Із цим пов’язане питання, чи є числа, тіла, площини та точки певними сутностями, чи ні. Бо якщо ні, то стає зовсім незрозумілим, що таке суще і якими є сутності речей. Справді, стани речей, рухи [30], зв’язки, розташування та пропорції, схоже, не вказують ні на яку сутність; адже всі вони говорять про субстрат, але в жодному випадку – про певну річ. А в тому, що, здається, найбільшою мірою могло б вказувати на сутність – вода, земля, вогонь та повітря, із яких утворюються складні тіла, – [1002a][1] тепло, холод і подібні стани не є сутностями, і лише тіло, що їх зазнає, лишається сталим як певне суще і певна сутність. Одначе тіло ще менш є сутністю, ніж поверхня, а поверхня – ніж лінія, лінія – ніж одиниця і точка, бо ними визначаються границі тіла, і вони, схоже, можуть існувати без тіла, тоді як тіло без них неможливе. Ось чому більшість і зокрема ранні філософи вважали сутністю і сущим тіло, а перераховане інше [10] – його станами, а тому начала тіл – началами сущого взагалі; натомість пізніші і мудріші покладали началами числа. Отже, як ми вже говорили, якщо це не є сутність, то взагалі ніщо не є сутністю і ніщо не є сущим; бо не варто називати сущими випадкові властивості.
[15] Утім, якщо за загальною згодою, радше сутністю є довжина тіл і точка, ніж самі тіла, та ми не бачимо, до яких тіл вони могли б належати, бо неможливо, щоб вони були в чуттєвих тілах, – то тоді не може бути жодної сутності. Далі, все це вочевидь виміри тіла – в ширину, в глибину, в довжину. Крім того, в тілі також перебуває та чи інша фігура: тому, якщо камінь не містить в собі Гермеса, то так само куб не містить в собі половину куба як щось обмежене; а отже, в ньому не міститься й поверхня, бо якби якась поверхня в ньому містилася, то певно й та, яка відмежовує половину; те саме вірно й стосовно лінії, точки, й одиниці. Отже, якщо в найбільшій мірі сутністю є тіло, то вони тим більше; але ж вони аж ніяк не можуть бути сутностями, а тому зовсім незрозуміло, що таке суще і якою є сутність речей.
На додачу до сказаного, слід відзначити також безглуздості стосовно виникнення й знищення. [30] Адже здається, що сутність, яка раніше не існувала, а тепер існує, або раніше була, а пізніше – ні, зазнає цих змін через виникнення й знищення. Натомість точки, лінії та поверхні не можуть ні виникнути, ні зникнути, хоча вони то існують, то не існують. Адже коли тіла дотикаються одне до одного або відділені одне від одного, [1002b][1] вони при цьому стають то одним – діткнуті, то двома – відділені. Отож при складенні одна поверхня не існує, а натомість зникає, а коли розділені, то існують ті лінії й поверхні, що не існували раніше; адже неділима точка, певно, не розділилася надвоє). Якщо ж вони виникають і знищуються, то з чого вони виникають? Подібне маємо з моментом «тепер» у часі: адже він не може виникати й знищуватися, а натомість, схоже, завжди є відмінним і, отже, не є сутністю. Те саме вочевидь маємо стосовно точок, ліній та площин, бо [10] відносно них лишається вірним те саме положення: всі вони є так само або межі, або виміри.
Взагалі у когось може виникнути питання, чому слід шукати, крім чуттєвих і проміжних речей, якісь інші, наприклад, ідеї, про існування яких ми говоримо. Якщо причина полягає в тому, що математичні предмети чимось відрізняються від речей у цьому світі, то відрізняються вони зовсім не тим, що їх багато таких, що належать до одного виду, так що їхні начала не будуть обмежені чисельно. Так само не обмежені за числом начала всіх букв у цьому тексті, а тільки за видом – якщо ми не беремо певний склад [20] чи певний звук, бо тоді вони будуть обмежені також чисельно. І те саме стосується проміжних предметів: бо проміжні предмети одного виду також безконечні чисельно. Отже, якщо, крім чуттєвих речей і математичних предметів, не існує якихось інших, що їх деякі називають видами, то не буде єдиної за числом (а натомість тільки за видом) сутності, і начала [25] сущих не будуть обмежені за числом, а натомість лише за видом.
Отже, якщо це є необхідним, то внаслідок цього необхідно також покладати існування видів. Адже, хоча ті, хто стверджують існування видів, неясно висловлюються цілком очевидно, що вони хочуть сказати, і вони з необхідністю мають стверджувати саме це, оскільки кожен із видів є певною сутністю і жоден не існує випадково. [30] Одначе, якщо ми приймемо існування видів і те, що кожне з начал є одним за числом, але не за видом, то, як ми вже говорили, з цього випливають неможливі наслідки.
Безпосередньо з цим пов’язане також питання, чи існують елементи потенційно, чи в якийсь інший спосіб. Якщо якось інакше, то передніше начал існуватиме щось інше; [1003a][1] адже можливість передує даній причині, натомість можливе не обов’язково має завжди ставати дійсним. Якщо елементи існують потенційно, то також можливо, щоб узагалі нічого ще не існувало. Адже можливим є і те, що ще не існує; те, що виникає, ще не існувало; натомість не може виникати те, що є неможливим.
Отже, ось такі труднощі необхідно обміркувати стосовно начал, а також те, чи вони існують як загальне, чи так, як ми говоримо про окремі речі. Якщо вони є загальними, то вони не є сутностями, бо загальне не вказує на певну річ, а натомість на якість, тоді як сутність – це завжди певна річ; [10] якщо ж загальне визначення покладати як певну й одиничну річ, то, наприклад, Сократ буде множиною живих істот: самим собою, «людиною» і «живою істотою», якщо кожне слово означає певну й одиничну річ.
Отже, якщо начала є загальними, то ось такі наслідки з цього випливають: якщо ж вони не є загальними, а натомість існують як окремі речі, то їх неможливо пізнати, адже будь-яке знання є загальним. Тому цим началам мають передувати інші начала, що приписуються як загальне, якщо ми хочемо мати науку про них.
[1003a][21] Існує певна наука, що розглядає суще як суще, а також притаманне йому самому по собі. Вона нетотожна жодній з так званих часткових наук, бо жодна з інших наук не оглядає суще взагалі як суще, а натомість, відділяючи якусь його частину, вони вивчають те, що їй властиво, як, наприклад, це роблять математичні науки. А оскільки ми шукаємо начал і найдальших причин, то очевидно, що вони з необхідністю є такими в силу самої своєї природи. Тож якщо ті, хто шукали елементів сущого, шукали ці начала, то й елементи необхідно мають бути елементами сущого не випадково, а як сущого: тому і нам належить визначити перші причини сущого як сущого.
Про «суще» говориться в багатьох значеннях, але завжди стосовно чогось одного і однієї якоїсь природи і не омонімічно, а так, як наприклад, [35] усе здорове стосується здоров’я – одне його зберігає, друге – здобуває, третє є ознакою здоров’я, четверте – може бути здоровим, – [1003b][1] а все лікарське стосується мистецтва лікування – одне називається лікарським, тому що воно володіє мистецтвом лікування, друге – тому, що є для нього корисним, третє – тому, що є його дією. Можна знайти й інші подібні до цих приклади вживання слів. [5] Так і про «суще» говориться в багатьох значеннях, але завжди стосовно одного начала. Адже одне називається «сущими», тому що йдеться про сутності, друге – тому, що йдеться про стани сутностей, третє – тому, що воно є шляхом до сутності, або ж ідеться про її знищення, утрату, якості, про те, що створює чи породжує сутності, про все, що мовиться щодо сутності, або ж, врешті, про [10] заперечення якогось із цих визначень чи самої сутності; тому ми й кажемо про не-суще, що воно є не-сущим. Отже, як-от про все здорове є одна наука, так і про інше. Адже одна наука має розглядати не тільки те, що стосується одного предмета, але й те, що стосується однієї природи, бо це певним чином [15] стосується одного предмета. Тож очевидно, що одна наука має розглядати суще як суще. У всіх випадках наука у повному розумінні є наукою первинного, від чого залежать інші речі і через що вони отримують свою назву. Отже, якщо це – сутність, то філософ повинен знати начала і причини сутностей.
Будь-який рід речей сприймається одним чуттям і, відповідно, вивчається однією [20] наукою, наприклад, граматика є однією наукою і розглядає всі звуки мови. Тому розглянути всі види сущого як сущого, тобто як рід, є справа однієї науки, а окремі його види – справа видів цієї науки.
Отже, суще і єдине – одне й те саме і мають одну природу в тому сенсі, що слідують одне за одним, як начало і причина, хоч і не виражаються одним визначенням. [25] Утім, якщо ми їх так розумітимемо, це нічого не міряє, а для справи навіть ліпше. Адже одне й те саме «одна людина» і «людина», також «існуюча людина» і «людина», і подвоєння слів «це одна людини» і «це людина» не дає нічого відмінного (ясно, що вони не відрізняються одне від одного ані у виникненні, ані в знищенні), і те саме стосується єдиного, а тому ясно, що додавання між ними означає те саме, і єдине не є щось відмінне від сущого. Крім того, сутність кожної речі є єдине не як випадкова властивість, і так само вона є суще. Отож видів сущого є точнісінько стільки, скільки є видів єдиного. Розглянути стосовно них щосність [35] – справа однієї за родом науки, а саме: стосовно тотожного, подібного і інших таких понять. Також майже всі протилежності ведуть до цього начала. [1004a][1] Утім, ми достатньо розглянули їх у «Переліку протилежностей».
Існує стільки ж частин філософії, скільки видів сутностей, тому необхідно якась із них має бути першою і якась подальшою. Оскільки суще і єдине безпосередньо [5] поділяються на роди, кожному з них відповідатиме одна наука. Тому філософ у цьому відношенні подібний до того, кого називають математиком; математика також має частини, і в ній є якась перша і друга наука та інші подальші.
Оскільки одна наука розглядає протилежності [10], а єдиному протистоїть множина, то одна наука має розглядати заперечення і втрату, тому що в обох випадках розглядається певна річ, про заперечення або втрату якої йдеться. Справді, ми або просто говоримо, що ця річ не існує, або що вона не належить певному роду. У випадку втрати додається певна відмінність, окрім того, що мається на увазі в запереченні, тому що [15] заперечення є просто відсутністю, натомість при втраті наявна також певна природа, що лежить в основі, стосовно якої йдеться про втрату. Тож оскільки єдиному протистоїть множина, то протилежності згадані вище, такі як друге, неподібне, нерівне та інші, похідні від них та від множини і єдиного, [20] є предметом пізнання згаданої вище науки. Одним із цих понять є також протилежність, адже протилежність – це певна відмінність, а відмінність – інакшість. Отож хоча єдине мовиться в багатьох значеннях, і ці поняття мовитимуться в багатьох значеннях, але так само всі вони становлять предмет однієї науки; бо щось розглядається різними науками не тому, що про щось мовиться в багатьох значеннях, а якщо твердження не пов’язують ані з єдиним, [25] ані з тим, що стосується єдиного. Оскільки ж усе виводиться з єдиного, як-от усе що називається єдиним, виводиться з першого єдиного, то те саме слід сказати також про тотожне, про інше і про протилежності. Отож, розрізнивши, в яких значеннях уживається кожне поняття, слід вивести його з першого єдиного в кожній категорії і з’ясувати, як воно щодо нього [30] вживається: наприклад, одне – в тому сенсі, що має його, друге – в тому сенсі, що створює, третє – інше, що мовиться подібним чином.
Отже, очевидно, про що йшлося у викладенні труднощів, що одній науці належить пояснювати ці поняття та сутність (і це було одним із питань у розгляді труднощів[47]), і справа філософа бути спроможним усе це розглянути. [1004b][1] Бо хто, крім філософа, досліджуватиме, чи є одним і тим самим Сократ і Сократ, що сидить, або чи є певне єдине протилежним іншому єдиному, або що таке протилежне, або в скількох значеннях воно мовиться? І те саме стосується інших таких питань. Оскільки ж це є стани єдиного як єдиного і сущого як сущого самих по собі, а не як чисел, або ліній, або вогню, то очевидно, що справа цієї науки пізнати і що вони таке, і їхні випадкові властивості. І помилка тих, хто їх вивчає, не в тому, що вони розглядають їх не з точки зору філософії, а в тому, що вони не розуміють, що сутність [10] передує всім властивостям. Адже і числу як числу притаманні властивості, як-от непарність і парність, сумірність і рівність, надлишок і нестача, причому ці властивості притаманні числам самим по собі та у відносинах одне до одного. І так само тілу, нерухомому й тому, що рухається, що не має ваги й має вагу, [15] притаманні свої особливі властивості. Отож і сущому як сущому притаманні певні свої властивості, – стосовно них філософу й належить дослідити істину.
Доказом того є те, що діалектики й софісти надягають машкару філософа. Адже софістика є лише позірна мудрість, а діалектики [20] розмислюють про все, натомість спільним для всього є суще, а розмислюють вони про це вочевидь тому, що це є властивим філософії. Адже софістика й діалектика обертаються навкруг того самого роду речей, що філософія, але вона відрізняється від діалектики – способом застосування розуму, від софістики – життєвими прагненнями. Діалектика намагається дослідити те, що філософія знає, софістика лише удає із себе філософію, але насправді не є такою.
О проекте
О подписке