Соловецька трагедія

Соловецька каторга прийняла до себе майже всіх представників народів СССР, а навіть Європи й Америки. З Соловків починається совєтська табірна система, коли 13 жовтня 1923 р. було створено Соловецький табір особливого призначення з двома пересильно-розподільчими пунктами в Архангельську та Кемі. Каторга проіснувала до 2 листопада 1939 р.

«Соловецькі табори – країна мук і відчаю. Переважну більшість із тих, хто туди потрапляв, чекала загибель. У запліснявілих мурах монастиря, де колись ченці кадили фіміам покори Всевишньому, тепер фабрикували романтичну брехню про любов-ненависть і царство Боже на землі», – писав письменник І. Гришин-Грищук, який пережив сибірські табори.

«Не було в СРСР такої соціальної верстви, представники якої б не опинялись на Соловках, – зазначають упорядники ґрунтовного збірника соловецьких матеріалів «Остання адреса» (Київ, 2003). – Це було справжнє єднання всіх трудящих – робітників, селян і, зрозуміло, «прошарку» – інтелігенції. Не забував режим і про релігійних діячів. За відомостями самих репресивних органів, у 1923—1924 роках було заарештовано 2 469 священнослужителів, а в 1931—1932-му – 19 8126. Чимало з них опинились саме на Соловках. До того ж на острові серед в’язнів були люди різних національностей. Значний відсоток серед них завжди становили українці».

За спогадами Семена Підгайного, якому пощастило вижити, до середини 1937 р. на Соловках було зібрано найкращих представників «української підсовєтської інтелігенції та українських комуністичних кіл».

У нас прийнято вважати Сталіна найбільшим тираном, але насправді ще Лєнін вдавався до терору і вважав, що стару інтелігенцію, старі політичні сили треба усунути або знищити. От тільки він російських письменників та вчених випустив за кордон, а українці такого щастя не мали. В одному з листів до Сталіна Лєнін писав: «Арестовать несколько сот и без объявления мотивов – выезжайте, господа!.. Харьков обшарить, мы его не знаем, это для нас «заграница». Чистить надо быстро…»

Дуже шкода, що не було вислано за кордон ще й українських інтелектуалів, які б таким чином могли вижити, як вижили російські. Своїх вони тоді ще жаліли.

Сталін, керуючись настановами Лєніна, знищив майже до решти стару ленінську гвардію, а окрім неї і більшість полководців. Заможне селянство вважалося теж ворогом, як і інтелігенція, а особливо та, яка втекла з Заходу, шукаючи раю в більшовицькому пеклі.

Чекісти шили липові справи тисячами, вигадуючи неіснуючі контрреволюційні організації, а потім у 1938-му перестріляли й тих, хто слухняно шив ті справи. Знищено було не тільки рядових чекістів, але й великих начальників, як Балицький, Єжов, Ягода. В своєму останньому слові перед розстрілом 3 лютого 1940 р. Єжов заявив: «Я почистив 14 000 чекістів. Але величезна моя провина в тому, що я мало їх почистив».

Цікаво, що найбільше терор зачепив чекістів-євреїв, яких у 1935 році в НКВД працювало 40%, а в 1940 році їх залишилося 4% від усього особового складу.

«Серйозної і спеціальної розробки потребують питання моральних критеріїв, за якими діяли чекістські органи, – пишеться в збірнику «Остання адреса». – Тут можна вказати на одну характерну рису: з року в рік інструкції з добору кадрів усе менше нагадували про відданість «справі пролетаріату». Керівників ЧК, а згодом ГПУ—НКВД, хвилювало насамперед інше – вміння працівників бути дисциплінованими, виконувати всі доручення, зберігати секретність у будь-якій справі».

Уявлення про тогочасні умови роботи дає невеличкий уривок з листа групи комуністів-чекістів до ЦК РКП(б) від 18 березня 1921 р.: «Як це не сумно, але ми повинні зізнатися, що комуніст, потрапляючи до каральних органів, перестає бути людиною, а перетворюється на автомат, який вводиться в дію механічно. Навіть механічно мислить, бо в нього відібрали право не тільки вільно говорити, але й вільно індивідуально мислити… Тепер, якщо ми подивимося на комуністів, які знаходяться у пролетарських каральних органах, то ми побачимо, що вони стоять поза політичним життям Республіки, оскільки завдяки довгому перебуванню в каральних органах, завдяки одноманітній, черствій, механічній роботі, що полягає тільки у розшукуванні злочинців і в знищенні, вони поступово проти власної волі стають індивідами, які живуть окремим життям. В них розвиваються погані нахили, як пихатість, честолюбство, жорстокість, черствий егоїзм тощо, і вони поступово, для себе непомітно, відколюються від нашої партійної сім’ї, створюючи свою особливу касту, що страшенно нагадує касту колишніх жандармів… Будучи броньованим кулаком партії, цей самий кулак б’є по голові партії».

Багато чого автори цього листа визначили дуже влучно. Тенденції, що виявилися ще на початку 20-х років, не тільки не зникли, а навпаки, зміцнилися в наступні роки. І бив «броньований кулак» у першу чергу не по голові партії, а по представниках інтелігенції, насамперед – старої української інтелігенції. Всебічне нагромадження «компромату» проти неї почалося досить рано, як і досить рано розпочалося розгортання політичних процесів за наперед підготовленим сценарієм.

Першим з них в Україні був процес над членами колишнього найпотужнішого конкурента більшовиків – Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР) у травні 1921 р. Цей процес відомий ще під назвою «справа Голубовича» (за іменем колишнього прем’єр-міністра УНР Всеволода Голубовича). Усі обвинувачення мали виключно політичний характер і були підпорядковані задуму «затаврувати» уряд Української Народної Республіки (за укладення миру з німцями у 1918 році, організацію повстанської діяльності, за Варшавську угоду 1920 р. тощо).

Матеріали у цій справі збирали чекісти. Попереднє слідство здійснював заступник начальника особливого відділу ВУЧК С. Дукельський, а В. Балицький очолював спеціальну комісію. Згори з політбюро було «підказано», як готувати обвинувальний акт: «В обвинувальному акті відзначити зв’язок з бандитами та білогвардійцями як на Україні, так і за кордоном… Процес використати, щоб дати характеристику поведінки української інтелігенції».

До речі, свідками на згаданому процесі були В. Затонський, колишні члени УПСР П. Любченко, О. Шумський, І. Кулик, В. Еллан-Блакитний, Ю. Мазуренко. Лише В. Блакитний помре власною смертю, а решта діячів були знищені.

Олександра Шумського, наркома освіти України у 1924—1927 роках, було оголошено навіть лідером «національного ухилу» (разом з письменником Миколою Хвильовим та економістом Михайлом Волобуєвим). На початку 1927 р. його усунули з посади й відправили працювати в Росію. У 1933 році його заарештовано, відправлено на Соловки, потім – на заслання у Красноярський край. 1946 р., коли він повертався в Україну, його було вбито за особистим розпорядженням Сталіна й Кагановича.

4 вересня 1926 р. заступник голови ГПУ УСРР Карл Карлсон, помічник начальника секретного відділу (СВ) Ошер Абугов і тимчасово виконуючий обов’язки начальника 1-го відділення СВ Борис Козельський підписали службовий обіжник під назвою «Про український сепаратизм». Стрижень цього важливого документа орієнтував на збір всебічної інформації про прихильників «українізації», насамперед з числа представників «правої» української інтелігенції, тобто середовища українських інтелектуалів, зокрема тих, хто повернувся (або ще хотів повернутися) в Україну під впливом декларованої «українізації». Автори цього закритого листа відверто пояснюють, чому це слід робити:

«Та обставина, що українські націоналісти припинили відкриту боротьбу з Радянською владою і формально визнали її, не означає, що вони остаточно примирилися з теперішнім станом речей і щиро відмовились від ворожих задумів.

Тут наявною є не зміна ідеології, а зміна тактики…

Термін «культурної роботи» заступив гасло збройної боротьби за незалежність, що провалилося.

«Культурна боротьба» набула величезної популярності і втягнула до лав своїх прибічників переважну більшість найвидніших представників української контрреволюції».

У листі названо найбільш небезпечні, з точки зору ГПУ, осередки українства, які використовують умови «українізації» у своїх розрахунках. У першу чергу це – Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ), «могутній оплот націоналізму і чудове агітаційне знаряддя», Всеукраїнська академія наук (ВУАН), яка «зібрала навколо себе компактну масу колишніх примітних діячів УНР».

Докладно було проаналізовано ситуацію на селі, умови початку індустріалізації, тенденції в середовищі української еміграції. І все це заради того, щоб зробити висновок про те, що «на роботу по українській громадськості необхідно звернути найсерйознішу увагу», та підкреслити зростання активності «ворожих нам соціальних і політичних прошарків».

Отже, паралельно з офіційними деклараціями партійних керівників, ГПУ задовго до відкритого наступу на «українізацію» розгортало власну контрукраїнізацію, готуючи в такий спосіб компромат проти всіх, кого чекісти вважали «небезпечними» для комуністичного режиму. Знаючи це, можемо тепер зрозуміти, чому так блискавично точно ГПУ—НКВД пізніше, вже з кінця 20-х років, буде трощити українську інтелігенцію.

Цікаво, що українців не тільки не випускали на Захід, хіба що на короткий час, а навпаки, ще й заманювали в Україну. Таке враження, що українізація була задумана саме з тією метою, аби заманити якомога більше українських емігрантів та втікачів. А потім їх усіх знищили.

У 1935 році в Україні було заарештовано 24 934 осіб, у 1936-му – 15 717, у 1937-му – 159 573, у 1938-му – 108 006, у 1939-му – 12 000, у 1940-му – близько 50 тисяч.

Та повернімося до соловецької трагедії. Як пишуть дослідники, «на осінь 1937 р. у багатьох соловчан терміни ув’язнення закінчувались». Треба було вирішувати, що з ними робити, оскільки вихід на волю цих людей, засуджених у більшості за політичними статтями, був небажаний для режиму.

Збереглося чимало документів про те, як в’язні-українці реагували на посилення режиму щодо них, зокрема, на відправку з інших таборів СРСР до Соловецького відділення НКВД. Ось один з таких документів – агентурна записка від 1 квітня 1936 р.: «Арешт і відправка з Караганди подіяли приголомшуюче. Всі були обурені раптовим вилученням з роботи і терміновою відправкою під конвоєм у доволі важких умовах перевозки.

Чутно було багато нарікань на адміністрацію Карлагу, на ГУЛАГ у цілому…

У той же час давали поради… мовчати, потрібно бути обережним, бо всі розмови будуть у кінцевому рахунку відомі органам НКВД.

Тоді почали співати… Організатором співу був Гоца. Першим помічником його – Миколаєнко. Співали все народні пісні, всі галицькі пісні, релігійні, австрійські, польські, німецькі, чеські, угорські… Всі, крім російських. І крім революційних. Вийшло це випадково чи не випадково, але це факт».

З особливою увагою соловецькі в’язні слідкували за подіями в Україні. Наприклад, у грудні 1935 р. Ю. Самборський зауважив, що «останнім часом почали звозити у Соловки українців з усіх таборів, це засвідчує, що з українцями ще не закінчили». У березні 1936 р. М. Ірчан-Баб’юк говорив: «Переслідування всього українського здійснюється з математичною планомірністю, і, допоки живий Сталін, Україна не перестане бути об’єктом чистки, що не припиняється».

До речі, жорстоким було ставлення не тільки до українських, а й до інших «націоналістів». У цьому зв’язку не можна не згадати цілком слушне зауваження Жака Россі, автора унікального «Довідника по ГУЛАГу», про те, що після жовтня 1917 р. було багато засуджених за «буржуазний націоналізм». Спочатку серед них траплялись і росіяни, але на початок 20-х років вони зникають: «Авторові, який з 1937 до 1958 р. побував у десятках пенітенціарних закладів, не довелось зустріти жодного росіянина з цим обвинуваченням. Водночас чисельність всіх неросійських «буржуазних націоналістів» систематично зростає».

М. Ірчан-Баб’юк у грудні 1936 р., коментуючи виступ Сталіна на з’їзді рад, сказав: «У мене розвіялись всілякі ілюзії щодо пом’якшення моєї долі, а також щодо амністії. Всі, хто має 58-му статтю, тепер засуджені на фізичне знищення».

Агенти ЧК старанно записували все, що було мовлено в таборах. Таким чином було зафіксовано багато цікавих думок. Зокрема історик М. Яворський говорив 4 лютого 1936 р.: «Самогубство Скрипника було наслідком його розчарування у Сталіні, який змінив своє ставлення до українських справ у 1932—1933 роках і підтримав Постишева у його боротьбі проти українського народу. Така зміна у настроях Сталіна особливо тяжко відбилася саме на Скрипникові, оскільки 1929 р. ЦК ВКП(б) санкціонував не лінію Постишева, а лінію Скрипника. Спрямованість Постишева – довести Україну до повного розчинення її в «единой неделимой». Після виконання цього завдання Постишев піде на відпочинок, оскільки, безсумнівно, буде усунений Сталіним. Поки що боротьба проти українського націоналізму не скоро вщухне. «Врятований» за Кагановича у 1936 році, обов’язково буде викритий Гринько як голова націоналістичної організації. Тут, до речі, йому пригадають складання боротьбистського меморандуму проти ЦК КП(б)У у 1919 році».

Він мав рацію. Постишев справді пішов на відпочинок, але… вічний.

11 листопада 1936 р. Яворський каже: «Україна – це тепер лише одна назва, оскільки українського там нічого немає… На Соловках за 150 років їхнього існування як царської в’язниці пробули лише 102 чоловіки ув’язнених, а скільки ж тисяч прибуло на Соловки, рахуючи з 1923 р.?» У грудні 1936 р., говорячи про своє визволення, Яворський зауважив, що його, напевно, кудись вишлють, а там «удавлять, як кошеня, оскільки він сам особисто вважає себе відкритим ворогом Радянської влади… Допоки мій народ, тобто Україна, бідує, я повинен або боротися, або сидіти у в’язниці, що також є боротьбою».

Такі необережні, але сміливі слова, звісно, лише підштовхували чекістів до повного знищення ворога, який не кається.

Як вибивали зізнання у нафантазованих злочинах, демонструє свідчення одного з в’язнів: «Мені пропонували написати заяву ще до арешту, що я член УВО. Потім я все-таки піддався провокації, повірив наполегливим запевненням слідчого у те, що писати потрібно, оскільки цього вимагають інтереси партії і Радвлади. Нині я цілком усвідомив увесь розмах цієї справи, ненавиджу себе за малодушність і наївність… Вважаю, що Павло Постишев як головний махер цієї уявної справи УВО увійде в історію українського народу як найбільш відразливий, жадібно-кривавий погромник українсько-національної культурної сили, народної душі – інтелігенції. Історія не знає такого погрому на Україні. Усі інші арешти, зокрема, так званих троцькістів та інших, – це маскування поголовного погрому українських кадрів… Під гаслом єдино неділимого Союзу… захищається єдино неділима Росія».

Ось ще один уривок з доносу в квітні 1937 р.: «Гуцуляк розповідав, як Балицький і Постишев покликали до себе Чичкевича і запропонували йому писати про дії УВО у блоці з троцькістами. Чичкевич пішов додому і купив собі кілька пляшок горілки, випив, прийшов своєчасно, але нічого не написав. Тоді Балицький з Постишевим наказали його заарештувати і через деякий час викликали до себе в кабінет заарештованого Чичкевича, пригостили цигаркою. «Ну як, – запитують, – усвідомили? Будете говорити правду? Ви ж хотіли вбити…» Балицький показує на себе і Постишева. Чичкевич кивнув головою, склали протокол і далі вже він писав на замовлення слідчого».

У виступі на XII з’їзді КП(б)У у 1934 р. професора М.Чичкевича згадав В.Балицький: «Ми його допитували разом з П. Постишевим. Він дуже довго не говорив стосовно того, що ця форма (тобто тероризм. – Ред.), цей метод боротьби застосовується організацією, він довго не зізнавався, що у тому, що такого роду директиву дано з закордонного центру, з Берлінського центру, але згодом, побачивши таку компанію, як Постишев і Балицький, вирішив зізнатись (аплодисменти)».