Цитаты из книги «Спокута»

Ти ж, Катрю, знаєш, що моя мати від народження кульгава, бо в неї вивих стегна.

старими вербами з покрученим корінням, що виступало над водою, та й попрямували далі – туди, де вдалині бовваніли дерева, кликали до себе різнокольоровим убранням.

Треба було поспішати, бо осінній день короткий, не встигнеш угору глянути, як вже з усіх боків насувається темрява.

Так він такий галас здійняв удома, що півсела чуло, як ревів, ніби голодна корова, та кричав, що не піде більше до школи, коли його не переведуть у той клас, де його друзі.

Так і висіла бідолашна, доки й сама не загибла, і дитина в ній не померла.

Даринка залишила батьківську оселю, коли вийшла заміж.

Бо ти ж пам’ятаєш, що повинна жити там, де народилася?

– Коліться по-хорошому, бо все одно випитаю, – знову з’явилися хитрі блискітки в очах онуки.

Треба було йти працювати, щоб якусь хатинку збудувати та десь жити жінці з дитиною.

Дівча перетягло простирадло в інше місце, вмостилося на ньому прямо перед бабусею, щоб нічого не пропустити.