепотіла собі прізвища: Адамси, Лоуренси, Лоджеси, Гіґґінси. Жодна бабуся не коментувала імена, яких не знала; обидві вже вийшли з віку тих, хто бажає пізнати щось нове або когось нового. Вони обоє лишилися дуже задоволеними: народився спадкоємець і, на перший погляд, він виявився цілком задовільним. Обидві вважали, що їхні остаточні родинні зобов’язання, хоч і не ними, але виконані, і тепер вони вже можуть перейти із солісток до хору.

Та вони обидві помилялися.

Близькі друзі Анни й Річарда з’являлися упродовж усього дня, даруючи презенти та щирі побажання.

Перші були із золота або срібла, а останні мали вишуканий бостонський акцент.

До того часу, коли її чоловік приїхав наприкінці робочого дня, Анна вже була цілком виснажена. Річард здавався не таким жорстким, як зазвичай. Він уперше у своєму житті випив келих шампанського під час обіду, як наполягав Емос Кербес, у присутності всіх членів Сомерсет-клубу, тож уникнути цього не вдалося. Він стояв у своєму довгому чорному смугастому плащі на весь свій зріст у шість футів й один дюйм, а його темне волосся з пробором у центрі блищало у світлі великої електричної жарівки. Мало хто міг би правильно визначити його вік. Молодість ніколи не була такою важливою для нього; дехто з дотепників навіть припускав, що він уже народився в середньому віці. Та це не хвилювало чоловіка: важливими були лише сутність і репутація. Вільяма Ловелла Каїна викликали іще раз, щоб усе перевірити так само, як його батько перевіряв баланс наприкінці банківського дня. Усе, здавалося, було на місці. Хлопчик мав дві ноги, дві руки, десять пальців на руках і десять пальців на ногах. Річард не бачив нічого, що могло б потім збентежити його, тому Вільяма відпустили.

– Учора ввечері я повідомив директора школи Святого Павла, – поінформував він свою дружину. – Вільям зачислений на вересень 1918 року.

Анна промовчала. Либонь, Річард узявся планувати майбутнє Вільяма іще задовго до його народження.

– Ну, моя люба, сподіваюся, що ти вже цілком одужала, – мовив він, провівши у лікарні лише три дні свого життя.

– Так… ні… гадаю, що так, – боязко відповіла його дружина, тамуючи будь-які емоції, котрі, як вона вважала, могли б викликати його невдоволення.

Чоловік ніжно поцілував дружину в щоку і вийшов, не зронивши більше жодного слова. Річард повернувся до Червоного будинку, їхнього родинного гнізда на Луїсбурґ-сквер. З новою дитиною та медсестрою, яку треба додати до списку існуючого персоналу, тепер доведеться годувати вже дев’ять ротів. Та Річард не задумувався про це.

* * *

Вільям Ловелл Каїн отримав благословення церкви у протестантському єпископському соборі Святого Павла у присутності всіх, хто мав якийсь вплив у Бостоні, і кількох тих, хто його не мав. Єпископ Вільям Лоуренс виконував службові обов’язки, тоді як Дж. П. Морґан і А. Дж. Ллойд, банкіри з бездоганною репутацією, стояли поряд зі шкільною подругою Анни – Міллі Престон як хрещені батьки. Його преосвященство вилив святу воду на голову Вільяма та промовив:

– Вільям Ловелл Каїн.

Хлопчик не нарікав. Він уже навчився приймати аристократичний підхід до життя. Анна подякувала Богові за щасливе народження сина, тоді як Річард схилив голову, бо вважав Всемогутнього не більш ніж звичайним реєстратором, до чиїх обов’язків входило записувати дати народження та смерті представників родини Каїнів. «Тим не менш, – міркував він, – можливо, буде краще для певності народити іще одного хлопчика», – як і британська королівська сім’я, він матиме запасного спадкоємця. Чоловік усміхнувся дружині, дуже задоволений нею.

5

Владек Коскєвич ріс повільно. Невдовзі його прийомній матері стало ясно, що здоров’я хлопчика завжди становитиме проблему. Він хапав усі хвороби та недуги, якими здебільшого хворіють діти, але й багато таких, які інших не займали. А потім заражав усіх інших членів сім’ї без розбору.

Гелена ставилася до Владека як до свого власного й енергійно захищала його щоразу, коли Ясьо брався звинувачувати чорта, а не Бога, за присутність дитини в їхній крихітній оселі. Флорентина також піклувалася про Владека, як про свою власну дитину. Вона полюбила його з першої миті, коли лишень поглянула на маля, з більшою силою, яка міцніша від страху, що ніхто й ніколи не захоче побратися з нею, бездарною донькою лісника, і вона не матиме власних дітей. Владек став її дитиною.

Старший брат, Франек, котрий, власне, й знайшов Владека на галявині, ставився до нього, як до іграшки. Він ніколи не казав, що любив цю тендітну істоту, адже батько йому казав, що діти – це турбота жінки. У будь-якому разі з наступного січня він уже не міг ходити до школи, бо довелося розпочати працю у садибі барона. Троє молодших братів – Стефан, Йозеф і Ян – мало цікавилися Владеком, тоді як залишилася іще одна членкиня сім’ї, Софія, яка була лише на шість місяців старшою і завжди тішилася, що може пригорнути братика. Те, до чого Гелена не була готова, було характером і розумом приймака, на відміну від її власних дітей.

Ніхто не може не помітити фізичних або інтелектуальних відмінностей. Усі діти Коскєвича були високими й дужими, мали руді кучері й усі, окрім Флорентини, сірі очі. А Владек був опецькуватим і прискіпливим, мав темне волосся та сині очі. Коскєвичі не дуже цікавилися освітою і полишали сільську школу, щойно дозволяли вік чи обставини. Владек же, хоч і став повзати пізніше за інших, міг щебетати вже у півтора року, читати іще до свого третього дня народження, але все ще не міг одягатися самостійно. І хоча навчився писати у п’ять років, він усе ж продовжував мочитися в ліжко. Приймак наповнював відчаєм свого батька і гордістю свою матір. Його перші чотири роки на цій землі запам’яталися головним чином тому, що багато спроб попрощатися з ним він робив через хворобу. Хлопцеві вдалося б це здійснити, якби не стійкі зусилля Гелени та Флорентини. Він босоніж бігав по маленькій дерев’яній хижі, здебільшого вдягнений у свій костюм Арлекіна, надвір або за матір’ю. Коли Флорентина поверталася зі школи, він перемикав усю свою увагу на неї, ніколи не відходячи від дівчинки, поки та не вкладала його в ліжко. У своєму розподілі їжі Флорентина часто приносила в жертву половину своєї частки задля Владека або, якщо він нездужав, то й усю свою порцію. Владек носив одяг, який вона шила для нього, співав пісень, яких вона його навчила, і бавився її іграшками та рідкісними дарунками, які вона робила.

Позаяк Флорентина більшу частину дня проводила в школі, Владек прагнув ходити туди з нею. Щойно йому це дозволили, він долав усі вісімнадцять верст шляху, минаючи ліси дерев, укритих мохом, до маленької школи в Слонімі, міцно тримаючись за руку сестри, поки вони разом не приходили до воріт навчального закладу.

На відміну від своїх братів, Владек захопився школою із самого першого дзвоника; для нього це була втеча з крихітного обійстя, яке до цього було всім його світом. Школа також принесла болісне усвідомлення, що росіяни окупували його батьківщину. Він дізнався, що його рідною польською мовою можна було балакати лише вдома, а в школі треба було спілкуватися російською. Він відчував у інших дітей люту гордість за свою пригноблену мову та культуру і був готовий поділитися цією гордістю із будь-ким.

На своє здивування, Владек виявив, що учитель пан Котовський його не принижував, як це робив удома батько. Незважаючи на те, що він був наймолодшим і дуже домашнім, він хутко випередив своїх однокласників в усьому, окрім зросту. Дрібна статура хлопчика вводила в оману інших, хто недооцінював його: діти часто вважають, що найкращим є найбільше. До п’ятирічного віку Владек став першим у своєму класі у кожному предметі, окрім трудового навчання.

Щовечора, повертаючись до маленької дерев’яної хатинки, інші діти бавилися, збирали плоди, які так рясно цього року вродили, рубали дрова, полювали на зайців або лагодили одяг. Натомість Владек читав і читав, доки не дістався до іще не студійованих підручників свого старшого брата, а потім – і своєї старшої сестри. Поступово Гелена почала усвідомлювати, що отримала більше, ніж сподівалася, коли Франек приніс додому маленьку істоту замість трьох кроликів. Владек ставив запитання, на які вона не знала відповідей. Молодиця здогадувалася, що незабаром уже не зможе дати собі з ним раду, і не могла вигадати, що із цим робити. Але жінка мала безперечну віру в долю, тому не здивувалася, коли рішення прийняли замість неї.

Перший значний поворотний момент у житті Владека стався одного вечора восени 1911 року. Сім’я якраз закінчила свою буденну вечерю з борщу та кролика. Ясьо хропів біля вогню, Гелена шила, а діти бавилися.

Владек сидів біля ніг своєї матері й читав, коли галас, який зчинили Стефан і Йозеф, воюючи за право власності на помальовану соснову шишку, заглушив гучний грюкіт у двері. Усі замовкли. Стук для Коскєвичів завжди був несподіванкою, позаяк до їхньої оселі дуже рідко навідувалися гості.

Вся родина зі страхом поглянула на двері. Так ніби нічого не сталося, вони чекали, чи повториться цей стукіт. Він пролунав навіть гучніше, ніж попереднього разу. Ясьо піднявся з крісла, підійшов до дверей та обережно їх відхилив. Коли ж присутні побачили, хто там стоїть, то всі схопилися й схилили голови, окрім Владека, який лупав очима на широку, гарну аристократичну постать, одягнену у важку ведмежу шубу, чия присутність негайно викликала страх в очах батька. Але щира посмішка відвідувача розвіяла будь-яку тривогу, і Ясьо шпарко відійшов убік, аби дозволити барону Росновському увійти досередини. Ніхто не озвався. Адже барон ніколи раніше не навідувався до цієї оселі, тому люди й не знали, що їм робити.

Владек відклав книжку, підвівся, підійшов до незнайомця і простягнув руку іще до того, як його батько встиг його зупинити:

– Доброго вечора, пане.

Барон потиснув руку малюкові, й вони поглянули один одному в вічі. Коли барон випустив його руку, очі Владека прикипіли до прекрасного срібного браслета на зап’ястку з написом, який він не міг розібрати.

– Ти, мабуть, Владек.

– Атож, пане, – відповів хлопчик, здавалося, зовсім не здивований, що барон знає його ім’я.

– Я, власне, й прийшов до твого батька з приводу тебе, – повідомив барон.

Ясьо махнув рукою, щоб інші діти лишили його наодинці з господарем, тому двоє з них озирнулися, четверо вклонилися, й усі шестеро мовчки подалися на горище. А Владек зостався, позаяк ніхто не велів йому приєднатися до інших дітей.

– Коскєвичу, – почав барон, як і раніше стоячи, адже ніхто не здогадався запропонувати гостю сісти, – по-перше, тому, що всі були дуже перелякані, а по-друге, тому, що вважали, що він прибув оголосити їм нагінку. – Я прийшов просити про ласку.

– Усе, що забажаєте, пане барон, – белькотів батько, міркуючи, що він може дати барону, адже той має усе в стократ.

Барон продовжив:

– Моєму синові, Леону, вже виповнилося шість літ, і його навчають приватно в замку двійко викладачів – один із Польщі, а другий – із Німеччини. Вони мені розповіли, що Леон дуже здібний, але йому бракує конкуренції, тому він змушений змагатися сам із собою. Пан Котовський зі сільської школи сказав мені, що Владек – єдиний учень, здатний забезпечити йому таку конкуренцію. Тому я прийшов просити вас, аби дозволили своєму синові покинути сільську школу та приєднатися до Леона для навчання у замку.

Перед очима Владека промчало дивне марево з книжок і вчителів, набагато розумніших за пана Котовського. Хлопчик поглянув на матір, та ж дивилася на барона, а на її обличчі застигла суміш здивування та смутку. Батько родини обернувся до неї, і мить мовчазного спілкування між ними здалася дитині вічністю.

Лісник зважено вклонився до ніг свого господаря:

– Це була б честь для нас, пане барон.

Барон перевів погляд на Гелену.

– Пресвята Діва забороняє мені ставати на шляху моєї дитини, – зронила вона тихо, – хоча лише вона знає, як мені його бракуватиме.

– Будьте певні, пані Коскєвич, що ваш син зможе повернутися додому коли захоче.

– Авжеж, пане барон. Сподіваюся, що він так і робитиме на початках.

Вона намірялася додати якесь прохання, але передумала. Барон усміхнувся:

– Гаразд. Тоді все вирішилося. Будь ласка, приведіть його до замку завтра вранці до сьомої години. Упродовж навчального року він житиме з нами, а на Різдво зможе повертатися до вас.

Владек розплакався.

– Тихо, хлопчику, – звелів мисливець.

– Я вас не покину… – шморгав носом Владек, кидаючись до матері, хоча насправді дуже хотів піти.

– Тихо, хлопчику, – повторив лісник, цього разу трохи гучніше.

– Але чому? – здивувався барон зі співчуттям у голосі.

– Я ніколи не покину Фльорцю, ніколи!

– Фльорцю? – перепитав барон.

– Це моя старша донька, пане барон, – пояснив мисливець. – Не хвилюйтеся за неї, пане барон. Малий робитиме, що йому накажуть.

Але його ніхто не підтримав. Барон помовчав, а Владек продовжував ридма ридати.

– Скільки років дівчинці? – запитав гість.

– Чотирнадцять, – відповів лісник.

– А вона може працювати на кухні? – запитав барон, із полегшенням побачивши, що Гелена Коскєвич не виглядала так, ніби також готова розплакатися.

– Аякже, пане барон, – підтвердила вона. – Фльорця може варити, може шити, а також може…

– Добре, добре, тоді вона також може прийти. Я чекатиму їх завтра вранці о сьомій.

Барон підійшов до дверей, іще раз окинув поглядом хлопчика й усміхнувся. Цього разу Владек наважився на посмішку. Він уперше уклав вдалу угоду і дозволив матері себе обійняти, коли барон вийшов. Відтак почув її шепіт:

– Ах, найменший мамчин синочку, що ж буде з тобою тепер?

Владек не міг дочекатися, щоб самому це дізнатися.

* * *

Гелена спакувала речі Владека та Флорентини перед тим, як лягти спати того вечора. Для цього не знадобилося багато часу, власність усієї родини була скупою. Наступного ранку о шостій годині вся сім’я зібралася біля дверей і спостерігала, як двоє дітей їдуть до замку, кожен тримаючи паперовий пакет під пахвою. Флорентина, висока й витончена, постійно оберталася, щоб поглянути на тих, хто плакав і махав їм услід, але Владек, малий і незграбний, так і не озирнувся. Флорентина міцно тримала його за руку впродовж усієї подорожі. Їхні ролі помінялися: відтепер це вона залежатиме від брата.

Їх явно очікував поважний слуга у шитій лівреї зеленої барви із золотими ґудзиками, який відповів на боязкий стукіт дітей у великі дубові двері. Вони обоє часто дивувалися й захоплювалися сірими одностроями вояків, котрі охороняли по сусідству російсько-польський кордон, але зроду не бачили такого блискучого чоловіка, як цей велетень, що височів над ними і, на їхню думку, мав би бути кимось видатним. На підлозі зали лежав грубий килим, і Владек вивчав зелено-червоний орнамент, що вражав своєю красою, дивувався, навіщо треба знімати взуття, і сторопів, коли пройшов по ньому, а кроків не було чутно.

Поважний чоловік завів прибульців до їхніх спалень у західному крилі. Окремі кімнати – та чи вдасться в них заснути? Але там принаймні були суміжні двері, тому вони ніколи не будуть занадто далеко одне від одного. Справді упродовж перших ночей вони спали вкупі в одному ліжку.

Після того як вони розпакували речі, Флорентину відвели на кухню, а Владека – до ігрової кімнати у південному крилі замку, де його познайомили із сином барона. Леон Росновський був дуже високий як для свого віку, гарний хлопчик, напрочуд чарівний і привітний, тому Владек відмовився від свого плану посваритися вже за кілька хвилин знайомства з ним. Владек хутко виявив, що Леон дуже самотній, з ним ніхто не хоче бавитися, окрім його няньки, відданої литовської жінки, котра годувала дитину грудьми і турбувалася про малюка з часу передчасної смерті його матері. Міцний хлопчик, що вийшов із лісу, обіцяв багате спілкування. Принаймні в одній справі вони могли бути певні – у рівності між собою.