Отзывы на книги автора «Іван Франко»

Ще десь у класі другому я почув таку дивну диференціацію «призових місць» кращих українських письменників. Тоді вона виглядала так:
1. Тарас Шевченко.
2. Леся Українка.
3. Іван Франко.

Проте мені здається, що цей розподіл не більше, аніж умовний. Хіба ж можливо порівнювати цих велетнів духу?

Я переконався вже, що Іван Франко достойний, якщо не найбільших лавр, то, в усілякому разі, найпочесніших. Цікаво, що життєва та політична ідеологія цього діяча проникла навіть у такий романтичний, драматичний твір, як «Сойчине крило». Там ми можемо зустріти короткі відгуки соціалізму та радикалізм антифемістичних поглядів письменника.

Проте, мені здається, що навіть це не може, попри мою незгоду з ними, закреслити ту красу, той біль, що ми, читачі, зуміли побачити. І з такою правдивістю була показана та любов, яка

«…мов якийсь демон глузує з людської віри, з людського сподівання».

Разом з ліричним героєм, якого Манюся ніжно зове Массіні, ми пережили і злети кохання, і горе його втрати. Темпряву одинокості і світло щастя – це те, чим наповнений це протиречивий твір. Привиди минулого переплітаються з надіями теперішнього. У тісній взаємодії перебувають зловіщі образи з образами, які змушують нас чекати на щось добре.

Франкова любов, тобто загалом любов будь-яка, -- це ніби втрачене щастя, втрачена мить. Ця любов божевільна, ревнива і потребує повної віддачі. Але… і відплачує вона так само: віддається повністю, змушуючи тебе переживати чи не найкращі митті…

Читач стає свідком еволюції герої чи, може, регресу? Замість тривіальних слів критика, краще вжити поетичні слова самого автора:

«Життя – се мій скарб, мій власний, одинокий, якого найменшої частинки, одної мінутки не гідні заплатити мені всі скарби світу».

І цікава річ, що все ж герой повертається від свого відлюдьковатого життя до життя, присвяченого іншій людині, людині в білій сукні в червону цяточку, як того самого дня… І хіба любов цього не може зробити? Хіба бідолашний Йвась єдиний, кого так піднесла, потім вдарила каменями і знову піднесла любов до небес?

Можливо, кожній людині варто чекати того листа з далекого Порт-Артура, що падає під пострілами і гранатами. Але хіба чекання це не щастя?

Ніхто з нас не знає про свою долю достеменно. Є люди, які сприймають ситуацію такою, якою вона є, пливуть за течією все життя і не збираються робити радикальні кроки щодо зміни своєї долі. Інші ж не можуть змиритися з долею, даною Богом, і роблять все можливе або життя склалось так, як хочется саме їм.
Дуже складна історія показана у творі "Украдене щастя": Анну та Михайла розлучають на декілька років брати дівчини. Анна вимушена одружитись з нелюбим та старшим за неї Миколою. І одного разу Михайло повертається і життя Анни перевертається верх дном. Вона тепер зневажає свого чоловіка і зраджує йому з коханим чоловіком. Протистояння чоловіків призводить до трагедії. Чи винна в ній Анна? Якщо розглядати ситуацію "тверезою" головою, то так, винна. Адже заміжня жінка мала себе стримати, не піддатись на спокусу. Проте, з другої сторони, чи можна зупинити людину, коли вона щиро закохана й прагне бути з любим нею? Навряд чи....
Насправді дуже складна й трагічна історія.

Франка критикувати я не можу, як на мене він геній. Твір сподобався тим, що він максимально відображає історію того часу, переживання персонажів, а також самий побут українських сімей. В основі п'єси лежить народна «Пісня про шандаря».
П'єса розказує про закохану дівчину, яка втрадила надію на щастя у шлюбі, її видали заміж за нелюба. Ніби нічого такого, але драма лишається драмою, без смертей не обійтися. Ну і значну роль відіграла жіноча дурість, що призвела до смерті коханого...

Читала без особливого зацікавлення. Твір важкий, як і тема, на яку він написаний. Гріх, а саме жадоба до грошей, спотворює душевні поривання Германа - йому потрібна тільки матеріальна нажива. Повість умовно можна поділити на дві частини: 1. нечесне збагачення; 2. розплата за гріх. Варто зауважити, що Герман так і не покаявся у Франка: все залишилося на своїх місцях. Він і далі залишався жорстоким спекулянтом, а його вірник-вбивця став при ньому повіреним.

Була приємно здивована. Взагалі, українська література річ не дуже цікава. Хоч би як я не любила Україну, для мене її літературна спадщина здасться не цікавою та трохи нудною. Із багатьох українських творів, я можу виділити лише декілька, які справді мені сподобалися, і ця новела входить у цей список.
Мабуть, я вибрала влучний час: на вулиці хмарно, йде дощ і гримить блискавка. Сама природа настроює на потрібну атмосферу і робить читання приємним.
Сама історія дівчини сумна - вона зробила помилку, вибравши не ту людину. За що і отримала на свою голову багато бід. Але, якщо б вона залишилась з героєм, то де гарантія що вона кохала б його до кінця власного життя? Кохання - річ примхлива. Воно з'являється Дуже швидко і так же швидко зникає. А так, віддалившись від нього на три довгих роки, вона остаточно зрозуміла, що ніхто її так більше не полюбить як він, і ні з ким вона не буде такое щасливою як з ним.
Сподобався кінець. Однозначно раджу

Это было интересно. Неплохая задумка, но меня не обрадовало, что все закончилось так, как закончилось (интригую)). Эта девушка, конечно, много натерпелась, однако жалости не вызывает (а пытается!)

Не понравился язык, которым написана книга. Это не тот украинский, который я так люблю! Что-то в этом было не то.

"Перехресні стежки"

Різні бувають мученики. Одні розкривають груди перед карабінами, інші весь вік двигають ярмо недолі і тихо терплять за свій ідеал.

Мені здається, що ця книга про терпіння. Терпіння окремої людини і цілого народу. Скільки можуть вони витримати, знаходячись під постійним ярмом?

Регіна витерпіла 10 років, і зустріч з коханою людиною, Євгенієм, стала для неї переломним моментом.

А "хлопи" терпіли ще довше. З покоління в покоління пани користувалися ними лише як засобами досягнення своїх цілей. І знову ж таки поява Євгенія Рафаловича, народного, "хлопського" адвоката, змінює відношення селян до своїх гнобителів. Вони збираються на зібрання, не дають розграбувати свої гроші, рішуче виступають проти несправедливості.

І хоча доля Регіни трагічна - її кривдник все ж поніс покарання.
"Заступник" селян у повіті - Вагман - теж загинув, але їх становище значно поліпшилося.

Якщо намагатися побачити в цьому твору більший сенс, ніж те, що "один сільський хлопець пас гуси, потім його батьки вирішили його віддати в школу, він там почув, що всі читають якісь там літери, він нічого з того не зрозумів, повернувся до гуси", - з'являються деякі паралелі з нашим життям, не обов'язково пов'язані зі школою, навчанням. Якщо все ж залишатися в сфері освіти - то ми маємо щось схоже, навіть сьогодення! Не скажу, що наші майбутні школяри до останнього дня не знають, що незабаром опиняться в храмі науки, де будуть гризти його граніт. Але відомо одне: пізнавати світ доведеться не на власні очі, а за допомогою книг. Спершу, звісно, будуть літери, потім слова, словосполучення і так далі... Коли ми, нарешті, дійдемо до цих книг, далеко не всім нам буде однаково цікаво, не всі залишать свій ентузіазм до навчання. Одне розчарування. Ми чекали світ різноманітних пригод, цікавинок, захоплюючих явищ, відкрить, винахідок. А що нам пропонують? Абабагаламу! Коли нам хочеться пізнати світ барв, видатних картин, образів, нам пропонують... пофарбувати паркан. Я не хочу сказати, що фундаментальна основа не важлива, що книги не складаються з літер, великі математичні моделі, формули не складаються з простих цифр та підставних символів. Але ми повинні бачити світло в кінці тунелю! Покажіть спершу його нам - ми маємо бачити, куди ми прямуємо.
Нам потрібні відповіді на запитання! І перше питання наше "Для чого нам це?" А не "якщо не слухатимешся, тоді сядеш в яму". Коли ми звертаємося до фахівців, для отримання якихось послуг, ми питаємо: "Як виглядатиме кінцевий результат?" Учні повинні рухатися не від предмету до предмету, не від формули до формули - а з крихітних відкриттів до відкриттів, з кожного "Евріка!" до наступного. Чому саме навчання повинно бути великим випробуванням, де переможе тільки той, хто дійде до кінця? Адже всі попередні ступені - лише підготовка до справжнього знання.

Ось такі думки у мене з'явилися при читанні цього твору. Гадаю, що іншого разу я б, напевно, звернув увагу на інші тези. Наприклад, є чудовий уривок, коли Гриць був паном на дворі перед своїми гусками, а в школі не вмів зв'язати два слова. Отже, і тут є над чим поміркувати. Але то наступного разу...