6

Врешті-решт Мечислав змушений був визнати, що на східних шляхах дроги зручніші за карети і котчії. Після Гострополя дорога у звичному розумінні зникла, злилася з незайманим засніженим простором, й лише просіки в заростях та дібровах вказували на присутність тракту. Лижви весело шаруділи снігом, сонце висіло праворуч – на півдорозі поміж багряною стягою, що підносилася над обрієм й лазуровою банею зеніту. Від морозу сина підстарости відокремили хутряний одяг, овечі ліжники та широкий запон з ведмежих шкур. Під ним вони лежали утрьох – він, Зорка-молодший та поранений в ногу драб. На поворотах приходилося міцно триматися за бокові палі: дроги заносило, мало не перевертало. Час від часу санному потягу приходилося зупинятися й очікувати на сенаторську карету. Її тягнула шестірка коней, але важка коробка просувалася з пригодами, зариваючись в глибокий сніг, зачіпаючись за коріння і камені.

Креховецький також обрав дроги. На виїзді з Гострополя до нього приєднався Леваї, який відступив своє місце в кареті пораненим. Невдовзі й Немирич з Виговським пересіли на коней. Вони їхали відразу за передовими, спільно з ними вдивляючись в закорчовані та порослі вербами балки.

У молодому лісі, серед осик, охоронці сполохали невелику ватагу, що чекала на когось простішого. Побачивши комонних, розбійники кинулися тікати й лише двох догнали мушкетні кулі. Перший збродник відразу стрибнув на той світ, другий на кілька хвилин затримався в цьому. За одягом у них впізнали козаків. Певне, ці були з залишків товариства, котре під час рокошу ходило під гетьманом Гунею. Пригода підштовхнула шляхтичів до продовження розмови, початої у Шпитальній вежі.

– Ви чули, що сказав князеві Хмельницький, коли вони обсервували Кодак? – поцікавився Немирич.

– Той анекдот про manu facta manu distruo?

– Так.

– Хочете знати мою думку?

– Для того й спитав.

– Це придумано для виправдання Хмельницького.

– Виправдання?

– При Масловому Ставі він виглядав жалюгідно. З польського боку на нього дивилися як на дволичного змія, котрий мало чим відрізняється від посаджених на палі, а з протилежного – як на клієнта Конецпольського, що відступив від братів по вірі заради закріплення за собою Суботова. Наслухався він проклять, не позаздриш.

– Але кому потрібно виправдовувати його у такий дивний спосіб?

– Йому самому, – оглядаючі посріблену панораму, Виговський запалив люльку. – А з іншого боку, історія з manu distruo вигідна таким, як осавул Барабаш.

– …?

– Цей хоче бути найвірнішим собакою гетьманів, тому плітка про Хмельницького-оракула йому вигідна. Адже в ній сотник грозить ледь не новим рокошем. Такого ніколи не поставлять на чолі війська. Барабаш, як всім відомо, мріє про булаву. Якби Потоцький з Яремою не вперлися, він би її мав.

– А якщо, пане писарю, я вам скажу, що історія правдива, що сам гетьман про неї свідчив?

Певний час Виговський їхав мовчки. Люлька його пригасла.

– Якщо так, то Хмельницький більш небезпечний, аніж мені здавалося, – нарешті сказав він. – Дивно, що гетьман відпустив його з Кодака.

– Він все ж таки чигиринський сотник.

– Так, – Виговський раз за разом викреслював каменем іскру, але люлька залишалася мертвою. – Чигиринський сотник.

– Ви думаєте, що маневр Хмельницького вдався і що він повністю виправдався в очах товариства?

– Думаю, так, – кивнув писар, коли димок завіявся над чашкою. – Навіть якщо товариство й не вірить йому до кінця, вибору в запорожців немає. Вони зараз сповнені мстивого духу. Шукають руського Гедеона, або ж Макавея, шукають, аж землю риють, – він примружився на золотаво-руді переливи південного обрію. – Може й відшукали.

– Можливо це тільки пусті чутки, але мені розповідали, що Хмельницький схильний до чарки, балачок у шинках та до хутірського сибаритства. Що він ласий на золото і товстих жінок… – Немирич припалив свою люльку від писаревої. – Дивна вдача як для руського Макавея.

– Чутки загалом не пусті, – підтвердив Виговський. – Той Зиновій полюбляє міцні наливки, та й пишною плоттю не бридиться. Проте такі схильності фасаду не заважають. Він, як вам, певне, відомо, з корінних шляхтичів Абданку. Син героя Цецорської баталії, про якого перебенді співають, та й сам у тій баталії обсмалився. Навчався в єзуїтському кублі, але не звернув на папіжництво. Бігло вміє латиною і високому листуванню навчений. Товариство, хоч-не-хоч, таке враховує, особливо родовід. Там розуміють, що безродні і неосвічені павлюки з гунями лише до першої значної пригоди. Та й сильні світу сього з такими за стіл ніколи не сядуть, перемовин не вестимуть, землі не ділитимуть. А з Хмельницьким вестимуть. Самі, певне, знаєте, що в його суперечках зі спадкоємцями Даниловича його милість король виступав медіатором⁵⁵.

– Слушними є ваші думки, писарю, – кивнув сенатор. – Але на нового Свидриґайла, про якого ви мрієте, сей багатогранний муж не тягне.

– Отож бо, – Виговський сплюнув. – Утім, моцно тягне на великого ворохобника, після якого залишиться здоровенне попелище.

– Не бути Хмельницькому великим князем руським, – мовив Немирич з невизначеною інтонацією, чи то ствердно, чи то з іронією. – Не того неба птах, та й не з того гнізда.

– Але ж ми, пане, почали не про князя, а про Макавея.

– Думаю, що часи макавеїв і гедеонів у наших степах минули. Події останніх років зламали хребта степовому рокошу. Тепер настала черга перекопського царя⁵⁶. Як тільки Республіка остаточно закриє цього звіра у лігві, Украйна стане новою Елладою, а Лубни – новими Атенами.

– Чому ж не Київ?

– Тому що нові Атени потребують нового Периклеса.

– Високо ж ви, пане, цінуєте Ярему.

– Ціную за його діями, а не за його славою, – знизав плечима Немирич. – Він явив всій Європі приклад правителя, який збирає навколо себе талановитих та завзятих, не зважаючи на їхню знатність та придворні вміння. Поки митрополит зі Світольдичем ностальгують у Києві за церковними привілеями, а ви тут – за божевільним Свидриґайлом, Ярема перетворює Лубни на столицю рясного краю, звільняє поселенців від податків, залюднює Дикопілля, наповнює фарні ринки зерном, а свою скарбницю єврейським золотом.

– Аби та людність й те золото йому боком не вилізли.

– Поки що не вилазять. Навпаки.

– До пори, до часу, пане сенаторе, до пори, до часу. Великі успіхи призводять до великої заздрості, а велика заздість – до великих руйнувань. Що буде, коли ті політики, які штовхають Республіку до Відня, і Хмельницький-змій знайдуть спільну мову?

– Велика коронна політика, пане каламарнику, любить героїв і переможців. Великі коронні політики Гембицький та Оссолінський далеко у Варшаві, а Хмельницький глибоко в дупі, – нагадав Немирич. – Та й ми з вами не провидці, щоб так далеко заглядати в майбутнє. До речі, – всміхнувся він, – коронний гетьман тепер захоплений юною пророчицею, яка повністю солідарна з вами.

– Щодо чого?

– Щодо руйнувань, попелища, нового Свидриґайла та іншої апокаліпси. До речі, коли мова йде про друге пришестя Свидриґайла, великий гетьман уявляє собі зовсім не Хмельницького.

– А кого ж?

– Невже не розумієте?

– Ні, – після довгої паузи похитав головою Виговський.

– Я не вірю.

– Підкажіть.

– Мова йде про ясновельможного й дуже амбітного родича Свидриґайла.

– Ви знов про Ярему? – нарешті здогадався писар.

– Не я, пане, а великий і мудрий Конецпольський, – розсміявся Немирич. – Але це між нами.

– Звісно, – на обличчі Виговського здивування мішалося з невдоволенням. – Ви бачили ту пророчицю?

– Мав сумнівне задоволення. Вона брудна, розбещена та хитра, як і належить істинній шахрайці. Хоча, думаю, пану Яношу така кассандра сподобалася б. Але, ясна річ, не в напрямі жіночих принад.

– Ваш друг є посвяченим у якесь знання?

– Самі в нього спитайте, – сенатор раптом пришпорив жеребця, махнув нагаєм і помчав засніженим полем.

Тим часом на тих дрогах, що першими їхали за верховими, також розмовляли про політику. Молодший Зорка відразу після знайомства почав розпитувати сина підстарости про Францію та обставини європейської війни. Маючи нагоду представити свої стратегічні міркування, Мечислав розгорнув перед юним співрозмовником широку картину змагань та інтриг. Він відразу натякнув, що не є безумовним симпатиком імператора, хоча більшість його європейських знайомих твердо стоїть на боці Габсбургів. Розповів про спустошені землі, які все ще не можуть оговтатися від насильств та грабунків, що чинили там найманці Валленштайна і Тіллі.

З переліку безумовних злочинів, вчинених полководцями імператора, син старости виділив руйнування Гейдельберзького замку, романтичного гнізда Пфальцських курфюрстів, красою якого захоплювались найвидатніші поети і художники. Він описав спаплюжені сади Фрідріха П’ятого, де вогонь і ненависть перетворили на ніщо цілу архітектурну симфонію. Повідав про опоганені та розграбовані княжі покої, де батальйони щурів бігають дрантям із дорогоцінних гобеленів, картин та античних рукописів.

Згадав, серед іншого, що бачив якусь імперську армію, що проповзала землями Богемії і детально описав Зоркові колосальні пивні бочки, які неквапно й велично рухалися за цим військом, наче якісь допотопні чудовиська. Син підстарости повідомив, що за імперськими військовими статутами кожний ландскнехт має право на щоденні п’ять пинт пива. Тому покійний генералісимус Валленштайн свого часу замовив баварським бондарям двісті небачених до того часу мандрівних бочок, кожна з яких має вісімнадцять здоровенних коліс і рухається зусиллями двадцяти кінних пар або ж дванадцяти волів.

Зорка негайно підрахував, що для одночасного переміщення двохсот бочок-левіафанів потрібно чотири тисячі кінних пар або ж майже дві з половиною тисячі волів. Він висловив сумнів, що нинішня Імперія спроможна утримувати таку неймовірну кількість тяглової худоби лише для виконання пивних привілеїв війська. До свого сумніву він додав, що навіть нещадне пограбування німецьких князівств навряд чи змогло б підтримати ресурси армії, яка тягає за собою обози з пивними вмістилищами, співмірними з морською потворою, що проковтнула Іону.

На те Мечислав відповів, що бочки могли замовити на перспективу воєнних років. А також нагадав, що європейські країни нині ведуть війну нового типу, котра, серед іншого, передбачає задоволення щоденних потреб усіх військовиків, а не лише родовитого лицарства, як велося за минулих часів. Він також припустив, що й давні римляни отримували перевагу над військами варварів не в останню чергу завдяки тому, що римські регіментарії у тодішніх виправах та облогах турбувалися не лише про вигоди та захцянки аристократії, але й враховували природні вимоги простих жовнірів. Така концепція, зауважив він, виводить з себе не лише можливість, але й необхідність неозорих обозів, котрі перетворюють сучасну армію на рухоме місто. Воно ж неминуче спустошує войовані та суміжні землі своїм паразитичним способом існування.