Видно було як Креховецький напружився на нове запитання, але надворі хтось двічі вдарив у залізо й відразу по тому пролунав постріл. Четвірка з охоронців Немирича підхопила зброю, каски й вибігла через ті двері, котрі виходили до брами. Звідти почулися крики, псячий гавкіт, відтак ще постріли. Здоровань рушив за драбами, а Леваї відсунув миски та виклав на стіл зарядженого пістоля.

– Що за пуки⁴⁸? – потягнувся за зброєю сенатор.

– Подивимось, – сказав Виговський й шаблею загасив свічки на столі.

Леваї накинув на канделябра плаща. Морок з дальніх кутів стрибнув до середини зали, лише вишнево світила ґрань з комина.

– Там темно, як у чорта в дупі, – зауважив писар, обережно заглядаючи до найбільшого з вікон.

Його наче хтось почув. Зовнішній морок перекреслила смуга рудого полум’я. Новий постріл торохнув просто за вікном. Йому відповіли інші – неблизькі. Коротко просурмили larum⁴⁹. Трансільванець звернувся до сенатора незрозумілою мовою, але той його різко обірвав. Цієї миті до зали забіг хтось з трактирних: у темряві було не розібрати. Сину підстарости здалося, що це один із Зоркових онуків.

– Збойці! – крикнув той. – Ватага з лісу!

Пузир, котрим затягнули вікно, лопнув. Куля дзвінко пройшлася столом, перевернула кілька кубків й глухо хлюпнула. Певне нирнула до вепрового чрева.

– До бою! – скомандував Немирич, оголив шаблю й повів решту охоронців до бічної прибудови. Вхід до неї з боку зали закривала шкіряна завіса. За нею немов вдарили у котли⁵⁰ – невидимі стрільці пальнули один за одним, влучили в драбів; сенатор лише чудом уникнув кулі. Він одним замашним ударом розрубав завісу й тим викрив позицію нападників, скупо освітлену лампадкою. Збойці поставили здоровенну скриню поперек прибудови і стріляли, поклавши мушкети на її накривку.

– Це севруки! – впізнав трактирний.

Леваї майже не цілячись, першим ж пострілом розніс голову нападникові, який необачно висунувся з-за накривки – певно, перезаряджав мушкета. Виговський перехрестився на ікони, перед якими горіла помічна лампадка, й приєднався до Немирича. Вони обійшли скриню з двох боків, але за нею вже нікого не було.

– Бісів тать, – сплюнув писар, відтак насторожився: – Звідки дим?

– Треба виходити, бо нас тут спалять, – сенатор принюхався, озирнувся на залу, куди вже почали збігатися жінки і трактирні служки; потім знаком послав до дверей драба з алебардою.

Той перехопив зброю як для атаки, дико ґаркнув і вискочив у двір. Тієї ж миті, ледь розминувшись з алебардником, до прибудови влетіла стріла та встромилася в злощасну скриню. Крізь розчинені двері були видні розкидані двором смолоскипи та чиєсь розпластане на снігу тіло.

Немирич заклав шаблю за пояс й двома руками зірвав зі скрині накривку. Захистившись нею, наче щитом, сенатор вибіг з трактиру, а за ним, пригинаючись, рушили Виговський, драби, Мечислав та Леваї. Ще одна стріла пролетіла над головою трансільванця, але нікого не зачепила.

Підпалені смолоскипи лежали на стайні, але сніг не підпускав полум’я до соломи. Зате одна з карет палала, наче ватра.

«Так от звідки дим!» – зрозумів син підстарости. Через огорожу тим часом перелазили нові нападники, а перед брамою йшов справжній бій: там рубилося зо два десятки бійців, серед яких вирізнялася постать Креховецького. Мечислав лише на мить зупинив погляд на здоровані, що орудував алебардою, й побіг за Виговським. Той намагався перехопити гультяїв, що виводили зі стайні коня. Миршаві, одягнені у лахміття, вони не виглядали на воїв. Побачивши озброєних шляхтичів, ті залишили свою здобич і забігли до стайні.

Виговський обігнув ошалілого огира, підібрав смолоскип, кинувся за ними. Хтось штовхнув Мечислава, той впав, борзо перевернувся на спину й побачив Леваї. Трансільванець мовчки показав на стрілу, що встромилася в сніг поряд із сином підстарости. Мечислав кивком подякував жупанникові, підвівся й пригинаючись рушив до стайні. Він поспів туди вчасно – миршаві кидали в писаря всім, що попадало під руку, намагаючись не підпустити до себе. Метальний ніж звично ліг у долоню сина підстарости. Ніж був гладенькою рибкою – теплою, зігрітою біля тіла й, можливо, тому насиченою його, Мечислава, волею. Ніж не хотів залишати руку, але воля господаря змусила його відірватися від пальців, пролетіти кілька кроків й глибоко увійти до брудного тіла; розбійник не впав. Стояв, дивився на сина підстарости, аж поки Виговський не розрубав його шаблею. Другий спробував прослизнути під рукою писаря, але шляхтич збив його підніжкою; відтак ударом кованого чобота зламав ворогові шию.

– До брами, – наказав Виговський.

Мечислав витягнув з ворожої плоті свою рибку й побіг за писарем. Але при брамі устигли перемогти без них. Креховецький з Немиричем та охоронцями поклали на сніг – кого мертвим, кого скаліченим – десяток з нападників, решта чкурнула до лісу. З тими, що перелізли через огорожу, впоралася Зоркова родина. Але й оборонці зазнали втрат. Шістьох з сенаторських драбів поранили, одного вбили. Шукаючи золота, севруки наштовхнулися на старого трактирника і розпороли тому черево.

Виговському передали, що поранений господар «Чворакія» просить його та Немирича до розмови. Шляхтичі залишили Креховецького допитувати полонених і піднялися на другий поверх, де жінки накладали на тіло трактирника просотане цілющими відварами полотно.

– Вийдіть, – сказав їм Зорка, коли сенатор з писарем зайшли до покою.

Коли вони залишились утрьох, старий повідомив:

– От, помираю.

– Старі ведмеді збіса живучі, – примружився на свічки Виговський.

– Помираю, ясновельможний пане, – сказав й чи то хрипнув, чи то схлипнув Зорка. – І хочу просити вибачення.

– Нема за що, – запевнив Немирич.

– Не розпізнав розбойців… Вам, ясновельможний пане, за карету відшкодують й сані дадуть. Я їм сказав.

Далі у покої запала тиша. Виговському закортіло учинити молитву, він поглядом пошукав образів, проте не знайшов жодного. Лише килимки на татарський штиб прикрашали тут стіни.

– Маю до вас, ясновельможний, уклінне передсмертне прохання, – Зорка спробував впіймати руку Немирича для поцілунку.

– Кажи, – дозволив сенатор, але руки не дав.

– Відаю, пане, що нині допомогаєте тим, проти кого зведене неправедне звинувачення…

– Через кого провідав? – нахмурився Немирич.

– Через драбів ваших, ясний пане.

– Балакучі в мене драби, – кивнув сенатор. – І що з того?

– Прошу заступництва вашої милості за свого онука, за Самуїла.

– Проси.

– Він, ясний пане, тут нині перебуває. Він хрещений, три роки вчився в Замойській академії, але втік від тамтешнього насильства. Він вам вірно прислужить, якщо візьмете до Корсуня.

– Чим прислужить?

– Він на писаря вивчився і знає службу синкельну.

– Я не біскуп, синкелів⁵¹ не тримаю.

– Я сам його іспитую, – втрутився Виговський. – Якщо тямущий, візьму у писарчуки.

– Дякую вам, неошацованний⁵² пане, – Зорка спробував підвестися, але скривився від болю. – Втішили ви мене перед смертю, славитиму перед Богом справедливість вашу. А це от сукурс, – він дотягнувся до шабатурки, що стояла на столику біля ліжка, відкрив її. – Тут дві сотні битих талярів, прошу пана ротмістра.

– А від кого він втік? – поточнив Немирич.

– Від людей сварливих і розпусних, що під мантіями криють гріхи великі свої.

– Чогось накоїв?

– Нічого стидного перед Богом, прошу ясновельможного. Нікого не вбив, не скалічив, не обікрав, але не-самовільно виявив гріхи вельможних. Можете повірити, перед смертю брехати не буду. Якщо є потреба, присягну реліквіями…

Розмова втомила пораненого. Він захрипів, закашлявся, крізь полотно проступила кров.

Виговський забрав таляри, відчинив двері, покликав жінок. Вже виходячи, почув, як Зорка наказує щось жінкам, згадуючи ім’я «Самуїл». Шляхтичі спустилися в двір, де Креховецький якраз почав допит поранених розбійників. Драби припікли їх залізом й ті почали розповідати.

Виявилося, що далеко не всі з нападників прийшли з Дикого Поля, ватага майже на третину складалася з холопів Вишневецьких і Потоцьких, які на зиму залишали життя мирних хліборобів і йшли за здобиччю розбійницькими стежками. Війти про все відали, але за долю від награбованого закривали очі на промисли кріпаків.

Лотри сказали, що до нападу на «Чворакій» їх схилили ті севруки, одного з яких застрелив Леваї, а другий втік, прихопивши дечого цінного з Зоркових скринь. Саме ті двоє склали план, а минулого вечора приїхали до трактиру під виглядом подорожніх та обіцяли подати знак іншим, коли всі у «Чворакію» полягають спати. Чим далі розпитували полонених, тим незрозумілішими ставали постаті та дії севруків. Назвалися вони «дітьми Соломії», у ватазі трималися відсторонено та напустили навколо себе туману. Казали, що прийшли з-за Південного Бугу. Чому севруки здурили своїх товаришів, невчасно подавши сигнал до атаки, полонені не знали.

Дізнавшись про роль «дітей Соломії», Немирич наказав ретельно обшукати застреленого севрука. Спочатку обшук нічого не виявив, проте Мечислав показав себе проникливим слідчим. Син підстарости промацав одежину та чоботи розбійника і знайшов у підошві пергаментний глейт⁵³, виданий канцелярією Вишневецького на ім’я якогось Яна Видока⁵⁴, довіреного челядника руського воєводи.

Прочитавши прізвище на глейті, Виговський всміхнувся. «Кращого для розбійника не знайти», – подумав він. Та й особа патрона нещасливого сина Соломії натякала на таємниці Лубенського двору, до якого політика князя Яреми притягувала не лише ручаї європейського золота, але й темних персон з усього всесвіту. Також писар подумав, що челядник задніпровського державця міг шукати в Зоркових скринях не лише скорботні метали. Це було лише припущення, але щось підказувало Виговському – в ньому є рація. Писар вирішив повернутися до помираючого та дечого розпитати.

Обличчя Зорки випірнуло з пам’яті. Вкрита випотом та мармуровою блідістю передсмертна маска. Така ж брехлива, як і всі маски.

Гаман із талярами відтягував пояс під кунтушем.

Може, ще встигну, припустив Виговський.

Відтоді, як вони з Немиричем залишили другий поверх трактиру, сморід тут став відчутнішим. Біля Зорки писар знайшов чи не всю його родину. Жінки і діти плакали, насуплені чоловіки в овечих кожухах та вовчих шубах обступили ложе патріарха.

Той був ще при свідомості. Побачивши Виговського, трактирник підняв руку, закликаючи писаря до себе. Очима показав на юнака, що тримав над узголів’ям срібний ковчежець. Якби не чоловічий одяг, Виговський прийняв би його за дівчину.

– Ти Самійло? – запитав у юнака, навмисно перекроївши ім’я на козацький лад.

– Так, милостивий пане, – той впав на коліна і припав губами до писаревої руки.

– Я хотів би поговорити з ним, – Виговський показав на трактирника, – без свідків.

– Він вже не балакає, пане, – мовила старша жінка.

Насуплені чоловіки запитально дивилися на писаря.

В очах трактирника він зауважив щось подібне на переляк.

Певне, думає, що я прийшов відмовитись, зрозумів він. Тому сказав:

– Я дав тобі, Зорка, своє шляхетське слово і воно є незламним. Хотів лише дечого взнати. Але, якщо не можеш говорити…

Крізь хрип старого промкнулися калічні слова. Лушпайки від слів. Виговський не второпав нічого, але родина зрозуміла. Всі, крім Самуїла, залишили покій. Старший із синів вийшов останнім, зачинивши за собою двері.

«Самуїл буде за тлумача», – подумки погодився писар.

– Чого насправді шукали ті севруки? – запитав він. – Вони ж не за грошима сюди приїхали.

Зорка певний час лежав без найменшого руху, відтак показав очима на юнака. Той звівся з колін.

– Вони шукали його? – на мить Виговському здалося, що його дурять.

– Мене, – підтвердив Самуїл.

Він дивився на писаря темними очима, які пасували б якійсь красуні зі степового хутору; в непевному світлі і його погляд і його врода здалися Виговському мальованими темперою на іконній дошці. В цьому хлопцеві було щось моторошне, щось зовсім чуже і цьому трактиру, і тутешнім людям. За ним вгадувалася якась люта пустка, але вона не була родичкою навколишнього сніжного запустіння.

Писар звернув допит на Самуїла:

– Кого образив?

– Нікого, пане.

– Навіщо ж тебе шукали?

– Щоб вбити.

– …?

– Дечого відаю.

– Мусиш мені сказати.

– То, пане, недобре знання.

– Чим недобре?

– Від нього вам буде лише гірше.

– Мені вирішувати, не тобі.

– Але ж…

– Я тепер твій пан і володар. А також пан і володар твоїх гріхів та всього твого знання.

– Готовий, пане, вам у всьому коритися, – коліна в юнака підгиналися; видно було, що воля залишила його розум.

– То корися.

Навіть при свічках було видно як пурпур від темного волосся до підборіддя залив обличчя Самуїла. Він ще якусь мить вагався, а потім нахилився до вуха Виговського й швидко зашепотів.