Сойчине крило

Повість-новела видалася мені дуже схожою на Кнут Гамсун - Пан . Мені здається, проблема людських взаємин, проблема людини й суспільства, чоловіка та жінки у І.Франка гостріша, бо маємо більш емоційно вмотивовану поведінку героїв. На перший погляд, одні й ті ж ситуації, що програються у різний час (дистанція написання творів - 11 років) та в різних декораціях (скандинавські та українські), набувають різного звучання.
Герой, що усамітнився, намагаючись утекти від самого себе, врешті-решт, просто чоловік - він старанно приховує свою вразливу душу, не пускаючи нікого ні в дім, ні в душу.
Героїня, яка помилилася, обрала не того, зрештою, просто жінка - емоційна, пристрасна, схильна до авантюр. Хто сказав, що за сто з гаком років щось змінилося?
У фіналі маємо незнайомку у червоній з білими цятками сукні, на прихід якої я сподівалася, відколи Івась поставив на стіл два келихи...

Интересная книга. Рассуждения главного героя были очень близки мне, его фразы так точно передали то, что я давно не могла сформулировать. История довольно таки занимательная, но девушка, хотя точнее женщина, была мне не приятна с самого начала, не могу объяснить почему, возможно из-за ее измены, а может из-за манеры письма, а точнее, как она написала письмо. Ох, ну а конец просто молниеносный и неожиданный, передать самое главное буквально в одной фразе. Она вернулась после стольких лет, может, во второй раз они будут счастливы?

Ще десь у класі другому я почув таку дивну диференціацію «призових місць» кращих українських письменників. Тоді вона виглядала так:
1. Тарас Шевченко.
2. Леся Українка.
3. Іван Франко.

Проте мені здається, що цей розподіл не більше, аніж умовний. Хіба ж можливо порівнювати цих велетнів духу?

Я переконався вже, що Іван Франко достойний, якщо не найбільших лавр, то, в усілякому разі, найпочесніших. Цікаво, що життєва та політична ідеологія цього діяча проникла навіть у такий романтичний, драматичний твір, як «Сойчине крило». Там ми можемо зустріти короткі відгуки соціалізму та радикалізм антифемістичних поглядів письменника.

Проте, мені здається, що навіть це не може, попри мою незгоду з ними, закреслити ту красу, той біль, що ми, читачі, зуміли побачити. І з такою правдивістю була показана та любов, яка

«…мов якийсь демон глузує з людської віри, з людського сподівання».

Разом з ліричним героєм, якого Манюся ніжно зове Массіні, ми пережили і злети кохання, і горе його втрати. Темпряву одинокості і світло щастя – це те, чим наповнений це протиречивий твір. Привиди минулого переплітаються з надіями теперішнього. У тісній взаємодії перебувають зловіщі образи з образами, які змушують нас чекати на щось добре.

Франкова любов, тобто загалом любов будь-яка, -- це ніби втрачене щастя, втрачена мить. Ця любов божевільна, ревнива і потребує повної віддачі. Але… і відплачує вона так само: віддається повністю, змушуючи тебе переживати чи не найкращі митті…

Читач стає свідком еволюції герої чи, може, регресу? Замість тривіальних слів критика, краще вжити поетичні слова самого автора:

«Життя – се мій скарб, мій власний, одинокий, якого найменшої частинки, одної мінутки не гідні заплатити мені всі скарби світу».

І цікава річ, що все ж герой повертається від свого відлюдьковатого життя до життя, присвяченого іншій людині, людині в білій сукні в червону цяточку, як того самого дня… І хіба любов цього не може зробити? Хіба бідолашний Йвась єдиний, кого так піднесла, потім вдарила каменями і знову піднесла любов до небес?

Можливо, кожній людині варто чекати того листа з далекого Порт-Артура, що падає під пострілами і гранатами. Але хіба чекання це не щастя?