У той час, як «у Московії поступово складалося централізоване царське самодержавство, – зазначає Вернадський, – у Великому князівстві Литовському, навпаки, врешті-решт, установилося аристократичне князівство…»

Інший російський історик М. Геллер зазначає: Москва і Литва давали протилежні відповіді на виклик тотожного геополітичного середовища. Тоді як у Москві йшов доцентровий процес, що вів до зміцнення влади великого князя і його столиці, в Литві тривав відцентровий процес, результатом якого було зменшення влади великого князя і розширення прав місцевих князів і панів».

Коли Королівство Польське і Велике князівство Литовське об’єдналися в єдину державу – Річ Посполиту, багато українських земель опинилися під владою Польщі. А місцеві феодали «не змогли організувати протидію включенню українських земель до складу Польщі, вони віддали перевагу власним інтересам перед національними». (Г. Івакін). І половина України – правобережна її частина – залишатиметься під владою Польщі до кінця XVIII ст., тоді як друга, лівобережна, навпаки, опиниться під Росією.

Вважається – і це справді так, – що розквіт Київської Русі як держави припав на правління Ярослава Мудрого в XI ст. – за жодного князя після нього, навіть за Володимира Мономаха та його сина Мстислава Великого Русь не досягала подібної величі. Але ще до нашестя Батия, на початку XIII ст., Київську Русь було спустошено своїми, і на довершення до всього, деморалізовано. Тож і не дивно, що нашестя монголів у 1240 р. стало крахом для Київської Русі. А вона ж колись була такою могутньою імперією! Існує класичне уявлення про циклічність розвитку великих держав. Відповідно до такої концепції імперії проходять три стадії – становлення, розквіт і занепад. Будь-яка імперія – хоча б шумерська чи радянська – мали загинути, пройшовши три стадії свого розвитку.

Істориків вражає та стрімкість, з якою розпадалася Південна Русь. А водночас нашестя Батия, що знищило Київську Русь, не було таким катастрофічним для півночі Русі. Як вважають історики, відповідь на це запитання ось яка: на півночі, навколо Владимира-на-Клязьмі, на той час було закладено основи нової імперії, яка, пройшовши фазу Московського князівства, трансформувалася в Російську державу.

І це тоді, коли держава Київська Русь припинила своє існування. Як і її могильниця, колись така могутня імперія – Золота Орда.

Велике князівство Литовське розчинилося в імперському проекті Польщі – Речі Посполитій. Між іншим, Польща теж не довго пишалася статусом імперії, бо сильніші гравці – Пруссія, Росія та Австрія – переділили між собою польські землі. Один із авторів, який писав на цю тему, В. Авдєєнко, зазначає, що «сучасна Україна є спадкоємицею Київської Русі, але ототожненню ці дві держави не підлягають. За період після краху Київської Русі і до появи незалежної України минуло надто багато часу, надто багато що змінилося назавжди». Та й Україна «протягом кількох століть входила до інших, більших держав, а часто й до кількох одночасно. Разом з тим, сьогоднішні українці мають пам’ятати правителів стародавнього Києва, їхні помилки, які призвели свого часу до непоправних наслідків».

На мальовничому березі Сули (нині Роменський район Сумської області), де у прибережних вербах і сьогодні голосисто кують зозулі та витьохкують соловейки (чи знаєте ви українських соловейків? О, ви не знаєте їх, бо українських соловейків треба ще й слухати!), колись, ще за часів монголо-татарського нашестя, і в пізніші, за Великого князівства Литовського, що захопило ті землі, здіймалося містечко (власне, сторожова фортеця) Глинськ – сьогодні однойменне село, центр Глинської сільської ради.

У 1498 р. у Глинську в сім’ї українського шляхтича Василя Глинського народилася донька Оленка – веселооке, непосидючо-щебетливе невгамовне дівча, якому судилося у 18 літ стати великою княгинею Московії, про яку вона до того й чути не чула на своєму половецькому порубіжжі, де ще іржали кочівницькі коні, а заразом стати жоною великого князя московського Василія III, а невдовзі по тому ще й правителькою – першою серед жінок! – Московської Русі. Та ще й матір’ю майбутнього царя Івана IV, прозваного Грозним.

У ті часи українські землі (унікальний взагалі випадок в історії!) без війни і навіть без будь-якого спротиву чи боротьби почали переходити – тихо і непомітно, одна по одній, – як тоді казали, «під Литву».

Князь Гедимін (князював у 1315–1340 pp.) і сам прославився, і Литву свою зміцнив, вивівши її в коло передових держав того часу.

Гедимін зумів об’єднати всі литовські землі в міцне князівство, він збудував столицю Вільно і заходився приєднувати – і силою, і різними обіцянками – сусідні землі до Великого князівства Литовського. Першими, на кого він звернув увагу, були білоруси та українці. Справу полегшувало ще й те, що ні ті, ні ті загарбанням Гедиміна не противилися. І було від чого. Надто їм дошкуляли свої князі, які тільки тим і переймалися, що безнастанно гризлися між собою – чвари були постійними. А тут іще й татари зі своїм здирством дошкуляли.

Литовці і не ворогували між собою (а коли пани б’ються, у мужиків чуби тріщать – відома істина з бозна-яких часів) і здирств не чинили. І нікого мовби не кривдили. Найбільші посади вони самі обіймали, а на менші ставили своїх намісників – часто і з місцевих княжих родів. І, що неймовірно, не нищили того, що забирали, люду не приневолювали, не чіпали культури й місцевих звичаїв. Та й хрестилися вони за православним обрядом, і – що вельми подобалося місцевому населенню, охоче переймали їхню мову: серед білорусів – білоруську, серед українців – українську. Ще й запевняли: старовини вони не порушують і нового не вводять… Не окупанти, просто-таки рідні брати тамтешнім людям. Ось чому українські землі без війни та без боротьби непомітно, одна по одній, переходили під протекторат Литви.

Тихо й непомітно, ніби між іншим, посуваючись уперед, литовці досягли Києва і заходилися там господарювати – але ніби зі згоди тамтешнього люду. І це при тім, що Київ підлягав орді, а українські князі називали себе підданими хана.

У 1350 р., розохотившись чи розхоробрившись, Гедимін легко і просто захопив Брянське та Чернігівське князівства. А невдовзі по тому він скинув київського князя Федора й посадив на його місце свого сина Володимира. Татари здійняли ґвалт, зібрали експедиційний корпус і посунули, аби покарати за самоуправство Гедиміна, але… Хитрий Гедимін (татари й отямитися та збагнути те, що сталося, не встигли) 1362 р. розбив їх вщент на березі річки Сині Води, після чого, як казали, у татарів добряче посиніло в очах. Загарбники нарешті отримали своє. Ольгерд – а він тоді стояв на чолі Великого князівства Литовського – швиденько приєднав до Литви не тільки Київщину, а й Подільський улус. Там він розсадив своїх небожів, князів Коріатовичів, а Коріатовичі збудували на Поділлі міста Смотрич, Бакоту, Кам’янець…

Отримавши по загребущих руках, татари трохи зменшили свій запал і навіть припинили втручатись у справи в Україні. Лише іноді за старою звичкою вимагали данини, але у відповідь здебільшого отримували обіцянки. Відтоді українські землі умовно вважалися підвладними татарам, а насправді корилися лише Литві.

Литва була князівством скорше федеративним, що всіх улаштовувало. А щодо українських князівств, то вони під владою Великого князівства Литовського жили своїм окремим життям і навіть мали свого князя. Князі були як українського роду, так і литовського. Але за довгі роки життя серед українців литовці так зживалися з українським народом, його звичаями і культурою, що з часом уже й не відрізнялися від місцевого люду. Вони не переслідували корінного населення за його мову чи віру, а навпаки – все робили для поширення української культури. Самі вони та їхні люди охоче переходили у православ’я, говорили й писали тільки українською мовою – звісно, на території України. Про якісь там утиски і мови не було.

Литовська влада охоче роздавала завойовані землі своїм підручним. Той, хто брав від князя землю за службу, звався «землянином». За це він мав постачати верховному князеві військових людей, а ті за особливі заслуги віддавали «землянам» осілість навіть у спадщину.

Вся земля Литовської держави переділялася на староства, центрами яких були замки – їх будували для захисту від татарів. Найстарішими староствами були Хмельницьке, Барське, Брацлавське, Кам’янецьке, Вінницьке…

А ще литовська влада, щоб залучити більше людей до оборони, охоче обіцяла всілякі вольності та привілеї. Прості люди, яким було тяжко під панами, переселялися з охотою у прикордонні землі, де жилося і вільніше, і заможніше. А селяни, які залишалися жити на замкових і державних землях, стерегли їх від ворогів і звалися «людьми служилими». («Панськими» звалися лише ті селяни, які жили на поміщицьких землях.) До всього ж селяни мали право переходити з однієї землі на іншу. Така влада всіх влаштовувала, тож усі були за таку владу, і від цього Велике князівство Литовське тільки міцніло.

Про Михайла Львовича Глинського, молодшого брата Олениного батька Василя, в офіційній радянській історіографії можна було прочитати таке:

«Рік народження – невідомий, помер у 1534 році; український магнат, князь. Мав великі земельні маєтності на Чернігівщині, Київщині і в Білорусії. Прагнув утворити окрему державу з українських, російських і білоруських земель, які перебували під владою феодальної Литви. Усунутий польським королем і великим литовським князем Сиґізмундом з державних посад. У 1508 році очолив повстання групи українських, російських і білоруських феодалів, невдоволених пануванням литовської знаті. Після поразки повстання 1508 року переїхав до Москви, дістав звання боярина і великі земельні маєтності. Під час війни Росії з Литвою (власне, тоді ще Московської Русі. – В. Ч.) у 1512–1522 pp. намагався перейти на бік противника, за що був ув’язнений (1514–1526). Після смерті великого князя московського Василія III (1533), одруженого з племінницею Глинського Оленою, брав участь у боротьбі боярських груп за владу, був ув’язнений вдруге і року 1534 помер у тюрмі…»

Залишається додати, що Оленин дядько, який певний час заступав їй рідного батька, Михайло Глинський довгий час жив при дворі цісаря (імператора Священної Римської імперії німецької нації) Максиміліана, служив у саксонського князя, побував у Голландії, в Італії, Іспанії, був глибоко освіченою людиною, знав багато європейських мов, володів військовою наукою. Повернувшись із мандрів, жив при дворі великого князя литовського Олександра (1492–1506) і так йому припав до душі, що дістав значну посаду і зробився його найближчим радником. І став визначним діячем Великого князівства Литовського (згодом він стане таким же діячем і Великого князівства Московського). Був литовським маршалком і навіть керував Віденським монетним двором із 1501 року.

Багатства мав великі, вони й допомагали йому здобувати прихильників і друзів – навіть і серед руського боярства. Литовська знать непокоїлася (не без підстав, звичайно), що Глинський по смерті бездітного князя Олександра може захопити владу в свої руки і навіть перенесе тоді столицю на Русь, перетягнувши останню таким чином на свій бік. Коли князь тяжко захворів, недруги Глинського розпускали провокативні чутки, що це, мовляв, він отруїв короля. А перемога Глинського над татарами в 1506 р. тільки посилила заздрість і ненависть до нього.

Король помер, хай живе король! До Вільна по смерті короля Олександра прибув королевич Сиґізмунд, і недруги Глинського підбурили його проти маршалка. І навіть домоглися заборони входити йому в покої королевича, який на той час став королем. Король разом із литовською знаттю виступив проти Глинського, почав позбавляти його прав і привілеїв. Михайло Львович спершу апелював до суду, але й суд виступив проти нього. Ще й вимагав покарати Глинського, що він, мовляв, хоче стати великим князем Литви, узурпувавши таким чином усю владу в королівстві… У вчорашнього вельможі навіть почали відбирати землі, його вже відверто оголосили ворогом Великого князівства Литовського.

І в Михайла Глинського не залишалося іншого виходу, як дати недругам відкритий бій. Разом із братами Іваном та Василем він почав гуртувати невдоволених литовським панством, а новому королю призначив строк, коли мав би відбутися суд над наклепниками Михайла Львовича. Король відмовився призначати суд, і Михайло Глинський розпочав проти князівства повстання, метою якого було відібрати у Литви українські землі та утворити на них своє, українське князівство.

Перша із двох відомих історії спроб українських князів вирвати Україну з-під литовського панування сталася 1481 р. На той час Литва дедалі більше окатоличувалася, зближуючись із Польщею (те зближення, врешті-решт, закінчиться об’єднанням, яке відбудеться 1569 р.). Київська знать, яка зберігала вірність православ’ю, не могла сприймати таку ситуацію, через що робилися спроби відділити києво-руські землі від Литви та Польщі. А головне – утвердити свою незалежність.

Першою значною перемогою українських патріотів стало відновлення Київського удільного князівства у 1440 р. – княжий стіл тоді посів син «виведеного» з Києва Володимира Ольгердовича Олелько (Олександр). На престолі він пробув 15 років і упродовж цього часу намагався зміцнити автономію землі від Великого князівства Литовського, відстоював права православних і вів успішні війни проти татарів, які ще здійснювали набіги на південно-руські території. За свідченням історика Володимира Антоновича, князь цей відзначався видатним розумом, стійкістю й хоробрістю та користувався загальною повагою. Він був одружений на дочці московського князя Василя Дмитрійовича, тож підтримував тісні зв’язки з Москвою (його діти буцімто росли в Москві при княжому дворі).

Помер Олелько 1455 р., прийнявши перед смертю чернецтво. Його сини Симеон та Михайло звернулися до великого князя литовського Казимира Ягайловича з проханням переділити між ними Київську землю, але отримали відмову. Казимир узагалі не бажав визнавати Київ вотчиною Олельковичів і віддав його старшому з Олельковичів Симеону лише в пожиттєвий лен. Симеон Олелькович, як свідчать історики, був поборником православ’я та руських народних інтересів, не полишав думки (і спроб теж) відділити Київське удільне князівство від литовського, відзначався й воєнним обдарованням, був хоробрим і неодноразово з успіхом відбивав напади татарів на Київщину. За його правління Київське князівство користувалося відносною самостійністю.

Великий князь литовський по смерті Симеона віддав Київ під управління присланого ним воєводи і таким чином усунув Олельковичів від Києва взагалі.

У Великому князівстві Литовському почались утиски православ’я, що викликало бурхливе невдоволення руських князів. Врешті-решт, те незадоволення переросло у змову, метою якої було створити власну незалежну державу на чолі з Києвом. Очільниками змови стали князі Федір Бельський та Михайло Олелькович. Як свідчить Володимир Антонович, «у 1481 році змову гадано було здійснити: князь Федір Бельський, святкуючи своє весілля, запросив на урочистості великого князя литовського Казимира і там, під час бенкету, змовники мали схопити його. Але випадково за кілька днів до здійснення задуманого змову було викрито, слуг Бельського арештовано, і вони під тортурами зізналися і дали свідчення, що компрометували князів. Дізнавшись про арешт своїх слуг, князь Федір Бельський схопився вночі з постелі, напіводягнений скочив на коня і кинувся за московський рубіж…»

Інших змовників – князя Івана Ольшанського і Михайла Олельковича було арештовано і кинуто до темниці у Києві. 30 серпня 1482 р. їх обох було страчено на лобному місці перед київським замком.

Наступну спробу відділити києво-руські землі від Литви було здійснено аж у 1508 р., себто по 26 роках. І пов’язана вона була з князем Михайлом Глинським, як його нині історики титулують – «видатним представником свого часу». Михайло Львович тоді, хоч і мешкав у Києві, столиці колись могутньої Русі – імперії Київської, але мріяв повернутися до нього, як до столиці Київської Русі, а не просто бути у Києві. Та для цього треба було заново відновити Київську Русь, її велич і могуть. І насамперед треба було повернути Києву і його землям волю, – адже в неволі могутню Русь (і будь-яку теж) не збудуєш.