Україна, з огляду на особливості її геополітичної й політичної географії, є своєрідним резонатором міжнародних процесів. Цей факт був очевидним на початку становлення державності і суверенітету України. Очевидний він і сьогодні. Проте досі нашій країні не вдалося реалізувати грамотну стратегію запобігання відповідним ризикам і використання переваг. Визначення зовнішньополітичного курсу, який би цілком відповідав національним інтересам України, водночас гарантуючи безпеку і спираючись на підтримку населення, – доленосне завдання, що стоїть перед нашою країною. Але в яких координатах Україна має знайти своє майбутнє – прийняти європейську концепцію нейтральності, увійти у військово-політичний союз чи обрати виключно свій шлях?
Неприєднання України до міжнародних військових блоків і забезпечення обороноздатності власними силами, спираючись на базовий принцип недоторканності території нейтральної країни, відкриває перед Україною ряд привабливих перспектив. На нейтральну Україну перестане тиснути геостратегічний російсько-американський конфлікт із приводу членства в НАТО. Буде створено реальні можливості використання стратегічних транзитних переваг України і, відповідно, оздоровиться атмосфера енергетичного діалогу з Росією. Інтеграція України у світовий економічний простір здійснюватиметься на основі вигіднішої нашої участі в міжнародному поділі праці.
Проте врахування негативних чинників, а воно необхідне, викликає стриманість в інтегральній оцінці цього варіанта. По-перше, Україна геополітично розташована «між двома вогнями», між зонами впливу могутніх військових блоків. І в разі теоретично можливого військово-політичного протистояння на континенті становище нейтральної України може виявитися неприпустимо складним. Можливість такого розвитку подій не така вже й низька, з огляду на зростання військово-політичної нестабільності і конфліктності у світі, активність міжнародних терористичних угруповань та нову гонку озброєнь. Сьогодні оборонна промисловість України може виробляти озброєння і військову техніку лише в обсязі 5 % від необхідного. Реструктуризація оборонної промисловості на найближчу перспективу – непідйомне завдання для економіки України. Тому правовому закріпленню нейтрального статусу України мають передувати швидкі і якісні реформи в економіці та ВПК.
З огляду на чинники «за» і «проти» набуття Україною нейтрального статусу, можна було б розглядати варіант нейтралітету, посиленого протекціонізмом окремих держав та союзів, наприклад, юридичним Договором про забезпечення гарантій військової безпеки України з боку США, НАТО і Росії. Але для цього НАТО має відмовитися від подальшого розширення на Схід, а США і Росія – від використання України з метою реалізації своїх геостратегічних інтересів. Каменем спотикання при реалізації такого варіанта, як і у разі нейтрального європейського статусу, стане питання про виведення з території України військово-морської бази Росії, оскільки ненадання території – ключова вимога до юридично нейтральної країни.
Як одна з можливих альтернатив для України може розглядатися позаблоковий статус без права на нейтралітет, підтриманий Договором про гарантії військової безпеки України з боку провідних ядерних країн. У такому разі Україні доведеться орієнтуватися лише на власні сили, без права стати членом будь-яких військово-політичних союзів і без забезпечення основного права нейтральної країни – недоторканності її території. Проте Україна одержить певні зовнішні гарантії військової безпеки від країн-гарантів.
Перші кроки до такого Договору вже було зроблено 1994 року під час підписання «Меморандуму про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї», також відомого як Будапештський. Проте Меморандум – це політичний документ, що не має юридичної чинності, як, наприклад, стаття 5 Положення про колективну оборону НАТО.
Успіх у набутті Україною позаблокового статусу залежатиме від її наполегливості під час обговорення політичних, військово-політичних та економічних ініціатив на міжнародному рівні. Не виключено, що головною перешкодою на цьому шляху стане проблема забезпечення військової безпеки України власними силами.
Як одну з альтернатив можна розглядати також модель позаблокового статусу, посилену Договором про гарантії безпеки України з боку однієї із країн «великої вісімки». Проте колись необхідно чітко сформулювати відповіді як мінімум на три запитання. Які стратегічні інтереси країни-гаранта в регіоні, частиною якого є Україна? Інтереси якої держави зачіпатимуться таким Договором? На які саме поступки може піти Україна, підписуючи такий Договір? Обоє з найімовірніших кандидатів на можливе підписання Договору – США і Росія – мають настільки складнопереплетені інтереси й цілі, настільки амбітні плани щодо облаштованості регіонального майбутнього, що, швидше за все, запропонують Україні піти на неприйнятні і вкрай невигідні поступки.
Членство України в НАТО або іншому військово-політичному блоці нині є оптимальним рішенням із погляду протидії транснаціональним загрозам. На рівні окремої держави ефективно протидіяти цим викликам досить важко, особливо з огляду на рівень економічного і технологічного розвитку України. Країни-лідери нині радикально переглядають свої концепції оборони і безпеки, віддаючи перевагу глобальним експедиційним операціям перед стаціонарною обороною, кооперації й інтеграції – перед виконанням військових завдань власними збройними силами.
Крім того, як свідчить досвід країн – учасниць військово-політичних блоків (і насамперед НАТО), скоординована загальна політика в царині безпеки обходиться державам дешевше, ніж забезпечення власної безпеки самостійно, коли потрібно будувати систему оборони «за всіма азимутами». Ставши членом військово-політичного блоку, Україна дістане можливість брати безпосередню участь у прийнятті рішень, які не тільки стосуються національних інтересів, але і створюють сучасну архітектуру безпеки в регіоні в цілому.
На наш погляд, досить перспективним варіантом гарантування безпеки України нині може бути щорічне нарощування обсягів співробітництва з НАТО до такого рівня, коли вступ до альянсу стане суто формальною процедурою. Принадність такого рішення пов’язана з достатнім ступенем свободи у визначенні країнами-учасницями свого внеску у військово-політичну активність альянсу; можливістю виходу на нові ринки збуту озброєнь, доступу до новітніх технологій, модернізації власних озброєнь і диверсифікації військового арсеналу; поліпшенням інвестиційної принадності держави. І, нарешті – необоротністю демократизації суспільства і держави. Для прикладу: 1997 року в економіку Польщі було інвестовано 2,7 млрд дол., 1999-го – після вступу Польщі до НАТО – уже 8 млрд дол. Прямі іноземні інвестиції в економіку Чехії й Угорщини 1997 року становили 4 і 6,2 млрд дол., 1999-го – 12,8 і 14,5 млрд дол. відповідно. Іноземні інвестиції в економіку Болгарії після вступу до НАТО зросли вдвічі, Румунії – на 141 %. Єдина, і поки непереборна перешкода полягає в тому, що вибір одного з векторів зовнішньополітичної інтеграції для України пов’язаний із внутрішньополітичним і внутрішньонаціональним конфліктом.
А з другого боку, до того моменту, коли політикам і суспільству все-таки вдасться дійти згоди в цьому питанні, участь у НАТО може втратити для України нинішнє значення. Адже вже тепер висунуто проект «Глобального партнерства», який може перетворити НАТО на зовсім нову глобальну систему безпеки, ставлення до якої формуватиметься з чистого листка.
За 15 років, що минули з моменту набуття Україною незалежності, навколишній світ істотно змінився і готується до ще більш масштабних змін. А внутрішня, і особливо зовнішня, політика сьогоднішньої України здійснюється в застарілій системі координат двополюсного світопорядку. Питання про членство в НАТО або інших міжнародних військових організаціях повинно бути не самостійною проблемою, а похідною від стратегії національної безпеки України. А стратегія, своєю чергою, має давати чітке уявлення про роль, яку відіграє країна у світовій політичній та економічній системі.
На порядку денному України – правильне визначення пріоритетів державного розвитку, радикальний перегляд концепцій національної конкурентоспроможності й безпеки. «Великою державою» за російським зразком Україна не стане ніколи, насамперед через разючу відмінність нашого історичного досвіду і, відповідно, стартових умов незалежності. Ми не володіємо ні потужним військовим, ні всесвітньо значущим енергетичним потенціалом. Але великий український проект не просто можливий, а конче потрібний. Пошук унікального шляху України в сучасному світі як основи національної ідеї є першочерговим завданням для держави і суспільства.
Цього тижня депутати нижньої палати російського парламенту розглянули в першому читанні і затвердили законопроект, який дозволяє використовувати підрозділи збройних сил за кордоном. Військову силу планується застосовувати для відбиття нападу, захисту громадян, запобігання агресії проти іншої держави і боротьби з піратством. А чого ви, власне, очікували? Російський парламент так давно працює в ручному режимі, що іноді дивуєшся: а навіщо господарям Кремля грати на сцені невластиві ролі, адже світ з певного часу сприймає Володимира Володимировича як генерального секретаря Росії…
З північного сходу у бік України війнуло димом. Президент Ющенко терміново видав указ про перевірку боєздатності ЗСУ, а українська інтелігенція закликала США, Великобританію, Францію та Китай негайно скликати міжнародну конференцію для забезпечення реальних гарантій Україні. В країну вже просочилася інформація про те, що навіть адвокати України з країн Центральної та Східної Європи ухвалили рішення згорнути свої плакати і заморозити будь-які проекти, пов’язані з підтримкою України. Відтепер провокація російської сторони на території України і застосування військової сили може відбутися в будь-який момент, а Україна залишилася сам на сам із долею. Це змушує й експертне середовище глянути на ситуацію з іншого боку…
У новітній історії України завжди вважали: головною компенсацією ядерного роззброєння України стали офіційно проголошені Сполученими Штатами і Російською Федерацією гарантії існування на карті світу держави Україна. А саме: взамін на відмову від ядерних озброєнь та зобов’язання не використовувати стратегічні ракетоносії і з’явився на світ 1994 року Будапештський меморандум «Про гарантії безпеки у зв’язку із приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї». Однак не минуло й десятиріччя, як виниклий з нізвідки проект «Тузла» нагадав, що в міжнародній політиці не буває таких домовленостей, які не переглядаються бодай один раз.
У даний час міжусобні політичні чвари привели Україну до краю прірви, а на порядок денний уже з усією серйозністю виноситься питання збереження державності. Не буде перебільшенням твердження, що Україна підійшла до точки біфуркації, моменту, коли її подальший розвиток може з рівною імовірністю піти в кількох, абсолютно різних і в тому числі протилежних напрямках.
Ослаблена зсередини Україна давно здається легкою здобиччю для інших держав. Жорсткі заяви керівництва Румунії, озвучені територіальні претензії з боку Росії та її втручання у внутрішні справи України, нарешті раптова і безпрецедентна відмова визнати існування української нації – це прямі наслідки всебічного ослаблення держави. Щоб охопити єдиним поглядом панораму нинішніх українських позицій, спробуємо позначити головні больові місця держави.
Перше. Активна робота сусідньої Росії на дипломатичному, економічному, інформаційному та соціальному рівнях, а також відсутність чіткої інформаційної політики Києва в Криму актуалізували проблему самоідентифікації значної частини населення на Півдні і Південному Сході країни. Якщо ми візьмемо за основу результати соціологічного опитування Центру Разумкова напередодні 18-ї річниці незалежності України, то отримаємо трохи більш як третину прибічників української незалежності на Півдні країни і менш як половину – на Сході. Це сумна ситуація для офіційного Києва, яка свідчить, що частина населення байдужа до ідеї самостійної Української держави, більше того, багатьом на Сході і Півдні нині здається, що життя в складі РФ буде не таким поганим. Звісно, так видається зараз. І до дійсності ці міркування стосунку не мають. Однак російська сторона впевнено використовує це задля шантажу української влади розколом держави, а також для прямого впливу на позицію майбутнього кандидата в президенти України.
Друге. Більша частина населення країни (у тому числі значна частина військових) позбавлена мілітаристських настроїв. Це наслідок кількох взаємозалежних ідей: викорінення образу будь-якого ворога, нав’язування думки про сприятливу геополітичну обстановку та формування впевненості, що Україна знайде захист під парасолькою військово-політичного блоку. Мирні настрої населення – багато в чому сила України, але на тлі цілеспрямованого створення образу ворога в особі українця в сусідній Росії цей факт робить Україну більш вразливою на психологічному рівні.
Третє. Військова організація України в даний час перебуває в стані деградації. Вона має, м’яко кажучи, обмежені можливості для протистояння зовнішній агресії. Але ще гірше те, що військова організація втратила інерцію розвитку – сьогодні навіть три-чотири роки активних інвестицій у нашу армію не зможуть урівняти її за бойовим потенціалом із арміями розвинених країн регіону. Інакше кажучи, у військовому сенсі Україна ще не скоро зможе зробити ставки на збереження незалежності та недоторканності власними силами.
Четверте. Держави, що виступили в 1994 році сторонами – гарантами української незалежності та безпеки, фактично продемонстрували відмову від своїх зобов’язань. Європейські гравці Північноатлантичного Альянсу вже відкрито відмовилися від боротьби за Україну, зробивши вибір на користь збереження рівних відносин із Росією. Про Мюнхенську змову-2 сьогодні і в Європі, і в Україні не говорить тільки ледачий.
Мало того, дипломатична риторика Росії і США виглядає так, ніби вони ведуть сепаратні переговори, і ціна проекту під назвою «Україна» може виявитися значно меншою, ніж можливість полюбовно вирішити завдання нового переділу сфер впливу. З’явилося чимало ознак того, що карта регіону може бути суттєво переформатована і Україна цілком може потрапити під каток, який вкладає асфальт поверх попереднього шару.
П’яте.
О проекте
О подписке