У російській історіографії від найдавніших часів і по наші дні – як і в історичній художній літературі – Олену Глинську, згодом – велику княгиню московську, а якийсь час і правительку Московського князівства, інакше як литвинкою і не титулують. І що це означає – литвинка – національність, себто етнічну належність, чи лише місце народження, не збагнеш.
Ось так і пишуть:
«Олена Глинська – литвинка на московському престолі». (Литвинами – литовцями, жінок литвинками, литовками – в Україні споконвіку називали не лише литовців – основне населення Литви, а також і поліщуків – жителів чи уродженців Полісся.) Чи ще додають ті або ті історики чи автори художніх творів: «Олена Глинська – уродженка Великого князівства Литовського (ВКЛ), а Глинські – княжий рід у ВКЛ, потім і в Московському князівстві». І рід їхній – Глинських – називають литовським, а саму Олену титулують племінницею ЛИТОВСЬКОГО МАГНАТА Михайла Львовича Глинського, дочкою ЛИТОВСЬКОГО КНЯЗЯ Василя Львовича Глинського».
Ще одне посилання в тому ж дусі:
«Глинськ – згаслий литовський княжий рід здогадно татарського походження, до якого належала московська правителька Олена Глинська – мати Івана Грозного. (Його не треба плутати з польським дворянським родом Глинських, який існує й нині)».
«Княжна Олена Василівна Глинська (близько 1508–1538) – друга жона великого князя московського Василія Івановича, мати Івана Грозного, правителька держави під час його малолітства.
Походження: дочка князя Василя Львовича із литовського роду Глинських і його жони Анни, яка була родом із Сербії.
Дядько Олени, князь Михайло Васильович, був знаним державним діячем Великого князівства Литовського… Глинські відомі за документами з 1437 р., вважали себе нащадками татарського темника Мамая…»
Глинські мали свій герб, що буцімто походив від татарської родової тамги і символізував княжу владу – перед ним скіпетр, спрямований донизу.
Отож згаслий литовський рід Глинських начебто був (але здогадно) татарського походження. Буцімто згаданий онук Мамая Лексад – сиріч Алекса, Олекса, – прийняв хрещення, отримав в уділ від литовського князя міста Глинськ і Полтаву. Це – типова родослівна легенда, коли засновником роду називається навмання вихоплене з літопису ім’я (в цьому випадку – татарське)…
Отже, виходить, що онук Мамая виїхав у Литву, прийняв християнство та отримав від князя Вітовта землі на прикордонні Золотої Орди, а з ними – місто Полтаву та якусь сторожову фортечку, названу Глинськом.[1]
Ще за однією легендою, онук Мамая Олекса осів на Задніпров’ї та заснував там містечко – з фортецею чи замком – Глинськ, що й стало родовим гніздом усіх наступних Глинських: своє нове прізвище нащадки татарського темника отримали від назви їхнього містечка. Охрестившись у Києві та прийнявши ім’я Олександр, онук Мамая разом із сином Іваном почав служити великому князю литовському Вітовту, який примножив маєтності Глинських і видав за Івана дочку князя Данила Острозького. Їхнім правнуком був Михайло Глинський, який ще за життя уславився чи не на всю Східну Європу.
Але не виключено, що легенда про походження князів Глинських (українців насправді за походженням, за місцем служби – литвинів) від Мамаєвого онука була всього лише… легендою. Щоб надати значущості роду, зробити його (нічим не примітного і худореброго) і давнішим, і значнішим.
Насправді ж Глинські належали до української шляхти, яка подалася на службу до Великого князівства Литовського. Але свої маєтності – на Чернігівщині, Київщині та Черкащині вони мали. І засновником їхнього роду був Лев Борисович Глинський, також український шляхтич і магнат.
В історії Московської Русі Темним називали великого князя московського Василія II – у ході міжусобних сутичок, що здебільшого були кривавими, Василія II захопив у полон князь Дмитрій Шемяка й осліпив. Аби назавжди позбавити його престолу: яким князем, мовляв, може бути сліпець. Та ще й на престолі князівства…
Відтоді Василій II і почав зватися (під таким прізвиськом він і в історію увійшов) Василієм Темним. Але, звільнившись із полону, каліка (як тепер сказали б, інвалід першої групи) понівечений, знеславлений і на довершення до всього незрячий, він зумів повернути собі владу – характер мав, мабуть, ще той! І все життя, будучи темним, сиріч сліпим, боровся з княжими міжусобицями вельми дієво, зміцнив великокнязівську владу. І його боротьба сприяла створенню Російської централізованої держави. І все це він робив у суцільній пітьмі – може, й справді на Русі тоді були… Ну, якщо й не богатирі, то вельми відважні й мужні люди, які ніколи не занепадали духом, навіть опинившись у суцільній пітьмі.
Із прізвиськом Темний (або ще – Сліпий) залишився в історії також батько Олени (рідний брат Михайла Глинського) Василь Львович Глинський. На лиха своє, Василь Львович був намісником, старостою берестейським, відомим чином у Великому князівстві Литовському. Сліпцем він став через невиліковне захворювання очей. Прожив мало, лише піввіку, і помер (від тієї ж хвороби очей, вочевидь, то була глаукома, запалення якої, якщо її не вилікувати, зазвичай перекидається на мозок, а це призводить до швидкої кончини, що й лучилося), коли дочці Олені було тільки сім годочків.
З 1515 р., від дня смерті батька, дівчинка виховувалася при дворі дядька Михайла, що заступив їй рідного батька, росла-виростала і виросла в красну дівицю, красунечку вельми звабну, що впадала в очі всім чоловікам…
Бачачи таку вроду племінниці, спостерігаючи за нею – а вона виростала жвавою, розумненькою, і розум її був гострим, з юних літ уміла підтримати будь-яку бесіду, все ніби знала, про все мала свою думку, чим і приваблювала чоловіків, – так от, дядько Михайло й напоумив її з’явитися до Василія III на оглядини наречених – однієї з кандидаток. Олена ризикнула (набридло в дядька бути утриманкою) і виграла – щоправда, дядько Михайло на той час уже сидів у московській тюрмі.
Після монголо-татарської навали, Київ прийшлими з Азії ординцями було вщент поруйновано і пограбовано, життя у ньому ледве жевріло. І то лише на Подолі, адже з 50 тисяч мешканців, що були в ньому до навали, в живих залишилося трохи менше двох тисяч. Решту татари винищили, якусь частину забрали в полон, ще якась частина розбіглася по селах… Але все ж – минали роки, десятиліття – Київ поступово відроджувався. Тяжко і довго, хоч у ньому і правили залежні від Золотої Орди місцеві князі.
311 років минуло до 1498 р., року народження Олени Глинської, тож 311 років до неї ті краї вже звалися Україною; 311 років спливло до її народження, як на південних теренах колишньої Київської Русі жило слово «Україна», тож і сама територія, і край, у якому вона народилася та зростала, теж називався Україною, а люд, що в ньому жив і утверджувався, відбиваючи ворогів, – українцями – то яка ж вона литвинка?
Вперше слово «Україна» згадується в Іпатіївському літописі під 1187 р. – в оповіді про смерть переяславського князя Володимира Глібовича, який захищав рідні краї від нападів половців. Під терміном «Україна» в літописі виступають Київщина, Чернігівщина і Переяславщина. А в Галицько-Волинському літописі Україна – це також і північно-західні землі Галичини та Волині. (Згодом слово «Україна» сприймалося по-різному: то як порубіжні, окраїнні землі Київської Русі, то як окраїна Речі Посполитої.) Зрозуміло, що слово «українці» – похідне від «Україна». І означало мешканців відповідної території… Варто згадати низку рис, типових і незмінних, що характеризують його етнос. За такими стереотипами ірландці – неодмінно руді, англійці – неодмінно бліді, худі та манірні тощо. А ось портрет типового українця скласти значно складніше (якщо тільки мова не йде про запорозьких козаків, а вони були досить незвичайними і своєрідними). Українкам, як гадають дослідники, пощастило більше, адже їхню вроду оспівано і в піснях: чорні брови, карі очі та вишневі губки – це чи не типові риси класичної української красуні.
Що ж до питання про походження українців, то це питання ті чи ті автори вирішують залежно від своїх політичних поглядів і великодержавного імперського шовінізму (таке траплялось і трапляється). Російський історик М. Погодін зі своїх позицій слов’янофільства заявляв, що після розпаду Київської Русі населення Придніпров’я перейшло на територію Центральної Росії та з часом утворило Московську державу. А малороси прийшли до Придніпров’я з Волині тільки в ХIV – ХV ст., а тому, мовляв (далі йде безберега імперська фантазія історика), справжньою спадкоємицею культури Київської Русі є – хто б ви думали? – Росія.
Михайло Грушевський у своїй «Історії України-Руси» відповів Погодіну: російський народ не має до Київської Русі жодного стосунку, адже це була українська держава.
Михайло Грушевський відповів і на питання, кого вважати першими українцями: українська культура виникла ще в IV–VI ст. Саме ця культура і стала прародичкою Київської Русі, а після її розпаду – галицько-волинської культури. Що ж до великоросів, то вони утворили зовсім іншу державу – владимиро-московську…
За Сулою у ті, нині вже прадавні, києво-руські часи, починалися половецькі степи.
І від кочовиків треба було захищати землі та людей Київської Русі, тож по прикордонню будували сторожові пости, фортеці… Лубни, наприклад, засновано на Сулі 988 р. князем Володимиром Святославичем як сторожову фортецю.
Ромни на Сулі (при впадінні в неї річки Ромни) теж було засновано як сторожову фортецю. Вперше згадуються в Лаврентіївському літописі під 1096 р. саме як одне з міст-фортець, що захищали східне порубіжжя Київської Русі від нападів половців.
Половці з’явилися в степах Південної України в 1061 р. Розгромивши печенігів, вони захопили всю південну половину Київської Русі, басейн Дону аж по річки Сулі та Рось. Вели кочове життя, грабували сусідів слов’ян і з того, власне, жили.
По цей бік Сули була Русь, по той бік Сули – Половеччина, і Сула тоді була своєрідним прикордонням. На тім порубіжжі, у містечку-фортеці Глинську на березі Сули й виросла Оленка Глинська. Часто вона дивилася на Сулу і чула, як по той бік десь іржуть коні – то або половці готувалися до нападу, або русичі готувалися… теж до нападу. На половців. Чи захищали свої краї. І було, як у «Слові о полку Ігоревім»:
За Сулою іржуть коні,
У Києві слава дзвонить…
Іноді Оленка й серед ночі схоплювалась.
– Мамо, мамо… Я боюся. За Сулою коні іржуть… Ти чуєш, мамо?
– То тобі приснилося – от і вчувається. Менше задивляйся на ту Сулу, бо по той бік і справді завжди іржуть половецькі коні. Іржали. Але то було давно-давно, як тебе ще й на світі не було. Сьогодні половців уже нема за Сулою. Русичі їх розбили.
– Половців, кажеш, немає, а половецькі коні – послухай – за Сулою іржуть. Га? Чому вони ще іржуть, мамо?
– А тому… Вороги та недруги у Русі водяться, водяться і ніколи не переводяться… Бо як же без них, без воріженьків…
Чого-чого, а ворогів на Русі завжди вистачало.
Різних.
Хоча ворог – це завжди ворог, і вони мало чим один від одного відрізняються. Бо ворог – це той, хто перебуває у стані ворожнечі, бореться з ким-небудь; недруг, супротивник…
Вороги бувають внутрішні та зовнішні.
Зовнішній ворог – той, хто зазіхає, нападає на країну ззовні, порушуючи її кордони…
Внутрішній ворог не особливо відрізняється від зовнішнього (щоправда, це ворог завжди свій, рідний). Коротко кажучи, він не гірший і не кращий за зовнішнього… Хоча… Може й гірший, адже руйнує не чиюсь країну, а свою, зсередини.
На Русі ніколи не бракувало ні внутрішніх, ні, тим паче, зовнішніх ворогів. І приходили на Русь вони з давніх-давен. Можна сказати, споконвіку. А це слово означає, що з найдавніших часів, здавна, з давніх-давен, одвічно.
Були хозари – «надійні» вороги Русі, були варяги, приходили печеніги – останніх раз і назавжди відвадив князь Ярослав Мудрий. На місці, де 1036 р. біля мурів Києва було розбито печенігів, Ярослав велів спорудити храм – тепер це знаменита на весь світ Софія Київська.
Але як святе місце не буває порожнім, так і Русь ніколи не лишалася без ворогів. Швидко місце розбитих печенігів зайняв іще грізніший ворог – половці. Вигнати їх пощастило лише Володимиру Мономаху, хоч і після того вони ще довго час від часу вчиняли спустошливі набіги на Русь.
Але надійного миру не було, хоча частенько бував передих, коли воєнні дії змінювалися примиренням на якийсь там час. І тоді укладали шлюби. На половчанках були жонаті сини Володимира Мономаха Юрій (Долгорукий) та Андрій. Половецьких жінок також мали чернігівський великий князь Олег і його син Святослав.
Сини князя Святослава, герої «Слова о полку Ігоревім», власне, князь Ігор та його брат Всеволод, по крові були більше половцями, ніж руськими. А син Ігоря Володимир у полоні одружився з половчанкою.
І хоча половці у XIII ст. майже припинили набіги на руські землі, але вони, на відміну від одноплемінників – торків, берендеїв, ковуїв, чорних клобуків, які перебували на службі в руських князів, так і не стали для Русі «своїми». Власне, для Русі вони таки були своїми, але – ворогами. Щоправда, не їм судилося погубити Русь.
Монголи… Великому нашестю 1237–1240 років передувала розвідка боєм, що її здійснили воєначальники Чингісхана Джебе і Субедей 1223 року.
Завоювавши Хорезм, вони отримали дозвіл Чингісхана завдати удару по «західних землях». Розгромивши Азербайджан та Грузію, вони просунулись на Північний Кавказ, де зустрілися з аланами (осетинами) та половцями. Останніх велемовні монголи задобрили дарунками та – дешево! – поетичними балачками про те, що вони з ними «одного роду». А, приспавши їхню пильність, розбили осетинів, а потім і самих «братів» половців, взяли Судак у Криму, і перед ними відкрилася дорога на Русь.
А на Русі не вщухала боротьба, що час од часу переростала у спустошливі війни – за Київ. Всі жадали захопити київський стіл, тож князі на тому столі мінялися з такою швидкістю, що їх і запам’ятовувати не встигали.
Свої успішно нищили землю предків, допомагаючи зовнішнім ворогам подолати Русь… Як писатимуть літописці, ніхто з руських князів не міг відмовитися від Києва, кращого граду Русі.
Доки руські князі в боротьбі за Київ руйнували Русь не згірш зовнішніх ворогів, над Руссю нависла смертельна загроза.
З гіркотою напише про це Сергій Михайлович Соловйов у своїй фундаментальній праці «История России с древнейших времен»:
«…на Руси не было единого государя; в ней владел большой княжеский род, единство которого поддерживалось тем, что ни одна линия в нем не имела первенствующего значения и не подчиняла себе другие в государственном смысле, но каждый член рода в свою очередь вследствие старшинства физического имел право быть старшим, главным, великим князем, сидеть на главном столе, в лучшем городе русском – Киеве… главная цель усобиц была поддержать свое право на старшинство, свое место в родовой лестнице, от чего зависело владение тою или другою волостию. Но если верховным желанием, главною целию для каждого полноправного князя-родича было достижение первой степени старшинства в целом роде и если с этою степенью старшинства необходимо связывалось владение лучшим городом на Руси, матерью городов русских – Киевом, то понятно великое значение этого города для князей».
У літописах писали:
«…да и кто не полюбит киевского княжения? Ведь здесь вся честь и слава, и величие, глава всем землям русским Киев; сюда от многих дальних царств стекаются всякие люди и купцы, и всякое добро от всех стран собирается в нем».
У ті часи Литва, яка захопила деякі українські (крім білоруських) землі – Волинь, Полісся, Київщину, що згодом їх перехопить Польща, тоді вже Посполита, так от, Литва вже стрімко котилася до свого краху. Влада великого князя була значно обмежена – до куцого стану, – на користь магнатської ради, яка фактично стала верховним органом влади в країні, а насправді в Литві запанувала анархія, що вела до знищення такої колись дуже сильної держави, як Велике князівство Литовське.
О проекте
О подписке