На початку ХХІ століття ми стаємо свідками фундаментальних змін в енергетичній сфері. Закінчується ера низьких цін і відбувається перехід до епохи глобального енергетичного дефіциту. Попит на нафту і газ збільшується насамперед через зростаюче споживання цієї сировини у Китаї й інших нових індустріальних країнах Азії. На думку Міжнародного енергетичного агентства, загальносвітовий попит на енергоносії до 2030 року збільшиться на 37–50 %. Ще 1999 року нафтові ціни становили приблизно 15 дол. за барель. За останні п’ять років ціни на нафту (з поправкою на інфляцію) виросли вчетверо.
При цьому дедалі більша частина нафтогазових ресурсів у світі буде зосереджуватися в руках видобувних країн Ближнього Сходу, СНД і Латинської Америки. Передусім йдеться про Іран, Венесуелу й Росію. Водночас обсяг видобутку нафти на території США вже неухильно падає протягом 20 років.
Країни-донори енергоресурсів, цілком усвідомлюючи перспективи, що відкриваються перед ними, намагаються освоїти якомога більші ринки збуту нафти і газу у світі. Дуже показовий приклад Росії, яка володіє одним із найбільших світових енергетичних запасів. Починаючи з 2004 року, уряд Росії реалізує агресивну стратегію з диверсифікації ринків збуту енергоносіїв, газотранспортних мереж і інших транзитних маршрутів. Уже нині «Газпром» покриває понад третину потреб Західної Європи в газі. За деякими прогнозами, найближчим часом Європа імпортуватиме з Росії до 50 % природного газу і 30 % нафти. Не менш активний «Газпром» і на східному напрямку. Енергоринок Азії, що швидко зростає, насамперед Китаю, відкриває величезні бізнес-перспективи для російського газового гіганта. Останніми роками Російська Федерація розпочала будівництво декількох потужних трубопроводів і в європейському, і в азіатському напрямках. Сумарна пропускна спроможність цих потужностей цілком порівнянна з уже існуючими. Проте питання їхнього наповнення власне енергоносіями залишається відкритим.
Річ у тім, що, нарощуючи експортні зобов’язання, Росія не дотримується симетричних темпів нарощування видобутку енергоресурсів на своїй території. Кількість розвідувально-пошукових робіт із газу за останні 10 років скоротилася більш ніж учетверо, а введення в дію нових родовищ – уп’ятеро. Не випадково наміри Росії збільшити постачання енергоносіїв на азіатські ринки і довести їх частку до 30 % всього обсягу енергетичного експорту до 2020 року (а це мінімум 65 млрд кубометрів газу і 60 млн тонн нафти на рік) Європу буквально шокували. Європейський Союз побоюється, і дуже обгрунтовано, що газу на всіх не вистачить.
Результатом цих процесів уже стало формування глобального енергетичного ринку, який функціонуватиме за принципом конкуренції споживачів, а не виробників. А це вже принципово нова для світу ситуація і нові правила гри. І тому, хто братиме участь у встановленні цих правил, буде легше за ними грати. Не випадково 2006 рік, як ніякий інший, характеризується інтенсивністю енергетичної дипломатії. «Нафта стає новою валютою зовнішньої політики». Цю тезу підтвердив саміт «великої вісімки», що відбувся нинішнього року в Санкт-Петербурзі. На ньому вперше спробували інтегрувати національні інтереси окремих країн в основні принципи енергетичної взаємодії, які можуть бути запропоновані світовому співтовариству.
Для нас нова енергетична ситуація небезпечна вже тим, що в процесі перерозподілу і перекроювання глобального ринку енергоресурсів Україна з її досить серйозним транзитним потенціалом фактично залишилася на його узбіччі. Активне будівництво нових транзитних маршрутів стрімко знецінює українські трубопроводи. Україна не бере ніякої участі в інтенсивному енергетичному діалозі. Адже після скандальних подій 2005–2006 рр. наша країна набула стійкої, хоча і негласної, репутації «слабкої ланки» у євразійській системі транзиту енергоресурсів. У недалекому майбутньому ми взагалі можемо виявитися зайвою ланкою в цьому ланцюгу.
Одним із найцікавіших ефектів глобалізації є безпрецедентне зростання впливу транснаціональних корпорацій (ТНК) і фінансових груп на економічний і суспільно-політичний розвиток світу в цілому й національних держав зокрема. Економічна експансія ТНК фактично «вимиває» суверенітет економічно слабких країн, посилює їхню залежність від глобальної економічної кон’юнктури. Транснаціональні корпорації, по суті, є аналогом світового міністерства економіки і торгівлі. Сусідня Росія чутливо відреагувала на ці тенденції. За останні декілька років «Газпром» перетворився на класичну транснаціональну корпорацію, здатну не тільки диктувати правила гри на енергетичному й інших ринках, а й відчутно впливати на політику національних держав. На черзі – створення не менш потужних корпорацій у нафтовій сфері (шляхом злиття «ЛУКОЙЛу», «Роснефти» та інших компаній), металургійній («Русский алюминий»), атомній й авіабудівній. Україна через збережені з радянських часів кооперативні зв’язки в економіці, а також через її географічну близькість і геополітичну принадність незабаром відчує потужний тиск російської економічної експансії. Українські підприємства і корпорації – група ризику для поглинання гігантами російської економіки.
Нині у світі формуються і могутніші, ніж ТНК, центри сили. На роль нових світових лідерів небезпідставно претендують Китай і Індія в сукупності з Росією і Бразилією. Наприклад, зберігаючи нинішню динаміку економічного зростання, до 2040 року Китай стане другою державою світу після США, Індія випередить Японію до 2035 року, а валюти обох країн стануть світовими вже 2020 року. До 2050 року сумарний обсяг економік Бразилії, Росії, Індії та Китаю (БРІК) перевищить сумарний обсяг ВВП країн «великої сімки». До цього часу з нинішніх країн-лідерів лише США й Японія зможуть зберегти свої місця у «великій шістці» наймогутніших економік світу.
Стрімко вириваючись у світові лідери, недавні представники третього світу претендують на створення та здійснення власних проектів глобалізації, альтернативних західним. Так, підписаний три роки тому договір про співробітництво між Китаєм, Індією, Бразилією та Росією був негайно розцінений як виклик «глобалізації по-американськи» і СОТ.
Досить серйозно заявило про себе й інше міждержавне об’єднання за участі Росії і Китаю – Шанхайська організація співробітництва (ШОС). У 2005 році країни – члени ШОС провели ряд масштабних військових навчань, які не залишилися непоміченими міжнародним співтовариством. Важливу роль для країн ШОС відіграє непідконтрольність їхніх родовищ нафти та газу американським і британським компаніям. Плани з формування на базі ШОС єдиного регіонального енергетичного ринку та створення газового ОПЕК видаються тим більш ймовірними у перспективі приєднання до цієї організації Ірану. У контексті зростання споживання енергоносіїв та відсутності значущих альтернативних джерел енергії ресурсні та економічні переваги згаданих країн із легкістю конвертуються в геополітичний вплив, який далеко виходить за регіональні межі.
Таким чином, сучасний світ після відносно тривалого періоду двополюсного протистояння в часи Холодної війни та короткого етапу однополюсності входить у режим багатополярності. За 55 років «ядерного» періоду сталося понад 260 війн із 300 війн ХХ століття. За деякими даними, останнім часом світові витрати на озброєння наблизилися до витрат часів Холодної війни.
Початок XXI століття є своєрідним вододілом. З одного боку, це кінець великої епохи Модерну, а з другого – початок якоїсь поки що невідомої нової світової системи. При цьому діапазон оцінок того, що відбувається на планеті, дуже широкий: від констатації краху біполярного світу до амбіційного проголошення «кінця
історії».
Демократичні завоювання «відкритого суспільства» істотно розширили перспективи гуманітарного розвитку людства. Проте водночас вони поставили світ перед загрозою перманентної політичної нестабільності. І сьогодні у світі немає жодної країни, жодного співтовариства, спроможних забезпечити собі стовідсотковий захист від цих ризиків. Будь-яка незначна зміна в будь-якій точці світу здатна викликати масштабну перебудову всієї системи: світ схильний до впливу «ефекту метелика». За такої ситуації роль міжнародних інститутів і структур у забезпеченні глобальної стабільності багаторазово зростає. Проте, як показують драматичні події останнього часу, старі організації та альянси – ООН, НАТО, G7 – перестають відображати нову політичну та економічну реальність, неадекватні їй, отже, не цілком ефективні. Тому бажання угадати майбутнє сьогодні вже не є суто інтелектуальним завданням. Це – питання виживання окремих країн і світового співтовариства в цілому.
У максимально великому масштабі сценарії майбутнього були описані в проекті «Карта глобального майбутнього», розробленому Національною радою з розвідки США в 2005 році з залученням понад тисячі фахівців у галузі стратегічного аналізу. Добряча частка футуризму не заважає побачити в чотирьох варіантах розвитку світу продовження і граничне загострення тих тенденцій, які були позначені вище.
Згідно зі сценарієм «Давоський мир», у 2020 році в глобальній економіці впевнено домінують Китай та Індія. Темпи їхнього економічного зростання давно перевищили європейські показники й стрімко наздоганяють американські. Китай та Індія також досягли успіхів в освоєнні наукомістких технологій, збільшили свій політичний вплив і військову міць. При цьому всі країни світу, зокрема і нові лідери, продовжують грати за правилами, написаними на Заході. Основною небезпекою для решти держав під час реалізації даного сценарію буде загроза неконкурентоспроможності порівняно з передовими країнами. Для Росії, наприклад, цей сценарій означає неминучі територіальні втрати на користь Китаю.
Сценарій Pax Americana уже самою назвою залишає лідерство за США, які змогли відновити політичну єдність Європою і «приборкати» держави Близького Сходу. Проте в обмін на домінування США дістають тягар відповідальності за світову безпеку і зростання невдоволення з боку бідних країн і таких, що розвиваються.
Третій сценарій, «Новий халіфат», найбільш «апокаліптичний» для Заходу – у світі майбутнього панує транснаціональне теократичне співтовариство. До його виникнення призвів технологічний і інформаційний прогрес ісламських країн при збереженні ними традиційних цінностей, що поглиблює їхній конфлікт із країнами Заходу. Даний сценарій означає повернення до неофеодалізму та антагоністичний американському проекту, – звідси неминучість непримиренної боротьби між ними. Примітно, що під час реалізації даного сценарію багато споконвічно неісламських країн, наприклад Росія, теж стали би частиною халіфату.
Сценарій «Спіраль страху» найменш сприятливий для сучасної світової системи і насамперед – для країн «золотого мільярда». Він припускає безконтрольне поширення зброї масового знищення, глобальний економічний колапс, крах сучасних міжнародних інститутів і міжнародної системи. Цікаво, що такий розвиток подій аж ніяк не відміняє глобалізацію, але відбуватися вона буде в найпримітивніших формах «перерозподілу награбованого». Проте з усіх інших поглядів «Спіраль страху» знаменуватиме собою безумовний кінець західної цивілізації.
Відомий фахівець у галузі глобалістики І.Валлерстайн виділяє три історичні альтернативи розвитку світової системи для періоду після 2025 року.
Перша альтернатива полягає в переході до «неофеодалізму», тобто відтворення докапіталістичної епохи глобальної нестабільності. Характерною рисою даної системи буде виникнення «мозаїки» автократичних регіонів, пов’язаних між собою лише горизонтальними зв’язками. Така система може виявитися досить сумісною як із високими технологіями, так і з новими енергозберігаючими стратегіями, які дозволяють відмовитися від нафти та газу.
Друга альтернатива пов’язана з установленням «демократичного фашизму», коли світ буде розділений на дві касти: вищу з досить високим рівнем егалітарного розподілу (20 % населення країн «золотого мільярда»), і нижчу, що складається з «пролів», тобто з позбавленого політичних і соціально-економічних прав пролетаріату (80 % решти населення світу).
Третьою альтернативою може бути перехід до більш децентралізованого та високоегалітарного світового порядку. Для її реалізації необхідно відчутне скорочення споживчих витрат, щоб дефіцитні ресурси могли бути розподілені по всьому світу відносно рівномірно. Така альтернатива здається досить утопічною, оскільки населення країн «золотого мільярда» уже звикло споживати дефіцитні ресурси у великих кількостях.
Ще один відомий дослідник світової системи Дж. Аррігі також пропонує три сценарії розвитку сучасного світу.
Перший сценарій – це виникнення глобальної імперії Заходу. Такий варіант можливий тільки за об’єднання зусиль усього Заходу. Тільки в цьому разі колишні центри європейської всесвітньої гегемонії з допомогою сили, хитрості, переконання зможуть привласнити надлишковий капітал, який уже сьогодні розпочинає накопичуватися в нових центрах світової гегемонії (Південно-Східна Азія). Реалізація цього сценарію означала б кінець не тільки сучасної світової системи, а й капіталізму в його сучасному вигляді та перехід до неофеодалізму.
Другий сценарій передбачає передачу Сполученими Штатами своїх гегемоністичних функцій іншим, незахідним, державам, найімовірніше – країнам БРІК. Таким чином сучасна світова система отримала б ресурси для подальшого розвитку в умовах принципово нової міжнародної системи. Проте «новий гегемон» не мав би достатньо можливостей для державного будівництва і військового домінування.
У такому разі в капіталістичній світ-економіці відбудуться мутації, які надалі перетворять її на посткапіталістичне світове ринкове співтовариство. Серйозною перешкодою для реалізації такого сценарію є той факт, що східноазіатська експансія досі так і не зуміла відкрити новий шлях розвитку для себе і світу, що докорінно відрізнявся б від сьогоднішнього, який завів світ у безвихідь.
О проекте
О подписке