Ми живемо у світі, який є дуже цікавим, але небезпечним.
«Безпека – це категорія незрівнянно вища, ніж велич», – зазначав кардинал і генералісимус Франції Рішельє. Мабуть, цей мотив є найголовнішим і у статті, і у житті її автора.
Про те, як створювалась «Безпека-2010», можна сказати, що між появою ідеї та її втіленням на папері пройшов майже рік – з 5 січня 2006 року, з моменту виступу на прес-конференції в Адміністрації Президента України, до 16 грудня того ж року, коли було надруковано статтю. Але протягом цього часового проміжку процес написання статті відбувався нерівномірно. Перед усім знаковим і таким, що «зародив» ідею написання «Безпеки-2010», був виступ на згаданій прес-конференції. Тоді вперше відбулося так зване «газове відключення», і то був один з перших проявів, коли Україна відчула тиск «енергетичних щелеп» РФ. Саме тоді В.П. Горбулін чітко визначив подальший розвиток небезпечних подій, які,як тепер достеменно відомо, здійснились. Він сказав, що надалі,окрім газової, будуть ще молочні, м’ясні та інші війни з Росією. Здавалось би, треба було писати про небезпеки, які спіткатимуть країну надалі, але логікаВолодимира Павловича була іншою. Його логіка завжди є іншою: оригінальною, витонченою, але найголовніше – неруйнівною і миротворчою.
Отже, проголосивши початок «сезону війн», він почав думати над тим, що далі треба говорити і писати про її величність Безпеку. Власне, спочатку це і була промова. Але не просто чергова промова. Для неї була створена спеціальна подія. Такою подією став Український форум, присвячений безпековим питанням. Одним із засновників цього форуму і Головою однойменного громадсько-політичного об’єднаннябув В.П. Семиноженко.
Стаття про Безпеку-2010 була «звуковою». Вона лунала на Українському форумі майже 20 хвилин. Промова була зазначена як колективна доповідь, підготовлена під керівництвом академіка Горбуліна авторським колективом Харківського філіалу Національного інституту стратегічних досліджень, у якій «запропоновано бачення ключових тенденцій світової політики та потенціалу їхнього впливу на безпеку України, перспективи економічного та гуманітарного розвитку».
«Технічне креслення» цієї доповіді було зроблено Володимиром Павловичем восени 2006 р. під час відпустки, коли він перебував у Словенії, а саме м. Рогашка Слатина було тим куточком всесвіту, де він знайшов затишок для безпекотворення. Практично за два вечори три чверті головного задуму статті перетворились на рукопис.
Про безпеку мало знати. Її треба відчувати. «Відчувати власною шкірою», – як говорить В.П. Горбулін. Його відчуття Безпеки є особливим.
Якщо відштовхуватися від назви, то зрозуміло, що «Безпека-2010» є спробою зазирнути на 5 років уперед. Час показав, що часовий горизонт цього погляду значно довший, а глибинний зміст цієї новели дотепер продовжує розкриватися.
Це лейтмотив. Лейтмотив усього його життя.
«Ну і що треба робити?» – постійно питає він.
Стаття з’явилась наприкінці грудня, але «заболіла» в його грудях вона 1 грудня 2013 р. «Михайлівська площа. Обличчя людей, які палали спротивом. Перші поранені. Карети «швидкої». Навіть не ідея, а болісна потреба писати виникла відразу», – згадує Горбулін. Майже одночасно він написав відкритий лист Є. Примакову.
Він рідко ставить прямі питання, бо завжди змушує думати. Новела «Камо грядеши?» була і питанням, і палітрою відповідей. Сумною, але реалістичною палітрою. Кольори хакі у цій палітрі вже проглядались.
Достеменно відомо, що інтелігенція (втім, як завжди) читала і перечитувала цю статтю і багато років поспіль, сумно зітхаючи: «А він попереджав!». Інтернет тоді ще був не усім доступний, і тому особливо небайдужі везли примірники «Дзеркала тижня» з Києва до своїх регіонів, аби прочитати ще раз Горбуліна. Багатьох тих, хто мешкав свого часу на Сході і в такий спосіб «годував» свій розум, у 2014 році це врятувало. Їхня ціннісна матриця пройшла випробування на антикрихкість.
Він постійно питає: «Ну і що треба робити?». І завжди має відповіді. І завжди не одну. Науці невідомо, чи то класика сценарного підходу опанував розум академіка Горбуліна, чи то хист до написання сценаріїв з часів гри в КВК заполонив серце Горбуліна як актора, але термін «сценарії» завоював не лише вітчизняну, але й на міжнародну політико-аналітичну сцену.
Новелі «П’ять сценаріїв для україно-російських відносин» передувала монографія «Україна і Росія: китайська стіна чи дев’ятий вал». Проте квінтесенцією обох видань були навіть не сценарії, і навіть не те, що під час чергового раунду перемовин у Мінську, де він був 22 рази у складі політичної підгрупи, переважна більшість часу була присвячена обговоренню «п’яти сценаріїв Горбуліна». Звісно, це не означало, що перемовини було зірвано, скоріше навпаки. Найважливішою була і, вочевидь, ще надовго залишиться його перефраз рядка з відомого вірша Є. Євтушенка: «Мы вынесли из Мавзолея его. Но как из наследников Сталина – Путина вынести?»
Про Горбуліна говорили, що він технар, але вважає себе гуманітарієм. Може й дісно навпаки, він гуманітарій, але з технічним складом розуму?
Про новелу «Військово-ядерний тупик: український варіант» Горбулін говорить, що треба було робити «вкидання». Статтю «одягнуто» у науковий мундир. Але і в такий спосіб Горбуліна почули. І, на щастя, чують дотепер. На початку цього року, коли знову залунали ядерноозброювальні заклики, Горбулін мовчав, але говорив з архіву «Дзеркала тижня». Військово-ядерний тупик зміг бути і амортизатором, і витверезником, приборкувачем емоцій з пролонгованим ефектом.
Чи любить автор свої статті? Чи є улюблені? Мабуть, без любові до змісту жоден твір не народився б. Але, попри те що з кожною зі статей завжди пов’язана якась передісторія, є улюблені статті.
«Конкістадор» формувався у складному середовищі. У цій статті вперше чітко оформились, викристалізувались виклики і загрози для України. Горбулін, як він сам говорить, переживав складні часи вигнання. Він мав офіційну роботу, але… був трохи забутий. Його не чули. І для України це були важкі часи. Коли совість нації[5] мовчить, в країні панує морок.
Горбулін знайшов у собі сили заговорити. Саме з «Конкістадора» розпочався його персональний прорив. Він голосно заговорив газетними статтями.
Створювався «Конкістадор» у тандемі з Валентином Бадраком. Їх спільна тема «оборонки» та інші проекти далися взнаки, сконцентрувались в позитивну синергію.
«Конкістадор у панцирі залізнім» став предметом для дискусій на тогорічному форумі YES, він дійшов до Росії, його прочитали в Російському інституті стратегічних досліджень.
«Конкістадор» – це коктейль, що має складні сполуки ідей Солженицина, Шафаревича, Сахарова: «Від імперії інків до імперії геніїв». Усіх хвилювало одне питання. Чи є майбутнє у Росії?
Завершальну, дизайнерську роль у житті «Конкістадора» відіграв… Гумільов. Коли стаття з’явилась, нарешті треба було їй дати ім’я. Валентин Бадрак зателефонував Юлії Мостовій, і вона миттєво взяла статтю до роботи.
Є одна крихітна, але цікава деталь щодо зазирання у майбутнє. Спочатку ця стаття мала робочу назву «Точка біфуркації», але їй дали ім’я «Конкістадор у панцирі залізнім». Натомість «Точка біфуркації» вийшла 7 років поспіль.
Це складне питання для усіх часів і народів: як не заплямувати себе у небездоганно чистих життєвих потоках? Одна з найбільш правильних, але найважчих для втілення відповідей – говорити правду. Через усе життя, попри багато негараздів, Горбулін знаходив сили так чинити.
Журналістика, яка пройшла через усе життя Горбуліна, була й індикатором, і сироваткою правди водночас. Свого часу Володимир Павлович навіть був членом Спілки журналістів СРСР. Може тому, що він має незабруднене уявлення про журналістику, йому вкрай важко стикатись з тими, хто заплямовує цю професію. Каже, що якийсь час тому він отримав «опік» саме від такого спілкування і тому відмовляв будь-кому.
… оцінки Горбуліна не злі, вони – більш ніж зважені. Вони допомагають бачити за монументальними фігурами українських політиків лише вразливих людей, очищених від лушпиння їх власної міфотворчості. Переломлення авторських оцінок могли б принести чимало корисного [будь-якій] владі.
Валентин Бадрак
Є безліч тих, хто мріють узяти у нього інтерв’ю. Цьогоріч вперше за багатороків завіса розірвалась. Кажуть, що «довготерплячий краще за сміливого». Лана Самохвалова (Ярослава Олегівна Мищенко) чекала 10 років.
Напередодні презентації монографії «Світова гібридна війна: український фронт» вона нарешті отримала таку можливість.[6]
Лана Самохвалова: «Вашій статті “Великий сусід визначився. Що Україні робити далі?”, надрукованій у газеті «Дзеркало тижня» вісім років.[7] У згаданій статті Ви відкрито застерігали українську владу про можливий розвиток подій у Криму й на південному сході. На жаль, ваш прогноз здійснився зі 100-відсотковою точністю. І з захопленням АРК «зеленими чоловічками» – спецназом ГРУ, і з відвертою агресією Росії на Донбасі. Володимире Павловичу, чому так сталося? Були, мабуть, більш глибинні причини, ніж просто особиста безвідповідальність керівних осіб, які не зробили практичних висновків з аргументованих порад вашого інституту? Не запобігли тому, що згодом відбулося.»
Відповідь була невтішною: «Ще довго пожинатимемо наслідки системної та цілеспрямованої деградації державних інститутів».
«Скажіть, – питає Лана Самохвалова, – от Ви пишете, що Україні треба звикати жити в гібридному світі, а не тільки в умовах гібридної війни, що весь світ стає гібридним. Конкретизуйте, як це – “жити в гібридному світі”: що, починати брехати, не виконувати обіцянок, вдаватися до маніпуляцій?»
Практично не замислюючись, втім, як завжди, він відповів: «Якби я зараз сказав “наша сила в правді”, це б звучало гаслом? І все ж, якщо говорити щиро, то все-таки в правді наша сила».
Є сукупність статей, які можна порівняти із потужною зброярнею: «П’ять сценаріїв для україно-російських відносин» (19 червня 2015 р.), «Чорна діра»: нескінченний тупик урегулювання» (28 серпня 2015 р.), «Чи є життя після Мінська?» (12 лютого 2016 р.), «Гібридна війна: все тільки починається…» (25 березня 2016 р.), «2017-й: далі буде…» (2 липня 2016 р.), «Хитромудра невизначеність нового світопорядку» (26 серпня 2016 р.), «Точка біфуркаціїї» (4 листопада 2016 р.). Кожне чергове число «Дзеркала тижня» чекали з німим питанням: «Що скаже Горбулін?».
З такою силою і так часто Горбулін раніше ніколи статті не писав. Він говорить, що коли писав «Гібридну війну як ключовий інструмент російської геостратегії реваншу» (23 січня 2015 р.), вперше відчув усю складність ситуації. Так з’явилась канонада статей.
Кожна стаття Горбуліна – це потужна зброя, значно потужніша, ніж просто інформаційна зброя. Як канонада є сильною й тривалою стріляниною з багатьох гармат, що мають на меті ураження різних позицій противника, так і статті Горбуліна вже стали одним з видів особливої зброї у гібридній війні. Але якщо у традиційному розумінні зброя має вбивче призначення, то зброя Горбуліна, як двогострий меч, – розрахована не лише на знищення зовнішніх і внутрішніх ворогів, але і на зміцнення миротворчих цінностей суспільства.
О проекте
О подписке