Текст подано в авторській редакції

Пролог-1
Легенда про янголів Лю і Бов…

Чомусь історики оцінюють її по-різному, часто навіть суперечачи один одному. Хто схвально, а хто… Мовляв, вона мало не державний переворот вчинила в Московії – так жадала влади…

Ось хоча б таке пишуть:

«Дві пристрасті безроздільно володіли княгинею – любов до Телепнєва-Оболенського (вона любила його за розум, талановитість і дивовижну відданість їй, яку він проніс через усе життя) і нестримний потяг до панування і слави самодержиці… Дивним способом переплелися у ній вади і таланти, ні тим, ні тим Бог її не обділив. Не кожному чоловікові під силу тяжка роль державного реформатора і тонкого політика, а їй – холодній, обачній і підозрілій – прийшлася якраз» (О. Бичков).

У виданні «100 великих коханок їх лише сто (якась там сотня, але ж це у книжці). У житті їх тисячі й тисячі, десятки й сотні тисяч, бо всі жінки – незвичайні, кожна з них має право носити титул найнезвичайнішої. Бо вона – жінка.

Це щодо «100 великих коханок». А ще ж є видання «100 великих жінок».

Княгиня Ольга, цариця Тамара, Жанна д’Арк, Катерина Медичі, Шарлотта Бронте, її сестри Емілі та Енн, Марія Башкирцева, Ліліан Войнич, Коко Шанель, Анна Ахматова, Аґата Крісті, Марина Цвєтаєва, Віра Холодна, Ґолда Меїр, Марґарет Мітчелл, Любов Орлова, Галина Уланова…

А ще ж в Україні Соломія Крушельницька, Леся Українка, Катерина Білокур, Олена Теліга, Оксана Петрусенко, Клавдія Шульженко…

І ще багато-багато незвичайних жінок наших…

До них належить і наша героїня – Олена Глинська.

Два князі – великий князь і государ Василій III Іванович, який у 1505–1533 роках правив Московською Руссю, та князь, полководець і воєвода тієї ж Русі Іван Овчина, обидва, кохаючи її над усе, не змовляючись називали велику княгиню «своєю любонькою» – «зазнобушкой».

І це довгий час тішило її, аж доки вона не втратила обох закоханих у неї князів. З одним вона була вінчана перед Богом, з другим… З другим грішила. Опинившись у самотині, вона стала просто «вершницею зі списом».

І такою її більше запам’ятали. І якщо хтось, бувало, не міг зразу збагнути, про кого йде мова, то перепитував:

– Олена?… Яка Олена?… А-а… Глинська… Реформаторка грошової системи Русі?… Та, що на грошах?… Вершниця зі списом?…

(З 1535 р. і протягом століть по всій Русі, а потім і в Росії карбувалися металеві гроші з зображенням вершника (багато хто був певний – вершниці) зі списом («копьем»), звані «копійками».)

Про неї, вершницю зі списом, і повість.

Про княгиню Олену Глинську, яка вийшла за одного, а полюбила іншого.

Тисячоліттями філософи і поети намагаються розгадати таємницю найсвятішого і незбагненного почуття – кохання. Дехто вважає: можливо, людина стала людиною не тоді, коли навчилася виготовляти знаряддя праці, а тоді, коли, зірвавши прекрасну квітку, подарувала її істоті іншої статі, як знак прихильності та першої іскорки кохання.

Кажуть, колись на небесах жили янгол Лю і янгол Бов. На перший позір, і Лю, і Бов нічим не відрізнялися від решти янголів, але все ж було в них щось особливе. Лю володів усіма якостями чоловіка. Він був сильним, сміливим, благородним, великодушним, турботливим і взагалі володів іще багатьма іншими якостями. Він уособлював мрію будь-якої земної жінки. А Бов була найвродливішою з усіх янголів. Її очі випромінювали незвичайне світло добра та милосердя. Її волосся сяяло так, ніби в нього були вплетені золоті ниті. Її голос, ласкавий і ніжний, міг зачарувати будь-кого. Не описати словами усіх чарів Бов…

Але Лю і Бов ніколи не пишалися собою, своєю винятковістю. Обидвоє янголів не знали про те, наскільки вони дивовижні та які незвичайні у них долі. (Треба сказати, що довгий час Лю і Бов навіть не підозрювали про існування одне одного.) Але їм судилося зустрітися…

Якось Бов гойдалася на ніжно-голубій і м’якій, як перина, хмарі та дивилася на землю. Вона думала про життя людей і мріяла хоч би кілька хвилин побути людиною. Вона так хотіла потрапити у світ земний, відчути земні почуття. Несподівано мрії Бов урвав Лю. Він гуляв білосніжною хмарою і раптом побачив чарівну незнайомку, мимо якої вже не міг пройти. Лю присів поруч Бов, вони познайомились, і між ними відразу ж виник незвичайний потяг. Того дня, коли Лю і Бов зустрілися, народилося велике почуття! Лю і Бов не розуміли, що відбувається: вони не розлучалися ні на хвилину! Весь час янголи були разом, мовчки гуляли при світлі загадкового місяченька та зірок, а іноді сиділи на пухнастих хмарах, спостерігаючи за людьми. Лю і Бов не могли і не хотіли існувати одне без одного…

Але за законами небес янголи покликані допомагати людям, зобов’язані творити чудеса – у янголів немає часу для прогулянок та бесід. Лю і Бов порушили священний янгольський обов’язок, а тому їм заборонили зустрічатися. Вони тяжко переживали розлуку і врешті-решт збагнули, що не можуть змиритися з такою суворою забороною. Янголи вирішили назавжди покинути небеса і стати простими смертними. Спустившись на землю, Лю і Бов утратили осяйні німби, крила, унікальні здібності та безсмертя. Але тепер, ставши людьми, вони спізнали, що таке справжнє щастя. І невдовзі у їхній щасливій сім’ї лучилася важлива подія – народження донечки. Але дочка їхня була янголом, тож невдовзі після свого народження маленьке янголя піднялося на небеса…

На небесах чарівне янголятко в пам’ять про батьків назвали Любов’ю.

Відтоді й кажуть: Любов є й буде доти, доки існуватимуть люди.

Давні слов’яни поклонялися, окрім інших, також і богам любові – Ладі, Лелю. А ось у деяких народів символом кохання була бджола, бо поєднувала (як і любов) «солод меду і гіркоту жала».

І щоб причарувати кохану людину, ще на зорі людства йшли до ворожок, шукали чар-зілля, купалися в любистку, використовували різні замовляння…

Олена знехтувала віковічним – ще зі слов’янських і давньоруських часів – народним застереженням про те, що «чужий чоловік до часу, а свій до смерті», що «чужого чоловіка полюбити – себе погубити»…

І княгиня Олена прискорила власну загибель, полюбивши чужого чоловіка, який мав (історія теж стара, як світ) жінку і дітей. А маючи їх, полюбив чужу жінку (себто княгиню Олену), а вона, маючи чоловіка, полюбила його. Мабуть, на лихо собі, на біду. Як і він полюбив її на лихо собі, на біду, і був за те владою страчений…

Бо вийшло, як у пісні:

 
Цвіте терен, цвіте терен,
Та й цвіт опадає;
Хто з любов’ю не знається —
Той горя не знає…