Тимко не побіг за нею. Він сидів на піску, широко розставивши ноги і впершись долонями в коліна, і, збоку глядячи, можна було б подумати, що це сидить бравий парубок, якого ще не ранило дівоче серце, не звели з розуму дівочі коси. Тільки чому ж так покарьожились його плечі, чого вони так враз по-старечому погорбатішали, чого так зів’яли його сильні руки і в такій гіркій задумі поникла його голова? Довго сидів він нерухомо серед піщаної пустелі, під синім небом, на теплій від сонця землі, на якій, одначе, не так-то легко жити людині. «Що ж, – думав він, дивлячись на розметані вітром білі хмари на обрії, – був би у мене рідний батько, може, і благословив би нашу з тобою любов, Орисю, притулок нам дав. А то байстрюк я. Куди підемо з тобою, коли в нас ні двору, ні тину? От і виходить: підождать треба трішки. Зіпнусь я на ноги, зароблю хоч на чужий куточок, тоді й балачка друга буде. Нічого, потерпи, але за твої синяки віділлється комусь солоненькими сльозами».

Вже аж підвечір, коли яруга крилася сутінками, покинув Тимко шелюги.

XIII

За зиму прання поназбиралося чимало, і Орися з матір’ю золили його в жлукті цілий ранок. Погода стояла тепла і сонячна, так що шибки на вікнах аж миготіли; горобці кублилися в стрісі і так цвірінчали, що аж виляски ходили по двору. Орися розпашіла від роботи, в щоки пломінь б’є, локони білого волосся поприлипали до висків. Мати носить воду, а Орися віджимає, коралове намисто з побрязкуванням плигає на грудях.

– Кінчай, дочко, віджимати та йди полоскать на вир. Погода сьогодні сонячна, з вітерцем, до вечора й висохне.

Орися склала білизну на возика і рушила до Ташані. «О Господи, Господи, – зітхнула мати, дивлячись їй услід. – Зовсім змарніла дівчина за тим гайдамакою. Одна тінь залишилася. Е, пішли тепер діти, та тільки не такі, як раніше, що батька та матір слухали, а інші, розумні та дрюковані, що рідних і вухом не ведуть, бокаса від них ходять. Раніше, бувало, назнає парубок дівчину, то зараз же й скаже батькові та матері, а ті підуть на розглядини, роздивляться, що воно за людина, чи до пари, чи роботяща, чи на здоров’я гожа, а тепер? Приведе до двору за руку, опустить очі та: «Оце, мамо, мій чоловік». Хоч плач, хоч скач. Усе тобі весілля. Усі й розглядини. А хто він? Що він? Якого батька син? Який по роботі? Який з нього господар? Що воно для життя за чоловік буде? Того не питай. Ох-хо-хо! Ні, таки другий тепер вік, та й годі. Ми по одних стежках ходили, а діти наші ходять по інших. Так воно, мабуть, долею призначено. Тільки хто ж для своєї дитини лиха бажає? Хочеться, щоб вона була щаслива, щоб і чоловік у неї був при здоров’ї і щоб не п’яниця, щоб дочку любив, умів хліб заробляти та, чого вже там критися, щоб і нас, старих, не зобижав на старість».

Так роздумувала Одарка, сидячи на ослінчику біля хати, а Орися між тим пхала поперед себе візочок до берегів Ташані. Стежка вела горбом, пісками, а Орисю тягло до яру, і вона повернула туди тільки для того, щоб проїхати мимо садиби Вихорів. З горба їй видно все подвір’я, як на долоні: хату, хлів, пасіку, та Орисі того не потрібно, вона вперто шастає очима по всіх закутках, але того, кого воліють її очі, кого бажає розтривожене серце, немає – один Йонька сидить навколішки перед дривітнею в облізлій шапці та латаному піджаку, січе хмиз сокирою. Враз серце Орисі зайшлося тупим, ниючим болем: вона бачить розіп’яту на тину для сушки Тимкову сорочку, вишиту хрестиком, і пригадує, що то вона ту сорочку вишивала крадькома від матері, від подруг, від усіх людей на світі, вишивала найкращою заполоччю, купленою аж у самих Ромнах, і як вона, вишиваючи, милувалася узором, колола до крові пучки, та не чула болю. «Ет, що тепер згадувати. Торішнього снігу не вернеш». І вона навмисне усміхнулася, щоб відігнати сумні думки, але усмішка вийшла змученою, жалюгідною, і щось стисло їй горло, заслало очі, і вона вже не бачила, куди штовхала возика. Чарівний світ з голубим небом весни і неосяжністю далеких просторів, серед яких волею молодості Орися повинна була летіти, як голубка до сонця, втратив для неї звабу і був звичайним, непомітним, буденним, чорним і осоружним для неї. В тихій замрії, убита своїм горем, приїхала до річки. В Ташані вода як синькою розведена, і сині хмари киплять у ній, миються гнівною хвилею, яку безупинно гонить свіжий вітер-весняк. Хвиля хитає комиші, вішає на кореневища верболозів лиштви білої піни. За Ташанню діброви стоять у весняних розливах, а від чорного дуб’я і тінь у воді чорна, і сама вода чорна, і брижі там ходять від вітру дрібненькі, але вороні, роздратовані, в несупокої.

Від дубової кладки, схованої поміж густими вербами, пружинами розпускаються водяні кола. «Хтось пере. От розговорюся, і зараз же стане мені легше», – думає Орися і ставить візочок біля верболозового куща. Вона вже відкриває вуста, щоб сказати «здрастуйте», і враз бачить на кладці Лукерку: спідниця підгергана, хустка з’їхала на потилицю, очі здивовані, але спокійні, широко відкриті, в руках шматурина зависла, стікає із неї прозора вода на товсті, литкасті, червоні від води, босі ноги.

– Ну, як воно переться? – питає Орися і становиться й собі на другий кінець кладки.

– Так собі. Вода тільки холодна.

Перуть мовчки. Хвиля піниться біля ніг, злизує з кладки сіру каламуть. Нарешті Орися не витримує:

– Ну як? Ходить до тебе Тимко чи вже покинув?

– А в тебе за ним сохне серце?

– За таким шаливіром? Ха-ха! У мене тепер Сергій. Він Тимкові не пара.

– Кому що. Одному сокіл, другому – ворон.

Синя хвиля знову лізе на кладку, миє Орисі чобітки, а їй здається, що вона їй серце язиком лиже.

– Що ж, любить він тебе чи так… грається?

– Не знаю. Я його не питала…

Лукерка переполоскала білизну і тепер прала всякий дріб’язок: занавіски, ліфчики, рушнички. І серед цього дріб’язку кинулася Орисі в очі одна річ, від якої вона хитнулася, як від чорної блискавки: це була звичайна носова хусточка, обшита по краях червоною заполоччю, в кутику два кетяги червоної калини і під ними дві літери «Т. О.» Але не хустинка привела Орисю в сум’яття, а спогад, зв’язаний із нею.

На початку зими в хаті-читальні гуляла молодь. Сліпий Вихтір грав на гармонії. Денис на бубні. Орися танцювала із своєю подружкою Ганнусею, потім із сільськими хлопцями, потім з хутірськими і була особливо збуджена, сміялася тим раптовим сміхом, яким сміються молодесенькі дівчата, коли їх хто-небудь залоскоче попід пахвами, зазивно спідлоба стріляла на хлопців блискучими очима, щипала дівчат і взагалі бісилася, не маючи сили стримати розпишнілу, розквітлу дівочу енергію. І враз почула, як хтось міцно схопив її за руку. Вона обірвала сміх і, озирнувшись, побачила Тимка, що жагуче світив на неї своїми гарячими очима. Вона усміхнулась йому присоромленою і якоюсь трохи розгубленою усмішкою, слабо труснула рукою, щоб вирватись, і раптом, сама не знаючи чому, почервоніла так, що в неї аж сльози виступили на очах. І тут з нею сталося те, чого ніколи не бувало раніше, коли вона реготала парубкам в обличчя, насміхаючись із їхніх залицянь, – вперше вона опустила перед парубком своє обличчя і з приємною млостю в усьому тілі відчула, як з його руки тече по її жилах щось гаряче, хвилююче, що заставляє завмирати серце і стискуватися в солодкому болі.

– Ходімо танцювати, – сказав він їй, дихнувши в лице запахом тютюну, змішаного з запахом підсмажених соняшникових зернят. Не чекаючи її згоди, грубо потяг в коло танцюючих. Вона поклала йому руку на плече і пустилася в танець, але вже без тієї сміливості, яка в неї була раніше, коли вона танцювала з іншими хлопцями. Він тримав її в руках міцно, безцеремонно, вона й не противилася тому, але їй якось робилося жарко, і вона вся палала тілом і лицем. Музика гула, від шаленого кружляння паморочилася голова, один раз Орися заточилася, але Тимко підтримав її рукою, спалив білозубою усмішкою.

– Що це ти, дівко, гривеники збираєш? – засміявся він, розгарячуючи її ще більше в танці і ще сильніше кружляючи навколо себе.

Від цих слів її ще більше кинуло в жар, вона вийняла із рукава пальта хустинку і хотіла витерти собі чоло, але Тимко вихопив її і заховав до кишені. Орися кинулася віднімати, але не так-то легко було це зробити, бо він міцно боронився.

Потім вони поверталися вдвох додому. На Ташані голубів лід, тріщав і лопався від морозу, вітер злизував на ньому сніжок, порошив очі; із Беєвої гори червоною діжею котився місяць, бризкав іскрами на білі замети. Припорошені білим снігом, стояли хати, між тинами через усю вулицю лежала голуба тінь. Тимко та Орися зупинилися в затишку біля чийогось хліва, парубок обняв дівчину, поцілував її – то був перший поцілунок, який вона одержала від хлопця, і той поцілунок пройшов морозом по тілу і гарячою, захльостуючою хвилею хлюпнув у серце.

Ось чому, коли Орися побачила свою хустину в руках суперниці, гаряча кров ударила в обличчя і затуманила голову.

– Дай сюди хустину, – сказала вона тихо, дичавіючи очима.

– А навіщо вона тобі? – відсторонилася Лукерка.

Тоді Орися плигнула, як дика кішка, і вчепилася Лукерці в коси.

– Тимка тобі захотілося, сучище? Тимка? – примовляла вона, важко дихаючи і скажено сіпаючи суперницю за волосся. Як дві вовчиці, водилися вони на пустельному ташанському березі, готові з’їсти одна одну. В Лукерки тріснула кофта, і білі ґудзики пороснули в траву. Тоді Лукерка простягла руку, щоб зірвати із Орисі намисто, але Орися стусонула її так в груди, що тяжка і неповоротлива Лукерка зашкопертала ногами і бовтнула у воду.

– Р-ря-туй-те-е! – закричала вона, борсаючись у синій ташанській хвилі, розпускаючи дзвоном по воді рясну спідницю.

– Топись, топись, одною гадиною менше буде, – припрошувала її з берега Орися. – Так і знай: побачу ще раз із Тимком – очі кислотою повипікаю! Тебе свої хлопці облапали, так ти до наших лізеш?!

Сварку насилу розігнала Охрімова жінка Федора, що на той час шукала теляти в берегах.

– І стида вам немає, і сорому! – батькувала вона, розмахуючи прутом. – Ану-те, розійдіться, бо зараз на чиїйсь с… дубець поб’ю!

– А ти звідки така вишморгнулася? – взялася в боки Орися і войовничо повела плечима. – Сама вже забула, як за свого здохлого Охріма людям вікна вибивала?

– Аби тобі язик поприщило за таку брехню!.. Парубки від тебе сахаються, так ти вже на жонатих кидаєшся?

– А тебе що? Завидки беруть? – підступала ближче Орися, нарочито випинаючи крізь кофточку тверді, як дині-дубівки, груди.

– Замовчки, бо тут по тобі й вода одсвятиться!

– Завидки беруть! – вела своє Орися. – То на попелі посидь, охолонеш трішки.

Так Орися пересварювалася, аж доки не заїхала далеко за лози, що вже не стало їй чути Федориного голосу.

Дома мати жахнулася, побачивши палаюче войовничою силою, подряпане, з гостро блискучими очима обличчя доньки.

– Вовки за тобою гналися, чи що? – допитувалася мати.

– Ні. Вовчиці, – криво усміхнулася Орися. – Я тікала від них лозами та й подряпалась.

Більше вона ні слова не сказала матері, а наклавши на плече гору прання, пішла розвішувати його на тину та на ворячинні.

XIV

Село аж ахнуло, коли дізналося про те, що Павло Гречаний працює на фермі. «Та в нього ж зроду коров’ячого хвоста на подвір’ї не було! – дивувалися люди. – Він не знає, як корові й січки нарізати та мішанки замішати! Кумедія…»

Дивувався й Оксен постійним вимогам Дороша відпустити Павла для роботи на фермі.

– Ну що ти в ньому побачив? – потискував плечима Оксен. – Його руки тільки для лопати годяться, а не для роботи на фермі.

– Ні, ти мені відпусти його. Зроби люб’язність, – наполягав Дорош.

– Ну, коли тобі так припекло, то бери. Тільки попереджаю: запаришся з такими робітничками. Павло день і ніч спатиме, Кузь язиком теліпатиме. Натурально.

– Нічого. Це вже мій клопіт. А до тебе прохання – купити їм халати і гумові чоботи. Обносились зовсім, одне рам’я висить. Ти наш каптенармус і для солдатів обмундирування не жалій.

– Гм. Це ти щось нове придумав. А де ж я для такої розкоші грошей візьму? Із своєї кишені викладу?

– Чого зі своєї? З артільної.

– У нас не шахта й не завод, щоб спецівку купувати.

– Труси, труси гаманцем. Учора ти говорив, що за селянина душу віддаси. А ми душі не просимо. Дай нам трохи грошенят.

На фермі заводилися нові порядки. На стіні висів режим дня, про який зроду ніхто не чув, доярки ходили в халатах, підсміюючись одна з одної і з подивом сприймаючи чудернацькі, на їх думку, нововведення Дороша, який говорив, що треба вчитися, як доглядати худобу, багато читати літератури, слухати бесіди зоотехніка, агронома і т. д. Одним словом, дуже багато працювати над собою, щоб стати справжніми тваринниками. Спочатку всі працівники ферми дивувалися зачинанням Дороша, ставились з недовірою: міський, мовляв, учений, тому й вимагає хазяйнування по книгах. Дорош бачив ту недовіру, але вперто ламав її.

Годівля худоби провадилася за графіком, молодняк випоювався молоком, чергування на корівнику було регулярне. Дорош пояснив також, що згідно з новою постановою уряду хороша робота на фермах буде заохочуватися додатковою оплатою. Це повідомлення подіяло на робітників ферми куди більше, ніж пусті балачки, бо люди зрозуміли, що якщо вони добре працюватимуть, то щось зароблять, отже, треба працювати якнайкраще, бо під лежачий камінь вода не потече.

Особливо це зрозумів Кузь. Кожного ранку він приходив разом із Павлом у кабінет Оксена і говорив, знімаючи шапку:

– Значця, так. Воно, може, то й невигідно, так зате нам підпира: продавай к лихій годині ялівок та купуй таких, щоб телилися. Норми по надою ми не виконуємо, а корма йдуть.

– Добре. Ми це питання утрясемо.

– А ти не тряси, а залигуй корів та веди в район, – гарячився Кузь.

Павло, приходячи на обід, кожного разу дивував Явдоху якоюсь новиною.

– Оце купили дві корови, – повагом розказував він, сідаючи за стіл в своєму сірому халаті, що робив його схожим на коновала. – Одна ряба, друга рижа.

– Радій, радій, – бубоніла Явдоха, гримаючи чавунами. – Побачимо, що ти заробиш на тій фермі.

– А тобі все мало! – обзивався Павло, так налягаючи на борщ, що з вусів аж пара йшла.

– Не мало, а люди зі своєї роботи щось мають, а ти весь вік сухий хліб їси.

– Аби ти менше гавкала, – спокійно радив Павло. Але одного разу він здивував Явдоху не на жарт. Пообідавши, поліз між горшки, вибрав глечика, обмотав його мотузкою за шийку так, як ото обмотують мазницю, та ще й виважив на руці, чи міцно. Явдоха мовчки на все те дивилася, бо гадала, що він збирається на здобутки до сусідів. Не раз уже було таке, що заявлявся Павло до Вихорів, чи до Бовдюгів, або ще до кого-небудь із кутчан, сідав на лаву і, помовчавши з годину, говорив:

– Грасти (здрастуйте). Угадайте, чого я до вас прийшов? – Скажете…

– Позичте квасу.

І йому позичали, бо Павло був такий чоловік, що ніколи не жалів для людей своєї сили. Треба кому викопати льох, колодязь або яму для померлого – Павло грабарку на плече – і пішов. У роботі чоловік надійний, на плату невибагливий. Питають його:

– Скільки ж вам, дядьку, за роботу?

Павло подумає, дивлячись у землю і ніби питаючи в неї поради, скільки ж коштує його труд на ній, а тоді перекладе грабарку з одного плеча на друге та й скаже:

– Та давайте, скільки дасте.

– То, може, ви не грішми, а салом візьмете?

– Можна й салом…

– Правда, сала в нас не так-то й щиро, бо в цім році ще не кололи, то, як ваша згода, то, може, сметаною відберете?

– Та коли так, то можна й сметаною.

Отож і думала Явдоха, що піде Павло на відбереньки заробленого в людей. Але сталося не так. Повернувся Павло ввечері і поставив повний глечик молока на стіл.

– Оце тобі! Мабуть, аж до сестри ходив? – зраділа Явдоха, що таки дуже полюбляла молочну затірку.

– На фермі дали.

– На якій фермі? – не второпала Явдоха.

– Уже ж не на якій, як не на артільній…

– З якого дива?

– Завфермою розпорядився. Бери, каже, по літрі в день, це, каже за твою роботу.

Явдоха так і засвітилася на лиці. Розтопила піч, нагріла води, дістала із скрині чисту, викачану рублем та качалкою сорочку, заворкувала біля Павла голубкою.

– Помий же голову та переодягнися, – лагідно припрошувала вона. – Бо завтра ж неділя, то, може, й у гості підемо до сестри.

Пораючись біля печі, вона щось пришіптувала сама собі та посміхалася, вся помолоділа, навіть хустку пов’язала по-новому, як молодиця на храму. Як же! Що б там люди не говорили, а Павло в неї не з останніх. Он уже помітили його роботу розумні люди, уже й молоком дарують, бо він таки руки не жаліє і не з лінивих, а що трохи сонько, то що ж поробиш? Такий удався.

Після вечері посадила Явдоха Павла на покуті, вимитого, чистого і сонливого.

– Приліг би та задрімав трохи, – топилася вона серцем біля чоловіка. – Вважай, біля тих корів накрутився, що й ніженьки мліють.

– В нічне діжурство треба йти.

– А Кузько? – застигла з ополоником в руці Явдоха. – Чого це він ніколи не чергує вночі? Все ти та й ти! Знайшли дурника.

– Ох, ти розумна та до чортового батька знаєш, – уже підвищив голос Павло.

– Авжеж, знаю. Ти потурай, Павле, то вони тобі й на шию сядуть.

Павло чув, що жінка говорить нікчемне, тому більше не обмовився з нею й словом, а зняв з комина сухого тютюнового бадилля і став дробити його сікачем у вербовому коритці. Їдючий тютюновий порох заповнив усю хатину.

– Оце горенько, ще задавиш, – закашлялася Явдоха та й вийшла геть з хати.

– Сходи до Вихорів та попроси газети на куриво, – прокричав їй услід Павло.

Іншим разом Явдоха ніколи б не виконала його прохання і витурила б з коритом тютюну або в сінці, або навіть надвір та ще стусонула б кулаком межи плечі, але тепер вона примовкла: раз хазяїн наказує, то треба йти. Вона мовчки нап’яла на себе хустку і пошкрьобала до сусідів. Повернулася звідти ще веселіша, ще лагідніша.

– Оце розмовляла з Уляною, – гомоніла вона, розпинаючи хустку, – так жаліється, що розпарубкувався Тимко, хоч колоду до ноги прив’язуй. Так що, може, скоро й на весілля покличуть. Вже без мене коровая не спечуть. Я вдашниця на коровай. Уже як спечу, то так і сяє, як сонце. Як пух, як дух. Так і проситься на губу. Он і на Залужжі було того року весілля, то мене ж кликали пекти.

– Тьху, дурна! – сплюнув Павло. – Ще де те весілля, а вона вже про коровай говорить.

Явдоха знову промовчала, і перший раз у житті пішов Павло на роботу не висварений та не вилаяний жінкою.

На фермі Павла неприязно зустрів Кузько.

– Жди його, як пана, – бурчав він, рухаючи вилами та удаючи, що він дуже перепрацювався тут без Павла. – Ходить, позакладавши в кишені руки, ще йому й молока в глечик наливають.

Павло мовчки узяв вила і заходився добросовісно вичищати із корівника гній. У комірчині, де звичайно стояли бідони з молоком та висіли білі халати доярок, сидів Дорош, звіряючи таблицю надоїв. Він чув, як пересварювався Кузь, але не звертав на те уваги, бо був зайнятий своїми думками: надої падають, кормів не вистачає, трава надворі вже потроху зеленіє, та поки що з того корова сита не зробиться. Зажурено дивиться він у маленьке віконце, за яким, стікаючи із стріхи, снував пряжу післядощовий капіж. Горобці розкльовували паруючу купу гною, виснажена худоба дрімала в загоні, опустивши голови. «Що ж робити? Де вихід?» – в сотий раз питав себе Дорош.