Графиня

!!! Спойлери!!!
Справжній психологічний роман з неочікуваним фіналом! Майстерно прописані образи, чудово відтворена атмосфера легкої містики чи то таємничості, загравання автора з історією – все це так «смачно» відтворено в романі, що дуже важко відірватись від книги. Наче й не детектив, а все одно мусиш відгадувати та шукати правду, це захоплює, це не відпускає. Реальність тісно переплетена з вигадкою, складно їх розділити. Як і важко визначити головного героя. Їх декілька.

Дія роману «Графиня» Володимира Лиса відбувається у кількох часових вимірах, несподівано для себе, читач переноситься з 1998 року у 1762-й. Іноді від таких часових «піруетів» виникає розгубленість, неможливість зрозуміти куди саме і для чого перекидає нас автор. Проте, якщо дочитати книгу до кінця, розплутавши клубок сюжету, все стає на свої місця.

Події роману розгортаються у містечку Густий Луг, де живе головний герой твору – простий вчитель малювання Платон Лемещук. Ця скромна людина закохана у мистецтво, він постійно малює, та при всьому цьому не вважає себе хорошим художником. Багато років свого життя Платон Васильович віддав учениці Любі Смажук – допоміг талановитій дівчині виграти мистецький конкурс у Канаді та отримати грошову премію, переконав її матір віддати доньку навчатися на художницю, а не на бухгалтерку. З часом Люба стає відомою художницею, її роботи виставляються у найкращих мистецьких галереях, ними захоплюються поціновувачі. Та чи буде учениця вдячна своєму вчителю? Чи не стане гординя на заваді їх стосункам?
Володимир Лис вирішив воскресити легенду про графиню Венцеславу Ловищу, що в вісімнадцятому столітті мешкала в замку у Густому Лузі. Графиня Венцеслава Ловига, портрет якої є справжньою цінністю місцевого музею, відіграла неабияку роль у житті та історії містечка Густий Луг. Вона стала фатальною жінкою для роду Ловиг і не тільки. Самозванка, відьма, чарівниця, – як тільки не називали її в далекому ХVІІІ столітті і в наші дні! Саме з ім’ям цієї жінки пов’язували таємничого вбивцю собак, який наганяв жах на все місто. Та чому і хто відродив ці вбивства наприкінці ХХ століття?

Сюжет дуже динамічний, дія роману закидає нас в різні часові простори, інтрига зберігається до останньої сторінки. Чудовий роман! Я просто у захваті!

Навіть не знаю, до якого жарну я б віднесла цю книгу. В ній стільки всього!!! Але не думайте, що вона від цього гірші. Ні. Це зовсім не так.
Здається, що спочатку автор вирішив розповісти нам історі життя вчителя малювання з провінційного містечка. Він відкриває таємнці його попередніх стосунків. Розкиває через жіночі образи самого Платона. Стає зрозуміло, яким він був, коли зустрічався с Любою, чи з господинею, у якої спочатку винаймам, а потім і купив половину будинку.
Та потім, під час грози, коли Платон відпочивав на морі, перед ним промайнув жіночий образ. І з того моменту книга, втім, як і життя головного героя, кардинально змінилась. З цього моменту це вже не роман про любов, це вже детектив і психологічний трилер.
В містечку, де живе Платон, гинуть собаки. І, як виявилось, подібні події були вже декілька столітть тому. Життя знову зводить його з однією з учениць. Вершті решт, любов до Любові змінює Платона. Фінал може здатись дещо трагічним. Та, хочу сказати, що автор пожалів читача, завершивши книгу саме так. Він подарував надію. А мати в житті надію - це голове.

Тайны прошлого, загадки настоящего, роковые женщины, влюблённые в них мужчины, век восемнадцатый и век двадцатый - Владимир Лис смело смешивает в одном романе временные пласты и жанры. Результат завораживает и крепко держит в своих лапах. Вроде бы и детективом роман не назовёшь, но интрига мощнейшая. Когда книга не отпускает и в перерывах между чтениями, когда вспоминаешь какой-то эпизод во время совещания - это дорогого стоит.

Сюжет настолько причудливый, что пересказывать его бесполезно - придётся упоминать столько деталей, что проще уж сразу взяться за книгу. Слишком много странных событий обрушивается на обитателей обычного местечка на Волыни и местного учителя рисования, провинциального художника Платона Васильевича. Первые напуганы убийством собак, напоминающим страшные события 1762 года, второй - целой серией мистификаций, которые вторгаются в его размеренную и в общем довольно скучную жизнь. В мистику мы не верим, а значит за всем этим стоит кто-то реальный и, что особенно пугает, явно знакомый. Платон даже догадывается, кто это может быть, остаётся только понять - каким образом и зачем? И возможно ли остановить безумный спектакль? И, надо признаться, поиск ответов на эти вопросы гораздо интереснее традиционного детективного "кто убийца?" - приходится копаться в своей душе, вспоминать своё и чужое прошлое, вытаскивать из тайников памяти неудобные фрагменты, видеть себя истинного, мелкого, незначительного, без прикрас. Образ Платона прекрасен как раз вот этой обычностью, неприглаженностью - здесь и трусость, и нерешительность, и тщеславие. Мелкие грешки, мелкие добродетели. Такой типичный маленький человек, пылинка, листочек, который подхватил и несёт ветер (куда? зачем?), а потом он падает в грязь и безжалостно растаптывается каблуком. Впрочем, так ли незначителен Платон, если кто-то выбирает его героем своей игры?.. Образ кукловода тоже прекрасен, но совершенно иным - своей театральностью, своим безумием, одержимостью, неистовой силой разрушать. Это не просто роковая женщина, это буря, которая сметает всё на своём пути, но сметает вполне осознанно, следуя своей собственной извращённой логике. Местная валькирия и режиссёр спектакля - изумительный пример "сделай себя сам", вот только не в плане карьеры (это было бы слишком просто), а именно конструирования образа, налепливания на лицо маски, которая врастает в кожу и становится твоим первым Я. А когда образцом для подражания является то ли ведьма, то ли роковая женщина, графиня, сводившая с ума мужчин, прекрасная Венцеслава Ловига - жди беды.

Талантливый, мастерски скроенный роман - увлекательный и не пустой, с непредсказуемыми поворотами сюжета, ноткой мистики и чудесным языком. Впрочем, читать на украинском - всегда совершенно особое удовольствие. Русский и белорусский для меня слишком родные, чтобы ощущать красоту языка, английский скорее доставляет игрой слов и точностью формулировок, украинский же - это просто чистая поэзия.