Читать книгу «Ляльковий дім» онлайн полностью📖 — Генрика Ибсена — MyBook.
cover

Генрік Ібсен
Ляльковий дім

ДІЙОВІ ОСОБИ

Адвокат Гельмер.

Нора, його дружина.

Доктор Ранк.

Фру Лінне.

Приватний повірений Кроґстад.

Троє маленьких дітей Гельмерів.

Анна-Марія, їхня нянька.

Хатня служниця Гельмерів.

Посланець.

Дія відбувається в домі Гельмерів.

Дія перша

Затишна кімната, обладнана зі смаком, але недорогими меблями. У задній стіні двоє дверей: ті, що праворуч, ведуть до передпокою, ті, що ліворуч, – до кабінету Гельмера. Між тими дверима стоїть піаніно. Посередині лівої бокової стіни двері, а ближче до авансцени вікно. Біля вікна круглий стіл із стільцями й канапка. У правій боковій стіні, трохи далі у глибину, також двері, а ближче до авансцени – кахляна груба, біля неї кілька стільців і крісло-гойдалка. Між; грубою і цими боковими дверима стоїть столик. На стінах гравюри. Етажерка з порцеляновими фігурками та іншими дрібничками. Невелика шафа з книжками в дуже гарних палітурках. На підлозі килим, у грубі палиться. Зимовий день.

У передпокої лунає дзвінок, ледь пізніше чути, як відчиняються двері. До кімнати, весело мугикаючи, заходить Нора. Вона у верхньому вбранні й несе цілий оберемок пакунків, які складає на стіл під правою стіною. Двері до передпокою вона не зачиняє, і там видно посланця, що приніс ялинку та кошика й саме віддає їх служниці, яка їм відчиняла.

Нора. Добре заховай ялинку, Гелено. Не треба, щоб діти бачили її до вечора, доки вона не буде прикрашена. (До посланця, виймаючи гаманець.) Скільки?

Посланець. П'ятдесят єре.

Нора. Ось крона. Ні, здачі не треба.

Посланець дякує і виходить. Нора зачиняє двері, вдоволено усміхаючись, роздягається. Потім витягає з кишені торбинку з мигдалевими тістечками і кілька з'їдає. Тоді обережно підходить до дверей кабінету свого чоловіка і прислухається.

Так, він удома. (Іде до столу, знов мугикаючи.)

Гельмер (зі свого кабінету). Це що, ластівка щебече?

Нора (розгортаючи пакунки). Ластівка.

Гельмер. То білочка там шурхотить?

Нора. Вона!

Гельмер. Коли ж білочка повернулася?

Нора. Щойно. (Ховає торбинку з тістечками до кишені і витирає рота.) Іди сюди, Торвальде, глянь, чого я накупила.

Гельмер. Підожди, не заважай. (Трохи згодом відчиняє двері і з пером у руці заглядає до кімнати.) Кажеш, накупила? Оце стільки? То моя марнотратка знов ходила сіяти грішми?

Нора. Але ж, Торвальде, ми справді можемо дозволити собі таке. Це ж перше Різдво, коли нам не треба ощадити.

Гельмер. Та не можемо й тринькати гроші.

Нора. Ні, Торвальде, тепер трішки можемо. Хіба не правда? Тільки трішечки. Тобі ж тепер призначили велику платню, ти зароблятимеш дуже багато.

Гельмер. Так, із нового року. Але отримаю я гроші аж через три місяці.

Нора. Нічого, можна тим часом позичити.

Гельмер. Норо! (Підходить до неї і жартівливо смикає її за вухо.) Знов у тобі легковажність бере гору. Даймо, що я сьогодні позичу тисячу крон, ти витратиш їх на свята, а в новорічний вечір мені на голову впаде черепиця з даху, і кінець.

Нора (кладе йому руку на плече). Ох, не кажи такого страхіття.

Гельмер. А якби таке сталося, що тоді?

Нора. Якби сталося таке лихо, то мені було б байдуже, є в мене борги чи немає.

Гельмер. Ну, а людям, у яких я позичав?

Нора. Людям? Що мені до них? Вони ж чужі.

Гельмер. Норо, Норо, ти жінка жінкою! Та киньмо жарти, ти знаєш мої погляди на це. Жодних боргів! Ніколи не позичати! На домашнє вогнище, засноване на позичках і боргах, лягає якась негарна тінь залежності. Ми мужньо трималися досі, то протримаємося й ще трохи, вже недовго.

Нора (відходить до груби). Що ж, як хочеш, Торвальде.

Гельмер (іде за нею). Ну от, моя ластівка вже опустила крильця. Хіба ні? Білочка насупилась. (Витягає гаманця.) Норо, як ти гадаєш, що в ньому?

Нора (швидко обертається). Гроші!

Гельмер. На. (Подає їй кілька асигнацій.) Господи, чи я не знаю, скільки треба видатків на Різдво.

Нора (рахує). Десять, двадцять, тридцять, сорок. О, дякую, Торвальде, тепер мені стане надовго.

Гельмер. Та вже подбай, щоб їх справді стало надовго.

Нора. Подбаю. Але ходи сюди, я покажу тобі, що я накупила. І так дешево! Глянь, ось новий костюмчик Іва-рові й шабля. Ось коник і трубка Бобові. А для Емі ось лялька з ліжечком, простенькі, та вона однаково швидко їх поламає. А тут іще крам на сукні і фартухи служницям. Старій Анні-Марії треба було б купити щось більше.

Гельмер. А що в цьому пакунку?

Нора (вигукує). Ні, Торвальде, цього тобі до вечора не можна бачити!

Гельмер. Ну добре, але скажи мені, моє рідне тринькало, що ти собі набачила?

Нора. Ет, мені не треба нічого.

Гельмер. Звичайно, треба. Назви щось не дуже дороге, що б ти найдужче хотіла мати.

Нора. Ні, мені справді нічого не треба. А втім, послухай, Торвальде…

Гельмер. Ну?

Нора (перебирає ґудзики на його піджаку й не дивиться на нього). Як ти вже хочеш щось подарувати мені, то дай мені… дай мені…

Гельмер. Ну, кажи.

Нора (швидко). То дай мені грошима. Скільки можеш. А я потім, за кілька днів, купила б собі щось за них.

Гельмер. Але ж, Норо…

Нора. Ох, я дуже прошу тебе, любий, послухай мене. Я загорнула б гроші в гарний золотий папір і почепила б на ялинку. Хіба так не було б весело?

Гельмер. Як звуть тих щебетух, що завжди сіють грішми?

Hора. Та знаю, знаю, марнотратками, можеш мені не нагадувати. Але зробімо так, як я кажу, тоді я матиму час подумати, що мені найпотрібніше. Хіба це не розважно? Кажи?

Гельмер (усміхаючись). Певне, що так, тобто якби ти могла притримати ці гроші і справді щось купити за них собі. А то вони підуть на хатні потреби і на всякі непотрібні речі, і мені знов доведеться трусити гаманцем.

Нора. Ох, Торвальде…

Гельмер. Так воно є, люба моя Норо. (Обіймає її за стан.) Моя пташка чарівна, але потребує силу-силенну грошей. Чоловікові неймовірно дорого обходиться така пташка.

Нора. Фе, не кажи такого! Я ж заощаджую, скільки можу.

Гельмер (сміється). Це правда. Скільки можеш. Але ж ти зовсім не можеш.

Нора (мугикає і вдоволено усміхається). Гм. Якби ти знав, Торвальде, скільки в нас, ластівок та білочок, усяких видатків.

Гельмер. Ти дивачка, серденько. Достоту як твій батько. Кидаєшся на всі боки, щоб добути грошей, а коли вже їх маєш, то вони вмент прослизають крізь пальці, і ти ніколи не знаєш, на що їх витратила. Що ж, треба сприймати тебе такою, як ти є. Це вже у крові. Так, так, це спадкове, Норо.

Нора. Ох, я б хотіла успадкувати від батька якнайбільше рис.

Гельмер. А я б не хотів, щоб ти була інша, ніж ти є, моя мила щебетушко. Але слухай, щось тут не те… Ти сьогодні якась така… така… як би це сказати?… У тебе такий підозрілий вигляд…

Нора. Невже?

Гельмер. Справді. Ану глянь мені у вічі.

Нора (дивиться на нього). Ну?

Гельмер (свариться пальцем). Ласунка часом сьогодні не бенкетувала в місті?

Нора. Ні, що тобі спало на думку?

Гельмер. Чи ласунка не забігала до цукерні?

Нора. Ні, далебі, Торвальде…

Гельмер. І не скуштувала варення?

Нора. Та де там.

Гельмер. І навіть не похрумкала мигдалевих тістечок?

Нора. Ні, Торвальде, запевняю тебе…

Гельмер. Ну, ну, не хвилюйся, я, звичайно, тільки жартую…

Нора (йде до столика праворуч). Мені б і на думку не спало чинити всупереч тобі.

Гельмер. Так, я знаю, ти ж дала мені слово… (Підходить до неї.) Ну, нехай, тримай при собі свої маленькі різдвяні секрети, люба моя Норо. Вони однаково виявляться сьогодні ввечері, коли ми засвітимо ялинку.

Нора. Ти не забув запросити доктора Ранка?

Гельмер. Забув. Та нічого, він же й так вечеряє в нас. Зрештою, я його запрошу, коли він прийде сюди перед обідом. Доброго вина я замовив. Ти не повіриш, Норо, як я радію сьогоднішньому вечорові.

Нора. І я також. А як радітимуть діти, Торвальде!

Гельмер. Ох, як приємно відчувати, що ти досяг порядного, забезпеченого становища, що маєш солідну платню. Правда ж, приємно думати про це?

Нора. О, дивовижно!

Гельмер. Ти пам'ятаєш торішнє Різдво? Ти цілих три тижні перед тим замикалася ввечері в себе і до пізньої ночі робила квітки на ялинку та інші прикраси, хотіла ними нас здивувати. То був найнудніший час у моєму житті.

Нора. А мені зовсім не було нудно.

Гельмер (усміхаючись). Та користі з того було дуже мало.

Нора. Ти знов узявся дражнити мене тим. Що я могла вдіяти, як зайшов кіт і пороздирав усе на клапті?

Гельмер. Звичайно, нічого не могла вдіяти, сердешна моя Норо. Головне, що ти щиро хотіла потішити нас. Але добре, що та скрута вже минула.

Нора. Так, просто чудово!

Гельмер. Не треба вже буде ні мені сидіти самому й нудитися, ні тобі натужувати свої милі оченята і трудити тендітні ручки.

Нора (плеще в долоні). Справді, Торвальде, більше не треба буде. О, як радісно чути такі слова! (Бере його під руку.) Тепер я скажу тобі, як я хочу облаштувати наше помешкання. Тільки-но скінчаться свята…

У передпокої чути дзвінок.

Ох, дзвонять. (Трохи прибирає в кімнаті.) Хтось, мабуть, прийшов. Шкода.

Гельмер. Якщо хтось у гості, мене немає вдома.

Служниця (у дверях). Пані, прийшла якась дама.

Нора. То проси її зайти.

Служниця (до Гельмера). І доктор також.

Гельмер. Він пішов просто до мене?

Служниця. Так, до вас.

Гельмер іде до свого кабінету. Служниця заводить до кімнати фру Лінне, вбрану по-дорожньому, і зачиняє за нею двері.

Фру Лінне (несміливо, трохи нерішуче). Добрий день, Норо.

Нора (невпевнено). Добрий день…

Фру Лінне. Мабуть, ти не пізнаєш мене?

Hора. Та не знаю… Ні, здається… (Вигукує.) Що? Кристина? Невже це ти?

Фру Лінне. Я.

Нора. Кристина! А я тебе не впізнала! Та й як я могла… (Тихіше.) Ти так змінилася, Кристино!

Фру Лінне. Ще б пак. За дев'ять чи десять років…

Нора. Невже ми так довго не бачилися? Ото час біжить. А останні вісім років таки були щасливі. То ти приїхала до нашого міста? Зважилася взимку на таку далеку подорож! Не злякалася!

Фру Лінне. Щойно приїхала пароплавом.

Нора. Звичайно, щоб розважитися на свята. О, чудово! Як нам буде весело! Але роздягнися. Тобі ж не холодно? (Допомагає їй.) Ну от. Сядьмо собі гарненько тут біля груби. Ні, сідай у крісло! А я – у крісло-гойдалку. (Бере її за руки.) О, тепер ти така на вигляд, як була колись, то тільки в першу мить мені здалося… хоч ти все-таки блідіша, Кристино… і, може, трохи схудла.

Фру Лінне. І дуже, дуже постарілася, Норо.

Нора. Мабуть, так, але не дуже, тільки ледь-ледь. (Раптом похоплюється і далі камеє поважно.) Та що це я сиджу й дурне базікаю, а важливе випало з голови! Вибач мені, люба, дорога Кристино!

Фру Лінне. Ти про що, Норо?

Нора (стиха). Ти ж овдовіла, Кристино.

Фру Лінне. Так, три роки тому.

Нора. Знаю, я читала в газеті. Ох, повір, я стільки разів тоді збиралася написати тобі, та все відкладала, все щось заважало.

Фру Лінне. Дорога Норо, я дуже добре розумію тебе.

Нора. Ні, Кристино, це гидко з мого боку. А ти, сердешна, за весь час стільки пережила. І він не залишив тобі жодних засобів на життя?

Фру Лінне. Ні.

Нора. І дітей не залишив?

Фру Лінне. Ні.

Нора. Отже, нічого?

Фру Лінне. Нічого. Навіть жалю і туги, щоб живити ними пам'ять.

Нора (недовірливо дивиться на неї). Кристино, як таке може бути?

Фру Лінне (гірко сміється і гладить Нору по голові). Часом буває, Норо.

Нора. Зовсім сама. Як тобі, мабуть, було тяжко. Я маю троє чудових дітей. їх саме немає тут, вони гуляють надворі з нянькою. Але розкажи мені все про себе.

Фру Лінне. Ні, ні, краще розказуй ти.

Нора. Ні, спершу ти. Сьогодні я не хочу бути егоїсткою. Сьогодні я хочу думати тільки про твої справи. Та одне все-таки скажу. Ти знаєш, яке велике щастя нам випало цими днями?

Фру Лінне. Ні. Яке?

Нора. Уяви собі, мій чоловік стане директором Акціонерного банку.

Фру Лінне. Твій чоловік? Як пощастило!

Нора. Так, неймовірно пощастило. Адвокатська праця не дає твердого заробітку, а надто як берешся тільки за чисті, чесні справи. Торвальд, певна річ, за інші ніколи й не брався, і я була цілком згодна з ним. Тож розумієш, які ми раді! Він обійме посаду вже з нового року і буде отримувати велику платню й великі відсотки. Тоді ми зможемо жити зовсім інакше, як жили досі, – так, як самі захочемо. Ох, Кристино, яка я щаслива! Бо ж чудово мати багато грошей і нічим не журитися. Правда?

Фру Лінне. Так, звичайно, чудово мати все необхідне.

Нора. Не тільки необхідне, а й багато-багато грошей!

Фру Лінне (усміхається). Норо, Норо, ти й далі така сама легковажна? У школі ти була великою марнотраткою.

Нора (стиха сміється). Торвальд і тепер так каже. (Сварить пальцем.) Але «Нора, Нора» не така вже й навіжена, як вам здається. Нам справді не так жилося, щоб я могла тринькати гроші. Нам обом доводилося працювати.

Фру Лінне. І тобі?

Нора. Так, я робила різні дрібниці, вишивала, плела, гаптувала тощо. (Рвучко встає.) Ти ж бо знаєш, що Торвальд залишив працю в міністерстві, коли ми одружилися. Не мав ніяких надій на підвищення, а йому треба було заробляти більше, ніж доти. Але першого року він страшенно перевтомлювався. Йому доводилося брати всяку додаткову роботу, ти ж розумієш, і він працював з ранку до пізнього вечора. Зрештою він не витримав і захворів, хвороба була смертельна, й лікарі сказали, що йому необхідно поїхати на південь.

Фру Лінне. Чула. Ви, здається, пробули цілий рік в Італії?

Нора. Так. Повір, що нам нелегко було зрушити з місця. Івар тоді щойно народився. Але, звичайно, довелося їхати. Яка то була дивовижна подорож! І вона врятувала Торвальдові життя. Та скільки це коштувало, Кристино!

Фру Лінне. Уявляю собі.

Нора. Тисячу двісті спецій-далєрів.[1] Чотири тисячі вісімсот крон. Купу грошей.

Фру Лінне. Справді багато, але принаймні велике щастя, що вони знайшлися.

Нора. Скажу тобі, що їх нам дав батько.

Фру Лінне. Он що. Здається, він десь тоді й помер.

Нора. Так, Кристино, тоді. І подумай, я не могла поїхати й доглянути його. Я от-от мала народити Івара і повинна була доглядати тяжко хворого Торвальда. Сердешний батько! Я так його любила, Кристино. Це найбільше горе, якого я зазнала, відколи вийшла заміж.

Фру Лінне. Я знаю, ти його дуже любила. І ви зразу поїхали до Італії?

Нора. Так, ми ж бо вже мали гроші, і лікарі квапили нас. Тож через місяць ми поїхали.

Фру Лінне. І твій чоловік повернувся цілком здоровий?

Нора. Здоровий-здоровісінький.

Фру Лінне. А… доктор?

Нора. Себто?

Фру Лінне. Здається, служниця сказала, ніби той пан, що прийшов разом зі мною, – доктор.

Нора. Так, то доктор Ранк, але він прийшов не лікувати, він наш найближчий приятель і принаймні раз на день навідується до нас. Ні, Торвальд відтоді ніколи не хворів. І діти жваві й здорові, і я так само. (Схоплюється і плеще в долоні.) Господи Боже, Кристино, як гарно жити і почувати себе щасливою!.. Але ж це казна-що… Я говорю тільки про себе. (Сідає на стільчик біля фру Лінне і кладе руки їй на коліна.) Не сердься на мене!.. Скажи, то правда, що ти не любила свого чоловіка? Чого ж ти вийшла за нього заміж?

Фру Лінне. Тоді ще була жива моя мати, але хворіла, вже не вставала з ліжка. А крім того, мені ще треба було піклуватися про своїх двох менших братів. Тож я подумала, що було б нерозважно відмовити йому.

Нора. І, мабуть, слушно. То він був тоді заможний?

Фру Лінне. Думаю, що досить заможний. Але його підприємство не було надійне, і коли він помер, то все розвалилося, нічого не лишилось.

Нора. І що?…

Фру Лінне. І мені довелось перебиватися дрібною торгівлею, уроками й усім, що траплялося. Ці останні три роки були для мне суцільним робочим днем, без перепочинку. Тепер усе скінчилося, Норо. Моїй бідолашній матері вже не потрібна допомога, вона вже відійшла в інший світ. І хлопцям також не потрібна, вони повлаштовувалися і вже можуть самі себе забезпечити.

Нора. То тепер тобі полегшало на душі…

Фру Лінне. Не сказала б, я відчуваю тільки бездонну порожнечу. Нема для чого жити. (Схвильовано підводиться.) Тому я не витримала в тому закутку. Тут, мабуть, буде легше знайти, до чого взятися і чим заповнити свої думки. Аби тільки пощастило отримати якесь постійне місце, якусь канцелярську працю…

Нора. Ох, Кристино, це така стомлива праця, а ти й так уже виснажена. Тобі було б краще поїхати кудись на купелі.

Фру Лінне (підходить до вікна). Я, Норо, не маю батька, щоб дав мені грошей на дорогу.

Нора (підводиться). Ох, не гнівайся на мене!

Фру Лінне (підходячи до неї). Люба Норо, ти не гнівайся на мене. В моєму становищі найгірше те, що в душі осідає багато гіркоти. Працювати нема для кого, а однаково доводиться кидатись на всі боки. Адже треба якось жити, от і стаєш егоїсткою. Коли ти розповіла мені про щасливі зміни у вашому становищі, то, повіриш, я зраділа не так за вас, як за себе.

Нора. Себто як? О, вже знаю, ти подумала, що Торвальд міг би щось зробити для тебе.

Фру Лінне. Саме так я й подумала.

Hора. І зробить, Кристино. Покладися на мене. Я візьмуся до цієї справи так делікатно, обережно, розповім про неї так гарно, що йому самому захочеться полегшити твоє життя. Ох, я від щирого серця бажаю прислужитися тобі.

Фру Лінне. Дуже мило з твого боку, Норо, що ти так перейнялася моєю справою, тим більше мило, що сама ти мало знайома з життєвими труднощами й турботами.

Нора. Я?… Я мало знайома?…

Фру Лінне (сміється). Ну, певне, боже мій… Вишивання, гаптування і що там іще…Ти дитина, Норо.

Нора (гордо підносить голову й ходить по кімнаті). Дарма ти розмовляєш зі мною так зверхньо.

Фру Лінне. Хіба?

Нора. Ти така, як інші. Ви всі думаєте, що я не здатна на щось справді вагоме…

Фру Лінне. Ну, що ти…

Нора. Що я не зазнала ніяких прикрощів у цьому гіркому світі.

Фру Лінне. Але ж, люба Норо, ти сама щойно розповіла мені про ті свої прикрощі.

Нора. Ет, то дрібниці. (Стишує голос.) Я не розповіла тобі про головне.

Фру Лінне. Про головне? Про що саме?

Нора. Ти гордуєш мною, Кристино, а дарма. Ти пишаєшся і тішишся тим, що важко й довго працювала задля матері.

Фру Лінне. Я ніким не гордую. Але я справді пишаюся і тішуся тим, що мені судилося полегшити матері її останні роки життя.

Hора. І ти також пишаєшся тим, що зробила для своїх братів?

Фру Лінне. Мені здається, я маю на це право.

Нора. І мені так здається. Але послухай, що я тобі скажу, Кристино. Я також маю чим пишатися й тішитися.

Фру Лінне. Не сумніваюся. Але чим саме?

На этой странице вы можете прочитать онлайн книгу «Ляльковий дім», автора Генрика Ибсена. Данная книга имеет возрастное ограничение 12+, относится к жанрам: «Пьесы и драматургия», «Литература 19 века». Произведение затрагивает такие темы, как «норвежская литература». Книга «Ляльковий дім» была написана в 1879 и издана в 2011 году. Приятного чтения!