Franz Kafka

REISETAGEBUCHER

DIE ACHT OKTAVHEFTE

Серія «Зарубіжні авторські зібрання» заснована у 2019 році

Переклад з німецької Олекси Логвиненка, Володимира Чайковського

Художник-оформлювач Олена Гугалова-Мєшкова

© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2020

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2019

* * *

Подорожні щоденники

© Л. В. Логвиненко (правонаступниця Олекси Логвиненка), переклад українською, 2000

Подорож
до Фрідлянда і Райхенберґа

Січень-лютий 1911 р.

Довелося писати цілісіньку ніч, стільки всього зі мною сталось, але тільки погане. Яку ж владу це дістало наді мною, хоч досі я, наскільки пам’ятаю, зробивши один поворот, один легенький поворот, який уже сам собою робив мене щасливим, міг усього уникнути!

Спершу райхенберзький єврей у купе привернув до себе увагу короткими вигуками з приводу швидких поїздів, які, що характерно, швидкі тільки за вартістю квитків. Тим часом худющий подорожанин – таких називають вітрогонами – поквапно жує шинку, хліб і дві ковбаски, шкірки з яких зішкрібає ножем, а тоді всі рештки й папір запихає за трубу опалення під лавкою. У цій непотрібній, але такій симпатичній мені духоті й хапанині він, поки їв, перечитав дві повернені в мій бік вечірні газети. Відстовбурчені вуха. Лише трохи широкуватий ніс. Масними руками проводить по голові й обличчю, не забруднивши їх, чого мені теж не можна робити.

Напроти мене сидить тонкоголосий, глухуватий вусатий чоловік з еспаньйолкою і спочатку нишком, не виказуючи себе, іронічно посміюється над райхенберзьким євреєм, і я, по-змовницькому перезираючись із ним, хоч і досить неохоче, але все ж таки з якогось незбагненного респекту беру в цьому участь. Згодом з’ясовується, що чоловік, котрий, пожовуючи, читає газету за понеділок, на одній зі станцій купляє вино й попиває його, як це маю звичку робити і я, невеличкими ковтками, – цілковита нікчема.

Потім іще червонощокий хлопець, який весь час читає «Цікаву газету» – він рішуче розтинає її рубом долоні, але кінець кінцем із дивовижною, як на мене, ретельністю незаклопотаної людини згортає, немовби єдвабну хустку, раз у раз перегинаючи, притискаючи внутрішні краї, розгладжуючи зовнішні й приплескуючи поверхню, щоб нарешті запхати її, хоч яка вона груба, до нагрудної кишені. Отже, він читатиме її ще й удома. Вже й не знаю, де він зійшов.

Готель у Фрідлянді. Просторий вестибюль. Пригадую Христоса на хресті, якого там, можливо, зовсім і не було. – Ватерклозета нема, знизу мете завірюха. Якийсь час я був єдиним пожильцем. Більшість весіль з усієї округи гуляють у готелі. Дуже невиразно пригадую вигляд однієї зали вранці після весілля. У вестибюлі, в коридорі – скрізь було дуже холодно. Я жив у кімнаті над під’їздом; спершу я звернув увагу на холод, а вже потім завважив причину. Перед моїм номером була така собі ніби бічна кімната вестибюля; на столі там стояли у вазах два букети квітів, забуті від останнього весілля. Вікна замикалися не на клямку, а на гачки вгорі й унизу. Тепер я пригадую, що одного разу чув музику, але не довго. У вітальні рояля не було, можливо, він стояв у тій весільній кімнаті. Причиняючи вікно, на другому боці базару я щоразу бачив гастрономічну крамницю. Топили великими поліняками. Покоївка з великими губами; одного разу, попри холод, прийшла з відкритою шиєю й викотом на грудях; то неприступна, то на диво причеплива, я до неї ставився завжди з повагою і водночас збентежено, як здебільшого до всіх привітних людей. Якось я попросив її вкрутити мені яскравішу електричну лампочку, щоб працювати пополудні й увечері, і коли вона прийшла топити й побачила, як я працюю, то була дуже рада. Атож, при тому світлі, що було, працювати не можна, сказала вона. «При цьому теж не можна», – промовив я після кількох захоплених вигуків, які в мене, на жаль, злітають з язика щоразу, коли я збентежений. Мені не спало на думку сказати нічого іншого, як висловити вже завчену напам’ять думку про електричне освітлення, яке надто яскраве й надто тьмяне воднораз. Вона мовчки топила собі далі. Аж коли я сказав: «А втім, колишню лампочку я просто вмикав на повну потужність», вона коротко засміялася – ми були тієї самої думки.

Зате я вмію ось що: я завше ставився до неї, як до фройляйн, і вона відповідно поводилась; одного разу я повернувся до готелю не о такій порі, як завжди, й побачив, що вона миє підлогу в холодному вестибюлі. І мені було зовсім не важко, не примушуючи її засоромитись, привітатися й попросити затопити в кімнаті.

На зворотному шляху з Распенау до Фрідлянда поруч зі мною цей заціпенілий, схожий на покійника чоловік, у якого вуса звисають над роззявленим ротом; коли я спитав у нього про якусь станцію, він привітно обернувся до мене й відповів надзвичайно жваво.

Замок у Фрідлянді. Численні можливості побачити його: з рівнини, з мосту, з парку, з-поміж дерев з опалим листям, з лісу крізь ялини. Коли входиш до двору, ніяк не можеш дати ладу картині перед собою – частини замку навдивовижу громадяться одна над одною, а темний плющ, сіро-чорний мур, білий сніг, сланцевого кольору лід на схилах посилюють строкатість цієї картини. Річ у тім, що замок зведено не на широкій вершині, а для нього перебудовано досить гостру вершину. Я простував дорогою, раз у раз послизаючись, тоді як каштелян, що з ним я побачився вже багато вище, легко піднявся нагору двома сходовими маршами. Повсюди плющ. Із невеличкого гострого виступу – широка панорама. Сходи попід муром ні з сього ні з того закінчуються на середині висоти. З гаку звисають покинуті ланцюги розвідного мосту.

Чудовий парк. Він лежить терасами на схилі, а почасти й унизу навколо ставка, різноманітні дерева стоять окремими групами, і тому зовсім не можна уявити собі, який вигляд має парк улітку. В крижаній воді на ставку сидять двоє лебедів, один по саму шию стромив у воду голову. Я простую за двома дівчатами, які раз у раз стривожено й зацікавлено озираються на мене, стривоженого й зацікавленого, до того ж і нерішучого, вони ведуть мене попід горою через місток, через луг, попід залізничним насипом до несподіваної ротонди, що її утворює порослий лісом схил і залізничний насип, а потім далі, високо вгору до лісу, який, здається, закінчиться не скоро. Дівчата йдуть спершу повільно, а коли я починаю дивуватися цьому величезному лісу, наддають ходи, і ми опиняємося вже на плоскогір’ї, дме дужий вітер, і до мети вже кілька кроків.

«Кайзерівська панорама». Єдина розвага у Фрідлянді. Почуваюся досить незатишно, позаяк застати тут таку красу не сподівався, ввійшов у обліплених снігом чоботях і тепер, сидячи перед скляним вічком, упираюся в килим самими носаками чобіт. Я забув, як влаштовано панораму, і якусь хвилю потерпав, що доведеться переходити від крісла до крісла. Всім орудує старий чоловік, що сидить за освітленим столиком і читає «Ілюстрований світ». По якімсь часі він умикає для мене аристон. Перегодя приходять ще дві літні жінки, сідають праворуч від мене, потім ще одна, сідає ліворуч. Брешія, Кремона, Верона. Люди всередині – наче вощані ляльки, прикріплені підошвами до бруківки. Надгробки: жінка, за якою невисокими сходами тягнеться шлейф, трохи прочинила двері й ще озирається назад. Сім’я, попереду юнак, читає, тримаючи руку біля скроні, хлопчик праворуч напинає лука без тятиви. Пам’ятник героєві Тіто Шпері: довкола нього безладно й натхненно розвіюється одяг. Блуза, капелюх із широкими крисами. Картинки живіші, ніж у кіно, позаяк відкривають поглядові спокій реальності. Кіно надає тому, що бачиш, неспокою руху, спокій погляду видається важливішим. Гладенька підлога кафедрального собору просто перед нашими вустами. Чому в такий спосіб не поєднаються кінематограф і стереоскоп? Плакати з «Пільзенським вірером», знайомі ще з Брешії. Різниця між слуханням розповіді про панораму і спогляданням панорами більша, ніж різниця між спогляданням панорами й спогляданням реальності. Базар, де продається старий мотлох, у Кремоні. Наприкінці хотів сказати тому старому чоловікові, як мені тут сподобалось, але не зважився. Одержав наступну програмку. Відчинено від десятої до десятої.

У вітрині книгарні вгледів «Літературного порадника» Дюрербунда. Надумав купити, змінив це рішення, потім знов повернувся до нього, часто зупиняючись у різну пору дня перед вітриною. Книгарня здавалася мені такою занедбаною, книжки – такими покинутими. Зв’язок світу з Фрідляндом я відчував тільки тут, і зв’язок цей був такий ненадійний. Та позаяк будь-яка занедбаність оживляє в мені тепло, то невдовзі я відчув, що книгарня може подарувати щастя, і якось ступив до неї, щоб бодай побачити її всередині. Наукові твори там не потрібні були, й тому полиці мали, по суті, ще белетристичніший вигляд, ніж у міських книгарнях. Літня жінка при схованій під зеленим абажуром електричній лампочці. Чотири-п’ять щойно розпакованих примірників часопису «Кунстварте» нагадали мені про те, що вже почався понеділок. Відмовившись від моєї допомоги, жінка дістала з вітрини книжку, про існування якої навряд чи й здогадувалася, дала її мені в руки, здивувалася тому, що я помітив її крізь укриту памороззю шибу (насправді я побачив її ще раніше), і заходилася шукати в конторських книгах ціну, якої не знала, а її чоловік саме кудись пішов. Зайду потім, увечері, сказав я (була п’ята година пополудні), але слова свого не дотримав.

Райхенберґ.

Ніколи нічого не знаєш про справжні наміри людей, що ввечері в якомусь невеличкому містечку швидко проходять повз тебе. Якщо вони живуть за містом, їм доводиться користуватися трамваєм, адже відстані надто великі. А якщо вони мешкають у самому містечку, то ніяких відстаней, по суті, нема, і нема причини так швидко ходити. І все ж люди розгонистою ходою перетинають цей круглий майдан, який не був би завеликим для села й ратуша на якому своєю несподіваною величиною робить його ще меншим (своєю тінню ратуша може накрити його цілком); коли стоїш на малому майдані, ратуша здається такою непомірно великою, що це перше враження хочеться пояснити просто малими розмірами майдану.