Отзывы на книги автора «Іван Франко»

Дела давно минувших дней,
Преданья старины глубокой.
(А.С.Пушкин)

Как же замечательно читать книгу о тех местах, где недавно побывал! Помню, как проезжая указатель "Тухля" улыбнулись этому смешному названию. Конечно, я заинтересовалась его происхождением.
Когда-то в старые добрые времена шел этими местами один человек, утомился, прилег отдохнуть да так и остался, очарованный красотой края. Построил дом и стал жить. Через время рядом поселились и другие люди. А когда у него спросили о названии места, то первопоселенец сказал просто: "я ту охляв та лишився жити". Охляв - то есть, устал, обессилел. Так ли было на самом деле, нет ли, но легенды тем и хороши, что можно в них верить, а можно искать свои варианты.

И вот эта Тухля, год 1241.
Иван Франко рассказывает нам историю, когда край был в расцвете, люди жили дружно, управляли общиной, строили дороги, помогали соседям. Во главе совета старейшин стоял самый мудрый убеленный сединами Захар Беркут. Но все хорошие времена когда-нибудь кончаются. Сначала на Тухольщину прибыл боярин Тугар Волк, чтобы установить свою власть, а там и вообще нагрянули монголы во главе с Бурундой.
Повесть Франка о чести, справедливости, отваге. Когда враг стоит у ворот, то забудь о себе, забудь о близких сердцу людях, а выполни свой долг и защити Родину.

Хочется сделать еще одно отступление, чтобы рассказать о самом авторе. Совсем недавно я была на Лычаковском кладбище, где похоронен Иван Франко. Еще свеж в памяти рассказ экскурсовода об этом удивительнейшем человеке. Он был писатель, поэт, учёный, публицист, знал (если не ошибаюсь) 17 языков. Перевел много книг, среди которых был и "Капитал" Карла Маркса. Возможно, именно за этот труд (по словам нашего гида) он и попал в тюрьму. Причины могли быть и другие, так как Иван Франко - истинный революционер. "Захар Беркут" - яркий тому пример. Писатель постоянно высказывается против насилия князей и бояр, мечтает о лучшей, свободной, справедливой, счастливой жизни.
У книги жизнеутверждающий конец: монголы разбиты, любящие сердца воссоединены, а Захар хоть и умирает, но счастливый, с чувством выполненного долга. В его уста автор вкладывает сокровенные слова о будущем, в которое верит сам:

Щаслив, кому судилося жити в ті дні. Се будуть гарні дні, дні весняні, дні відродження народного!

В детстве никогда не испытывала особой любви к классике. На уроках литературы витала непонятно где, поскольку об изучаемых произведениях, кроме бiсового Захара Беркута, ничего не помню. Ну ладно, ещё Хуха-Моховинка, из-за которой мы угорали вместе с параллелью, вертится в голове, потому что стала своего рода обзывательством у нас.
Однако, обратившись к этому сборнику сказок товарища Франко, я поняла, что процентов 80 их я уже или слышала, или где-то читала или же смотрела их экранизации, причём не всегда именно советские. Я безумно люблю смотреть Гору самоцветов, где можно услышать как родные украинские сказки, так и тюркские или ещё какие там.
Что улыбнуло, так это "небольшие" изменения в сюжете. Мультики выглядели весьма безобидно. Прям как та же диснеевская "Спящая красавица" и т.д. Все мы наслыханы об их оригинальных историях, где кровь, кишки, насилие. Я читала когда-то в детстве сборник украинских сказок более современного автора и о каждой бегала рассказывать матери, так как в то время у нас была обязанность в школе вести читательский дневник. Каждая сказка заканчивалась тем, что у кого-то куда-то вылезли кишки, в общем кто-то в конце да помирал. Мама была в шоке. Мне аж неловко было снова подходить и пересказывать очередную сказку, где медведь от страха волку кишки на свет белый выпустил.
Сказки Франко наверное для нынешних детей назовут жестокими или страшными, потому что звери в них выступают весьма коварными существами и между ними ведётся своего рода война: выживет хитрейший, а если оплошал, так тебя разорвут на части. Но мне понравилось. Коль с умом подходить к подобным историям, так и хорошего можно найти. А в дурной голове и праведное сгниёт.

Я би виділив такі ідеї твору і поставив би у такій послідовності.

1. “Стрічаються перехресні стежки на широкім степу та й знов розбігаються!”.

Тобто як зустрічаються люди один з одним, так люди зустрічаються і з результатами своїх рішень та дій. Мова йде про відповідальність за свої слова та вчинки, що сказані чи зроблені не залишаються в тому проміжку часу, коли “народились”, а завсіди переслідують свого “батька” та перетинають йому час від часу дорогу.

2. Примат загальнолюдського блага над особистим.

В творі спостерігається боротьба між властивим людині прагненням влаштувати особисте щастя та альтруїстичними прагненнями.

3. Соціальна справедливість — те, до чого має прагнути суспільство.

Відомо, що Франко ще з студентських років захоплювався соціалізмом й доручив герою даного твору боротися із соціальним злом, боронити слабких.

Шахрайство, тупість та моральна деградація тих, хто мав бодай якусь владу, - все це найбільш болюче відчували на собі звичайні селяни, які завжди були обдурені, обкрадені, спаплюжені.

Рушійною силою, яка здатна подолати ту соціально-економічну безодню між людьми є союз інтелігенції із приниженим прошарком.

4. Національна самостійність, свобода.

І. Франко виступав за єдність українців в усій їх різноманітності та отримання можливості панувати в своєму домі. Це ж не могло й не проявитися у даному творі, в тому числі і в принциповій позиції до ведення діловодства українською мовою головним героєм твору меценасом, цебто адвокатом Рафаловичем.

Так як захистом для скривджених в цивілізованому світі має бути суд, то головним героєм, як вже було згадано вище, виступає адвокат. Ця людина найкраще бачить всі вади судочинства.

Він був загалом невисокої думки про наше судівництво, але те, що бачив у Гумниськах, могло б було менше загартовану душу довести до розпуки. Той мертвий шаблон, та ремісницька буденність вимірювання справедливості, повна зневага до провідних ідей законодавства і панування мертвої букви, та ще в сполученні з повною безцеремонністю людей, отупілих або й зовсім хорих духом, – тут доведені були до справжньої карикатури на всяке судівництво. До якої байдужності на закон і на людську кривду треба було дійти, щоб не тільки видавати подібні вироки, як їх видає Страхоцький, але толерувати їх! ... Певна річ, Страхоцький – виїмок, але, на нещастя, образ «малого суду», який бачив Євгеній у Гумниськах, – не виїмок, а тип.

Повість-новела видалася мені дуже схожою на Кнут Гамсун - Пан . Мені здається, проблема людських взаємин, проблема людини й суспільства, чоловіка та жінки у І.Франка гостріша, бо маємо більш емоційно вмотивовану поведінку героїв. На перший погляд, одні й ті ж ситуації, що програються у різний час (дистанція написання творів - 11 років) та в різних декораціях (скандинавські та українські), набувають різного звучання.
Герой, що усамітнився, намагаючись утекти від самого себе, врешті-решт, просто чоловік - він старанно приховує свою вразливу душу, не пускаючи нікого ні в дім, ні в душу.
Героїня, яка помилилася, обрала не того, зрештою, просто жінка - емоційна, пристрасна, схильна до авантюр. Хто сказав, що за сто з гаком років щось змінилося?
У фіналі маємо незнайомку у червоній з білими цятками сукні, на прихід якої я сподівалася, відколи Івась поставив на стіл два келихи...

не пам'ятаю як саме, але якось натрапила на ТОП-25 найзнаковіших дитячих книжок незалежної України. і стало цікаво.
відкрила і почала гортати.

"Часом трапляється, що байдуже яким геніальним є сам по собі класичний дитячий текст, його перевидання нітрохи не зачіпають сучасного читача. Історія Франкового «Фарбованого лиса» з малюнками Костя Лавра, на щастя, геть інша. Стильний лис у зеленому пальті верхи на хіпстерському велосипеді - «А-БА-Бівська» книжка є поки що найбільш вдалим перевиданням Франкового тексту."

і як після таких рядків можна було не придбати цю книгу?! знайшла. замовила. і з нетерпінням чекала.

дійсно, ілюстрації незвичні. і хоч мені до смаку протилежне, не жалкую про те, що придбала.

про текст говорити не буду, бо кожен в школі читав цю казку. але якщо пам'ять трохи підводить, то варто перечитати!)))

Совершенно невообразимым образом мое прочтение этой книги совпало с началом революционных событий в Украине, связанных с Евроинтеграцией и свержением действующей власти. Такой фон только лишний раз доказал актуальность этой книги для украинцев: мы как главный герой - Рафалович, все боремся и боремся, чтобы хоть немного улучшить то, что зовется «жизнью», а выше стоящим людям нет никакого дела до этого. Все, что их волнует, это их собственные карманы. Они не побрезгуют даже пойти на преступление, ради наживы.

«Політика — то не балакання на празниках та соборчиках! Вона вимагає не тільки вправного язика і міцних грудей, але також відважного серця, сильного характеру і завзяття і того духу незалежності, якого у нас цілими віками вбивали і притлумлювали різні чинники.»

Вся эта грустная политическая картина, представленная в книге, приправлена любовной линией, от которой буквально слезы наворачиваются на глаза. Это один из тех случаев, когда сердцем так хочется счастливого конца, но умом понимаешь, что он невозможен. Когда двое людей совершенно случайно встречаются после долгой разлуки и не знают, как поступать дальше и когда рок играет свою фатальную роль.
Ну а концовка просто великолепна. Я, конечно, ожидала, что будет что-то интересное, но не думала, что автор закрутит сюжет аж настолько!

Могу сказать, что Франко действительно был великим писателем, который создавал уникальные произведения. И данная повесть (или все-таки роман – ученые еще не определились) – не исключение.

Интересная книга. Рассуждения главного героя были очень близки мне, его фразы так точно передали то, что я давно не могла сформулировать. История довольно таки занимательная, но девушка, хотя точнее женщина, была мне не приятна с самого начала, не могу объяснить почему, возможно из-за ее измены, а может из-за манеры письма, а точнее, как она написала письмо. Ох, ну а конец просто молниеносный и неожиданный, передать самое главное буквально в одной фразе. Она вернулась после стольких лет, может, во второй раз они будут счастливы?

Іноді стежки людей так тісно переплітаються...

Знаєте, чому я почала читати цю книгу? А тому що в одному з багатьох довжелезних параграфів підручника з української літератури побачила слова, що вона схожа на "Анну Кареніну", яка мені дуже сподобалася. І знаєте що? Ні, ні і ще раз ні! Не схожа, але від цього вона не стає гіршою.

Книга розповідає нам про деякий період життя молодого галицького адвоката-русина в ХІХ столітті Євгенія Рафаловича. Мені здалося, що в образі головного героя Франко відтворив самого себе, а в його вуста вклав свої власні політичні погляди та переконання. Тут багато роздумів про роль інтелігенції в справі просвітительської роботи з селянами, адже розповідається про той час, коли Україна не мала власної вільної держави й була розірвана між різними країнами. Влада намагалася зламати гідність народу, принизити гідність, довести, що простий народ не має права йти проти системи, а мусить сліпо коритися.

Стальський. Майже в усіх книгах є негативний персонаж, але ще жоден герой жодної історії не бісив мене настільки, що мені навіть трохи не стало його шкода наприкінці історії. Напевно, це все жіноча солідарність винна. Але він поводився жахливо, непристойно, лицемірно й навіть жорстоко!!! Я б не змогла терпіти таку людину протягом десяти років.

І скажу ще про Регіну. Мені не вистачало її, не вистачало в сюжеті і в думках головного героя. Вона стала символом нещасної долі безправної жінки, яка стійко терпіла знущання, але чаша терпіння не бездонна...

У цілому, мені сподобалася книга. Не заплутаний, але досить цікавий сюжет, чудово прописані персонажі - ось що не давало мені відірватися від історії. Дарма її вилучили зі шкільної програми.

Ще десь у класі другому я почув таку дивну диференціацію «призових місць» кращих українських письменників. Тоді вона виглядала так:
1. Тарас Шевченко.
2. Леся Українка.
3. Іван Франко.

Проте мені здається, що цей розподіл не більше, аніж умовний. Хіба ж можливо порівнювати цих велетнів духу?

Я переконався вже, що Іван Франко достойний, якщо не найбільших лавр, то, в усілякому разі, найпочесніших. Цікаво, що життєва та політична ідеологія цього діяча проникла навіть у такий романтичний, драматичний твір, як «Сойчине крило». Там ми можемо зустріти короткі відгуки соціалізму та радикалізм антифемістичних поглядів письменника.

Проте, мені здається, що навіть це не може, попри мою незгоду з ними, закреслити ту красу, той біль, що ми, читачі, зуміли побачити. І з такою правдивістю була показана та любов, яка

«…мов якийсь демон глузує з людської віри, з людського сподівання».

Разом з ліричним героєм, якого Манюся ніжно зове Массіні, ми пережили і злети кохання, і горе його втрати. Темпряву одинокості і світло щастя – це те, чим наповнений це протиречивий твір. Привиди минулого переплітаються з надіями теперішнього. У тісній взаємодії перебувають зловіщі образи з образами, які змушують нас чекати на щось добре.

Франкова любов, тобто загалом любов будь-яка, -- це ніби втрачене щастя, втрачена мить. Ця любов божевільна, ревнива і потребує повної віддачі. Але… і відплачує вона так само: віддається повністю, змушуючи тебе переживати чи не найкращі митті…

Читач стає свідком еволюції герої чи, може, регресу? Замість тривіальних слів критика, краще вжити поетичні слова самого автора:

«Життя – се мій скарб, мій власний, одинокий, якого найменшої частинки, одної мінутки не гідні заплатити мені всі скарби світу».

І цікава річ, що все ж герой повертається від свого відлюдьковатого життя до життя, присвяченого іншій людині, людині в білій сукні в червону цяточку, як того самого дня… І хіба любов цього не може зробити? Хіба бідолашний Йвась єдиний, кого так піднесла, потім вдарила каменями і знову піднесла любов до небес?

Можливо, кожній людині варто чекати того листа з далекого Порт-Артура, що падає під пострілами і гранатами. Але хіба чекання це не щастя?

Читала без особливого зацікавлення. Твір важкий, як і тема, на яку він написаний. Гріх, а саме жадоба до грошей, спотворює душевні поривання Германа - йому потрібна тільки матеріальна нажива. Повість умовно можна поділити на дві частини: 1. нечесне збагачення; 2. розплата за гріх. Варто зауважити, що Герман так і не покаявся у Франка: все залишилося на своїх місцях. Він і далі залишався жорстоким спекулянтом, а його вірник-вбивця став при ньому повіреним.