Поволі парочки почали зникати з кімнати, і незабаром зосталося нас шестеро – я з Наталкою, Славко з панночкою і Бодьо зі своєю пампушкою. Ліжок, між іншим, теж було три. На одному вже виціловувався Славко. Бодьо ніяк не міг розлучитися зі столом, поки не будуть знищені всі запаси їжі. Пампушка сиділа біля нього, пильним оком вишукувала ще щось їстівне і підсовувала поетові. Ми танцювали. Назвати це танцем, правда, було б загучно, бо ми просто собі тупцяли в такт, засмоктуючи одне одного в такому запалі, мовби від цього залежало саме наше існування. В голові у мене крутилася каруселя, і хотілося негайно впасти до ліжка.

Врешті ми теж переселилися на ліжко, і Славко гукнув нашим грубасикам гасити світло й перестати чавкати. Бодьо, крекчучи від невдоволення, послухався, і за хвилю кімната поринула в темряву. На Славковому ліжку почулося тихе шамотіння, шелест одежі, а потім заскрипіли пружини, на іншому ліжку шамотіння тривало не більше хвилини, доки не пролунало:

– Перестань… забери руки…

– Ну що ти, Сонечко… ну що ти…

– Я кому сказала?… Не тягни – порвеш…

– Не бійся, куплю нові…

– Ага, від тебе дочекаєшся… не роби того…

– Ну чому?

– Бо тому… я вже сплю.

– Та чи я тобі бороню? Спи. Я такво тільки… трошки… о, видиш… ціхо, ціхо, вже всьо добре, ціхо…

І там теж заскрипіло. Тим часом з нашого ліжка не долинуло жодного звуку. Ми сплелись у поцілунку, але помилково було б вважати, що я досягнув цим вершини моїх прагнень – руки мої намагалися заволодіти то цим, то тим ґудзичком, або запинкою, збігали вниз, до ніг, потім вгору – до персів, але всюди їх перестерігала пильна рука власниці усіх тих маєтків і не давала пробитися до тепліших і затишніших закамарків. Врешті це мене знудило і я здався, я просто відвалився під стіну і заплющив очі.

– Ти образився, так? – прошепотіла Наталочка.

– Ні.

– Ти образився, я знаю… Я розумію тебе, ти звик там до інших дівчат…

Невже цілка! – отерп я. Це ж треба отак попастися! А довкола ж було стільки гарненьких дівчат! Розкручувати цілку у ті часи доводилося місяць, а то й два, вдавати стільки часу югослава я не мав жодного бажання.

Тим часом на одному ліжку усе затихло, а на іншому, де вовтузився Бодьо, залунав шепіт:

– Тільки не в мене… нічого подібного… ти погано порахував… а я тобі кажу сьомого… ні, сьомого… я краще знаю… попробуй тільки…

– Розумієш… – шепотіла Наталя, обвиваючи мою шию, – я так не можу… Я ж не якась там…

Я позіхнув. Картина вимальовувалася ясна і прозора. Панночка вирішила мене захомутати, вийти заміж за іноземця – мрія кожної порядної дівчини. Але у Львові іноземців зовсім не так багато, як гарячих дівочих сердець. Я розумів, що ось зараз вона чекає від мене якихось чутливих слів, запевнень у вірності, бажано вічній, і головне – обіцянки забрати з собою, в залиту сонцем Адріатику.

– Ти розумієш мене? – кусала мене за вушко Наталя і тепер, коли я поклав руку на її стегенце, вона не скинула її.

– Розумію, – сказав я, і моя рука поповзла вище.

– Потрібні почуття… щось мусить людей об’єднувати…

– Я теж без почуттів не можу, – чесно збрехав я. І рука моя опинилася в неї на сідничках. – Як тільки я побачив тебе, я зрозумів…

Головне, хлопці, у цих справах пауза. Пауза – велике діло.

– Що… що зрозумів?

Тут моя рука випірнула з-під її спіднички і лягла на перса.

– Я хочу чути, як б’ється твоє серце, – сказав я.

– Ні, ти скажи, що зрозумів? – допитувалася вона, не звертаючи уваги на те, що я вже розщіпав її ґудзики.

– Я зрозумів, що ти якраз та, яку я шукав.

Це були мої коронні слова в таких випадках. На щось більше спромогтися я не міг, бо це те саме, що, добряче зголоднівши, промовляти до паруючої миски борщу. Моя маломовність мала своє виправдання і в недосконалому володінні літературною мовою, я деколи запинався, вдаючи, що шукаю якесь слово, ляпав щось чеською або болгарською, а Наталя ловила ті мої «хробачки» і жадібно заковтувала разом з гачками.

– Ти справді так подумав? – спитала вона, вивільняючись із блюзки, а коли я скинув з неї ще й станика, прошепотіла: – І я… я теж так подумала… А скажи, як буде «люба моя»?

– Драґа моя.

– А як буде «дівчина»?

– Моміче.

– Драґа моя моміче?

– Так.

– Я твоя драґа моміче?

– Умгу… – мимрив я, позбавляючи її решток вбрання.

– А як буде «люблю тебе»?

– Мілую тє.

– Мілую тє.

– Я теж.

– Правда?… Я мала тільки одного хлопця, – сказала вона і то були її останні слова.

2

Наступні дні минали у веселих застіллях, а вночі ми зі Славком та Богданом вмощувалися на дівочих ліжках і кохалися, як то прийнято в наших гуртожитках. Коли ми виповзали до міста, завданням Славка було відстежувати всіх спільних знайомих і попереджати їх, що Юрко – югослав, до нього не треба признаватися.

До нашої компанії належав також колишній однокурсник Славка зі Львівського університету Василь. Він після закінчення науки потрапив до армії і служив офіцером. Василь – єдиний з-поміж нас мав стабільну платню й охоче її пропивав. Другим, хто працював і щось заробляв, був Богдан Марцінко. А працював він в обласному архіві, отримував мало і мусив економити кожну копійку, тому завше, коли ми скидалися, вдавав, що не чує. Коли ж його штурхали, то починав зосереджено обстежувати кишені і після тривалих зусиль ледве знаходив кілька копійок.

23 лютого був день Совіцької армії. Гріх було не випити. Василь забрав мене зі Славком і ми цілий день волочилися по кнайпах. Забава скінчилася тим, що нас вистежила Василева жінка й почала скандалити. Василеві це не сподобалося, він повалив її в сніг і почав лупцювати.

– Може, помогти? – спитав я.

– Не треба. Він і сам справиться, – відказав Славко.

– Я мав на увазі її.

– Навіть не думай. Скільки я їх знаю, стільки він її лупить. Деяким жінкам це подобається.

Кобіта верещала, мов несамовита. Очевидно, це входило до програми. Нечисленні перехожі намагалися нас обминути.

– Робиться нецікаво, – сказав Славко. – Пішли?

– Не будемо прощатися?

– Ну, якщо маєш таке бажання, то поцілуй їй ручку. Вона з порядної родини.

Ми розвернулися й рушили до гуртожитку. Там уже чекали наші панночки і, звичайно ж, Богданчик. Чекали, що ми принесемо щось випити й закусити. Але грошей у нас було на двох, як кіт наплакав.

– Може, у Василька позичити? – спитав я, коли ми трішки відійшли.

– Спробуй, – стенув плечима Славко.

Я вернувся і гукнув:

– Васильку! Можна тебе на хвильку?

Василько випростався.

– Хлопці, я вже кінчаю!

– Васильку, дай десятку!

– Ви що – вже йдете, сволочі? Мені ще трохи лишилося!

– Вже пізно.

– Ну, на, – сказав, простягаючи гроші.

Жінка його весь цей час намагалася підвестися зі снігу, але Василько щоразу її повертав у ту саму позицію.

Я взяв гроші і наздогнав Славка. Ми зайшли в гастроном, купили вина, консервів, хліба і сиру.

– Знову ми принесемо все готове для Бодя, – сказав Славко.

– Ну! І будуть вони зі своєю пампушкою жерти і пити за наш рахунок!

– А давай його розіграєм.

– Щоб видурити і з нього гроші?

– Ясне діло! Але це не так просто.

– Кому ти кажеш! Але мусить бути одна причина, від якої він не викрутиться.

– А то ж яка?

– Смерть.

– Здурів, чи що?

– Та не наша.

– А чия ж?

– Василькова. Скажемо, що він після військових маневрів посадив нас у БТРа і взяв із собою прокататися. Але перед тим випив. На швидкості врізався в стовп. Кермо йому розгаратало груди і він помер на наших руках.

– Слухай, ти колись видів БТР?

– Нє.

– Яке в сраці кермо?

– Не має значення. Бодьо тим більше його не видів.

Коли ми з’явилися в гуртожитку, у нашій кімнаті кипіла бурхлива п’янка. Зібралося зо два десятки студентів.

– Де ви пропадали? – повисла на мені Наталя.

У нас були кам’яні обличчя. Славко вимкнув музику. Запанувала гробова тиша, чути було, як у Бодя бурчить живіт.

– Сталася біда… – сказав Славко. – Мій кумпель… мій, можна сказати, побратим… Василько… – я шморгнув носом і покивав головою. – …загинув…

Василька знало все товариство, бо він тут частенько пропивав свою платню. В одну мить усе загуло, заметушилося, всім хотілося негайно дізнатися причину загибелі, але ми, як справжні драматичні актори, не поспішали. Ми спочатку сіли до столу і випили. Ми ж стільки пережили! Ми втратили найдорожчого кумпля!

Наталя підсіла до мене і гладила мою голову. В очах її бриніли слізки. О, як вона в цю мить мене розуміла!

– Після маневрів, – промовив Славко в суцільній тиші, – Василько посадив нас у БТР і ми поїхали в Брюховичі в «Колибу». Ну, ми перед тим уже трохи випили… і от на закруті мчить на нас «Волга». Обганяє «запорожця». Мчить просто в лоб. Василько робить різко вправо! БТР заносить! Ми вилітаємо на узбіччя, через фосу і – зі всього розгону в сосну! Нас кидає вперед, але ми з Юрком сиділи ззаду і відбулися лише переляком… а от Василько… Його з такою силою кинуло на… на… цей, як його…

– Важіль! – підказав хтось.

– Еге! На важіль. Смерть на місці. Ну, ми, звичайно, «швидку», туди-сюди, міліція, військова прокуратура… післязавтра похорон.

– А де його будуть ховати? – спитав хтось.

– На батьківщині. На Тернопільщині. Ми туди, звичайно, не попремось, але на вінки варто скластися. Ну, і поминки здалося б організувати. Все ж таки ми були колєгами. По три краби.

Нарід почав лізти в кишені і робити внески, хто не мав при собі, біг до своєї кімнати й приносив. У загальному пориві Бодьо викрутитися не міг ніяк і таки видобув із надр своїх безмежних штанів гроші. Розлучався він з ними з таким нещасним виразом, мовби втрачав нирку.

Забава таким чином завершилася і студенти розійшлися. Зосталося нас шестеро. Я вийняв з торби вино й консерви і сказав:

– Ми пережили такий стрес, що мусимо його втамувати.

Присутні нас зрозуміли. Глибока печаль не завадила все ж таки Бодьові напихатися консервою.

– Ще вчора… – плямкав він, – ще вчора він сказав мені: «Бодик! Ти засранець!» А сьогодні вже його нема.

– Ну, чому нема? – спитав Славко. – Душа його зараз, напевно, з нами. – І, підносячи шклянку вгору, гукнув: – Васильку! Якщо ти нас чуєш, дай нам знак!

Бах! – стрілило щось під столом. Дівчата скрикнули, пампушка вхопилася за серце, Бодьо гикнув, і з писка йому вилетів бичок в томаті. Славко нахилився під стіл.

– Боже! – зойкнула Наталя і затулила обличчя долонями.

Славко вийняв з-під столу пляшку шипучого вина. Перед тим він розкрутив дротик, а коли звертався до духа, підважив корок виделкою. Пляшка й бабахнула.

– Я напишу про нього вірша, – сказав Бодьо.

– Васильку! Я до тебе йду! – продекламував я.

– Це буде верлібр, – набурмосився Бодьо.

Ми зі Славком душилися від тамованого сміху і тільки перезиралися.

3

Аби розважитися, Славко запропонував викликати духів. Жоден з присутніх, окрім нас зі Славком, ніколи на таких сеансах не був і всі з тривогою в очах погодилися. Робити й так було нічого.

Кілька днів перед тим ми зі Славком побували на спіритичному сеансі. Запросили нас дві сестрички Рока і Ока (Роксоляна і Оксана), які мешкали у тім будинку, де зараз ресторація «Купол». Цей сеанс вразив нас так, що ми якийсь час не могли отямитися, але поволі все ж дійшли висновку, що стали жертвами змови. Хоча участь у сеансі брали також мама і бабця сестричок – яскраві панюсі в шляфроках.

Я швиденько намалював на столі по колу алфавіт, посередині накреслив хрестика, а по обидва його боки ТАК і НІ. Потім на тарілочці олівцем вивів стрілочку, тарілочку поклав догори дном так, аби стрілочка потрапила в центр хреста. Всі присутні мали покласти пальці обох рук на тарілочку. Тиша. Мертва тиша. Дівочі пальчики відчутно тремтять.

– Викликаємо дух Мазепи! – проголосив я.

– Може, не треба? – вжахнувся Бодьо.

Але я випив і мені було по цимбалах.

– Дух! Ти з’явився? Дай нам знак!

Тиша. Чекаємо. Всі зосереджено глипають на тарілочку. З Бодьового живота долинає тихеньке бурчання. Пампушка пріє. Наталя кусає вуста.

– Дух! Ти з нами? Дай нам знак!

Головне тут створити відповідний настрій. Публіка мусить увійти в транс. Тремтіння дівочих пальчиків стає усе частішим. І ось тарілочка, зробивши різкий рух вліво, зупинилася на «Так!» Дівчата зойкнули, Бодьо засопів і заворушив губами.

– Ти хочеш з нами говорити?

Тарілочка втекла в «Ні!»

– Ми тебе довго не затримаємо. Скажи нам, що буде з Україною?

Тарілочка поповзла по колу, спиняючись біля літер.

– Буде вільна, – відказав дух.

Тут я мушу пояснити одну річ. Тарілочкою крутили, звичайно, ми зі Славком, хоча Славко задля користі справи вдавав, що робить це вперше. Але ми наводили тарілочку тільки на перші літери, далі я міг навіть забирати свої пальці, і Славко також, а дівчата з Бодьом, не вірячи власним очам, продовжували гуляти по алфавіту за інерцією. Отже, мені досить було навести тарілочку на «Буде ві…», і ми зі Славком могли спокійно хляти вино, вечеряти, а ті чипіли над тарілочкою.

Мушу при тім сказати, що була в цьому всьому і дещиця містики. Не тільки на цьому, але й на багатьох інших спіритичних сеансах, які я організовував, звучало питання, коли ж Україна буде вільна. Не знаю чому, але я всюди називав 1987 рік. А сеанси проводилися в 1973–1975 роках. Я, звичайно, помилився на чотири роки, але цей рік чомусь мені настільки сильно впився у пам’ять, що я й усіх знайомих своїх переконував, що Союз розлетиться до дідькової мами в 1987 році. Правда була в тому, що тоді, власне, й настав початок кінця.

Потім ми перейшли на куди земніші проблеми. Пампушка поцікавилася, коли вийде заміж. Виявилося, що наступного року.

– Ну, так я й планувала, – погодилася вона і додала: – А за кого?

Чи міг я зіпсувати настрій Бодьові? Ніколи. Але тут і Наталочці закортіло дізнатися про своє заміжжя. Це в мене не викликало особливого ентузіазму, але якось викручуватися мусив.

– Є перепони, – відказав дух.

– Ромко? – спитала Наталя.

– Так.

– Що він може зробити?

– Вбити.

– О Боже! Він такий! Він може!

– Попереджати треба, – сказав я.

– Чи я подолаю ці перепони? – з благанням в голосі лопотіла Наталя.

Тарілочка зробила різкий зиґзаґ і опинилася в центрі хреста.

– Він відійшов, – прошепотів я.

– Але чому? Що я такого спитала?

– Може, втомився, – сказав Славко, виставляючи на центр столу пляшки й закуску. – Духи – вони примхливі… Колись моя бабця…

І в напівтемряві залунала страшна цвинтарна історія. Пізно вночі ми полягали спати.

4

Третього дня, як і належиться, ми організували поминки. На руках у нас опинилася поважна сума, і ми вирушили на закупи.

– Здалося б і Василька запросити, – сказав я.

– Без Василька не можна, – погодився Славко.

Ми зателефонували Василькові і домовилися зустрітися пополудні. Василько з’явився, як і завше, в офіцерській шинелі з кашкетом, збитим на потилицю.

– Васильку, – сказав Славко. – сталася біда.

– Яка?

– Загинув наш кумпель… наш колєга…

Я ошелешено витріщився на Славка.

– А то хто?

– Бодьо.

Я отерп. Ми так не домовлялися.

– Попав під машину, – продовжував Славко. – Позавчора. Ховають на батьківщині. Якраз сьогодні. Ми вирішили його пом’янути.

Василько скинув кашкета і витер спітніле чоло.

– Йож його в дишло! Та ми ж оце недавно так закіряли! Таж я йому: «Бодик! Ти засранець!» – і обняв. Ну, як так? Хлопці! Я не можу! Пішли! Пішли в «Кентавр»!

«Кентавр» на площі Ринок тоді являв собою винярню. Переважно там тлумилася молодь. Вина було море і не дорого. Там ми й засіли поминати Богдана. Коли звечоріло, накупили їжі й питва на зібрані гроші, Василько від себе ще стільки ж додав і подалися до гуртожитку.

– Хлопці, я в кльозет, – сказав Василько, коли ми опинилися на нашому поверсі.

Ми не перечили. Ми увійшли в кімнату і побачили, що всі вже зібралися з великим нетерпінням поминати Василька. Ми почали виставляти закупи на стіл, дівчата заходилися нарізати хліб, хтось відкривав консерви, краяв ковбасу і сало, а ми зі Славком чекали ударів грому. Рахунок ішов на секунди. І ось урешті двері навстіж – і являється дух померлого Василька, який відразу ж помічає іншого духа – покійного Богдана. В результаті вся компанія витріщується на Василька, а той – на одного лише Богдана. Останній ще тверезий і не може нічого зрозуміти, а Василько під газом і в принципі допускає, що з’ява духа можлива, особливо, якщо добре перед тим випити. А ми зі Славком вдаємо, наче нічого взагалі не бачимо.

Врешті я наближаюсь до Василька:

– Що з тобою? Роздягайся.

– Але… але… – белькоче він.

– Що?

– Там… Бодьо… – видушує пошепки.

– Там нема ніякого Бодя, – шепочу йому. – Ти просто звик його в цій компанії бачити. Це нормальна річ. Ти дуже перейнявся. Ходи, вип’ємо.

– Але… я його бачу…

– Це дух. Його дух буде якийсь час між нами. А на дев’ятий день – фіуфіть – на небеса!

Тим часом компанія починає усвідомлювати, що її розіграли. Понадто Славко вже не стримує сміху і відверто регоче, розливаючи по шклянках вино.

– Ви… ви… негідники! – скрикує Наталя.

Пампушка випиває залпом цілу шклянку «Столового» і б’є Бодя кулаком у плечі:

– Ти знав!

– Нічого я не знав!

– Ти знав!

– Я ж дав три краби!

І то був аргумент, який переконав Пампушку.

– Васильку! – гукають студенти і починають обнімати воскреслого з мертвих.

– Як ви могли? – свердлить мене лютим поглядом Бодьо.

І я не знаю, що він має на увазі – воскресіння Василька, чи втрату трьох крабів.

– Бодю, – обіймає його Славко. – Він ожив у реанімації! Ми просто помилилися. Ми думали – загинув. А він – ожив. Наша медицина робить чудеса.

Василька тиснуть в обіймах так, мовби не бачили його цілу вічність. Але він уже стільки випив, що й не особливо дивується. Час від часу лише зиркає на Богдана, трусить головою і каже: «Ччорт!», потім повертається до мене, обнімає за плечі й шепоче:

– Я не тільки його бачу… я ж курча беля чую його голос…

– В кожному з нас живуть голоси мертвих, – пояснюю я. – Хіба ти не пам’ятаєш голос свого покійного діда?

– Пам’ятаю.

– А скільки років пройшло?

– Три.