Коханці юстиції

Давно вже жодна книга не викликала в мене стільки захоплення і не читалася так скоро! Тим паче, книга, в якій історія України відіграє важливу роль. Про це трохи згодом.
⠀
Сам автор ідентифікував жанр свого дітища як "параісторичний роман у восьми з половиною серіях". Тобто бачимо 8 історій, яких поєднує головне - усі вони про непересічних злочинців: зрадників, вбивць, ґвалтівників. Тут і вуличні банди 60х рр. 20 століття, і вбивця Степана Бандери, і розбишаки 17 століття, і Друга Світова з усією тією невизначеністю сторін і розумінням "свої-чужі", і багато чого іншого не менш гіптонизуючого.
Дев'ята історія теж має в собі злочин, проте вона обривається, не встигнувши початися.
Є ще дещо, що об'єднує ці історії :
1. Вони всі про злочинців-чоловіків;
2. Вони відбуваються на території Західної України;
3. Вони репрезентують відсносність істини, бо кожен злочин має дві сторони медалі.
⠀
Усі ці людські долі показуються в особистісному та історичному контексті. Написано так, що відірватися неможливо. Автор майстерно іронізує. Автор грає з читачем. "Складно навіть з впевненістю сказати, де тут межа між белетристикою й документалістикою" - пише в своїй рецензії Віра Агеєва. І це беззаперечний факт.
⠀
А тепер трохи про історичне питання.
В мене дуже дивні відносини з історією України. Шкільні роки залишили по собі загрозливу пустоту в голові з цього предмету, і лиш незворотнє наближення ЗНО та вже свідоме розуміння того незнання змусило зануритися в історію, вивчаючи її як вперше, з самого початку. Проте сам предмет так і продовжував залишатися для мене сухим. Найбільше, найшлибше історію України для мене відкрив філфак і пари з української літератури, бо тут в історію вплітаються людські долі, неймовірні історії, через які розумієш пульс часу. "Коханці юстиції" Андруховича для мене саме з таких книг. Читаючи про ці неймовірні ігри долі, хочеться занурюватися в історію глибше та глибше.

Відрубування голів, спалювання і розстріли, злочини ідейні та просто заради втіхи, вбивця Степана Бандери і графа Андрея Потоцького... а також величезний історичний простір, який охоплює період з початку 1600-х і аж до 1971 року. І на цьому фоні Андрухович любовно вимальовує головних героїв з усім притаманним йому багатством лексикону, багатобарвністю та іронією.
⠀
Вийшло посміятися (й не раз), замилуватися черговій появі цирку Вагабундо і просто насолоджуватися "паранормальністю". Вісім з половиною "серій"-життєписів, просякнутих детективним присмаком, лишають по собі багато запитань: у окремих випадках взагалі виходить задуматися, а чи був злочинець справді злочинцем? Наприклад, той же "Синій борода" з галицького провінційного містечка "Другобіча" мав дуже суперечливе досьє - з плином часу виринають усе більш химерні його деталі.
⠀
Особливий шарм - у фрагментарності "Коханців". Андрухович пише у звичній для себе манері, але стилістична відмінність між окремими життєписами зчитується. Не так провокативно, як рання творчість, але дуже майстерно.
⠀
Люблю Андруховича і люблю постмодернізм водночас, тому зумисне довго не прощалася з "Коханцями". Зрештою, відгадувати, де тут правда, а де абсолютна містифікація, можна ще довго. І у цьому свій резон.

Цей роман Андрухович писав 27 років. Почав у СРСР, а закінчив у незалежній Україні. Чого можна чекати від настільки тривалого й марудного процесу створення? Певно що, одкровення. Не рівні від Іонна, звісно, але хоча б десь поруч із критикою чистого розуму. Або бодай біля «Улісса».
Але чи маємо ми такий інсайт у «Коханцях»? Та якби ж то.

Книга складається із восьми з половиною завершених оповідей, яких поєднує хіба що географія та мандрівний цирк «Ваґабундо», що він швендяє з оповіді у оповідь, кожного разу обростаючи новими карколомними подробицями та набуваючи остаточного фантасмагоричного вигляду. На останній, половинчастий розділ (бо він без відповідей та із збереженою тайною) «Ваґабундо» перетворюється у приземлений та буденний цирк «Прага», де остаточно втрачає залишки містичного й зупиняє мандри світом. Це вже не потойбічний «Ваґабундо», а звичайнісінький собі «Прага», однак і він не торт. І це друга відмінність останнього, вісім-з-половинного оповідання.

Отже, ми маємо вісім злочинців, які жили й коїли свої страшні й не дуже діла у різні часи, мали різну вдачу й хист (а деколи й примус) до своїх страшних справ, і відповідно отримали різне покарання. Серед них є реальні вбивці, є зрадники, є наче б то педофіл і навіть галичанський Синя Борода, якого, зокрема, найбільш шкода. Автор не розповідає про їхнє життя, залишаючи читачу самому вирішити, як він опинився у той точці свого життя, з якої все покотилося у прірву. Автор також не ставить запитань до своїх героїв, не змушує їх відповідати, не випробовує й не вимагає надзусиль. Він просто констатує факт.

Але чи досить цього для того, аби претендувати на одкровення? Сумніваюсь.

На виході, після такого тривалого процесу написання, після переосмислення й, як казав автор у одному з інтерв’ю – переродження із однієї людини у іншу – маємо звичайнісіньку собі збірочку напівдетективних «страшилок», що їх можна розповідати у ватри у скаутських таборах після заходу сонця.

Звісно, це жодним разом не відміняє майстерності, із якою «Коханці» виписані, тому читати їх безсумнівно цікаво й захоплююче. Але ж куди подіти сподівання, які з’явилися після звістки про «на створення пішло довгих 27 років!»? Як втамувати невиправдані надії на щось надзвичайне, надскладне й надфілософічне? «Нет, это не Рио-де-Жанейро», - сказав би Великий Комбінатор і був би правий. Так, це не Ріо у літературі. Буденне Осло, наприклад. Ну, не Крижопіль й то вже добре.