4,7
9 читателей оценили
264 печ. страниц
2015 год
Оцените книгу
  1. Natali39419
    Оценил книгу
    Сумний Святий Вечір в 46-м році,
    По всій нашій Україні плач на кожнім кроці.
    Сіли вечеряти, а діти питають:
    Мамо, Мамо, де наш Тато? Чом не вечеряють?
    Тато на чужині за синами плаче,
    Мав він їх як трьох соколів, більше не побачить.
    Один син у Сибіру, другий у Берліні,
    Третій пішов у Бандери щоб служити Україні!

    Минуло вже майже двадцять років після скасування радянської цензури, та тільки тепер з'являються художні твори про інший, нешаблонний вимір Другої світової та "війни після війни", останні салюти якої прозвучали аж 1960 року, коли українські повстанці дали свій останній бій!
    Шкода, що так мало авторів ризикнули описати та зрозуміти той час, розкрити наміри і показати характери дійових осіб. Драма українців затиснутих двома тоталітарними "соцілізмами", життя на грані двох світів варте, щоб його розповіли.
    Червоний - це звісно вигаданий персонаж. Це збірний образ тридцятирічних, часто безіменних героїв того часу. В його образі хіба по горбинці на носі вгадується Шухевич! Та й на інших легендарних особистостей тієї війни після прочитання починаєш дивитися зовсім по іншому та й не лише на них, а на всіх ветеранів тієї війни!

    - В цоьому пеклі я не житиму. Іншого шляху на волю я не бачу. Треба буде - поповзу на свободу.

    Це була війна без лінії фронту. Точніше, цей фронт звивисто пройшов через хутори, обійстя й окремі хати.Понад десять років люди прожили в умовах коли день і ніч належали різним "владам". Вдень це була влада совєтів, а от коли спадала ніч, влада змінювалася! Кожен міг виявитися месником чи різуном - називайте,як хочете. Бандерівці перевдягались в червоних, а в червоних спеціальні підрозділи видавали себе за бійців УПА. І це ще питання хто винищив більше цивільного населення більшовики чи "бандерівці", хоч я більше схиляюсь до першого варіанту!
    Багато хто не повірить, але все описане в книжці має документальне підтвердження - аж до того як НКВД чи то пак МГБ ловило повстанського ватажка "на жінку". Або те, що в 50-х роках у радянських таборах Півночі діяла розгалуджена підпільна націоналістична мережа. Або те, що за збирання фактів про повстанців у 70-х в кращому випадку потрапляли в дурку.
    Важко переосмислити все те що тоді відбувалось, важко переоцінитивсе зроблене для України кожним вояком УПА. Незнаю як для вас, а для мене тепер кожен з ним герой, вартий визнання!

    Слава Україні!

  2. LeRoRiYa
    Оценил книгу

    Чергова книжка на тему УПА.
    Як на мене, прочитати один раз цікаво.
    Але нічого особливого.
    Не таке сліпе українофільство, як у Шкляра, але теж присутнє.
    Здається, без націоналістичної теми на книжковий ринок України не проберешся...
    Гм. Як на мене, Андрій Кокотюха пише хороші книжки. І він знаменитий письменник. Навіщо йому було братися за цю тему - не знаю. Кожному своє.
    Порадувало те, що там немає різних неологізмів на кшталт "москопадли", як у Шкляра.
    Порадувало те, що історія там висвітлена більш об'єктивно,ніж у тих книжках, що я читала до цього.
    Але перечитувати навряд буду.

  3. mokasin
    Оценил книгу

    Книга сподобалась. Проводячи паралелі з "нашумілим" "Залишенцем" , відзначу, що тут немає білого і чорного. Автор намагається донести до читача, що і серед бандерівців були різні люди з різними переконаннями:

    Не стрималася тільки, вигукнула: «Дітей пожалійте!» Тоді той, кого вона визначила як старшого відповів: «Як повиростають та служитимуть москалям — тоді не пожаліємо. А тепер хай знають, за що їхньому батькові винесли вирок». Навіть звелів комусь піднімати малих — хай дивляться, та один із тих, хто тримав побитого Василя, промовив: «Буде з них, друже Остап. Ми ж не звірі, не москалі — з дітьми не воюємо. І мамку займати не слід — хто дітям розкаже про батька-юду?» Далі той, кого назвали Остапом, звелів жінці хутко зібрати харчі в мішок, всі, які є: «Москалів незле приймала, то своїх так само мусиш».
    А після того двоє прикрутили Василя Задуру за шию ланцюгом до криничного журавля. І повісили в жінки на очах, тоді скрутили їй руки, запхали кляп до рота... і зґвалтували.

    Вдалою, на мою думку, ідеєю стала розповідь від трьох осіб - міліціонера, представника спецслужб та сусіда по бараку у таборі.
    Визнавати чи невизнавати людей, які любили свою землю і націю, героями - особиста справа кожного. Хоча... Буквально на днях Сенат Польщі ухвалив заяву про події на Волині, пов'язані з ОУН-УПА як про «етнічні чистки з ознаками геноциду». Черга за росіянами? Єдиної правди тут бути не може... Слава Україні!