Тріанон

Своїми легкими неробочими руками Марія Антуанетта вхопила корону, мов несподіваний дарунок, – вона ще надто молода, щоб знати, що життя нічого не дає задурно й усі дарунки долі наперед мають свою потаємну ціну. Та Марія Антуанетта й гадки не має платити. Вона взяла самі лише права королівського сану й занедбала обов’язки. Вона хотіла поєднати дві речі, які людина поєднати не може: владарювати і тішитись, хотіла бути королевою, котрій усі слугують і догоджають, а до того ж іще потурати своїй щонайменшій примсі; отже, маючи всевладність королеви і свободу жінки, хотіла подвійно втішатися шаленством юності.

Та у Версалі свобода неможлива. В тих яскравих дзеркальних галереях не втаїти жодного кроку. Кожен рух реґламентується, кожне слово зрадливий вітер відносить далі. Нема тут самотності, не побудеш і сам на сам, нема ні спокою, ні спочинку, король у центрі величезних дзиґарів, що безжально вимірюють час, перетворюючи від народження до смерті, від уставання до лягання кожнісінький прояв життя, навіть саму любов на державний акт. Володар, якому належало все, тут належав не собі, а всім. А Марія Антуанетта ненавидить будь-який нагляд, отож, тільки-но ставши королевою, вимагає від свого незмінно поступливого чоловіка тихого закутня, де б вона не мусила бути королевою. І наполовину слабкий, наполовину галантний Людовік XVI на додачу до великої французької держави дає їй, мов весільний дарунок від нареченого, літній замочок Тріанон – друге крихітне королівство, де владарює лише вона.

Подарований чоловіком Тріанон, власне, аж ніяк не був якимось значним дарунком, а лиш іграшкою, що понад десять років була чаром і кайданами її неробства. Будівничий цього маленького замочка ніколи й на мислі не мав, що в ньому колись житиме королівська родина, і зробив його як maison de plaisir^[50], buen retiro^[51], такий собі заїзд, – і саме як затишним любовним кубельцем ним частенько послугувався Людовік XV із Дюбаррі або іншими принагідними дамами. Для інтимних вечерь кмітливий механік змайстрував підйомного стола, і той, уже накритий десь у підземній кухні, щонайскромніше з’являвсь у їдальні, і ніякий слуга не міг бачити, що ж коїлося за столом, – за таку турботу про любовний затишок вигадливий Лепорелло отримав осібну винагороду в дванадцять тисяч ліврів на додачу до тих сімсот тридцяти шести тисяч, які витяг будиночок розваг із державної скарбниці. Потрапивши в руки Марії Антуанетти, відлюдний замочок у Версальському парку ще пашів від ніжних обіймів. Тепер є в неї забавка, ще й, мабуть, найчарівніша, змислена французькою кебетою; будівля має лагідні обриси, довершені пропорції – правдива шкатулка для молодої елеґантної королеви. Збудований у простому, трохи схожому на античний, стилі, сяйливо біліючи в яскравій садковій зелені, стоячи осторонь від усього і проте недалеко від Версалю, цей замок, що личив би не королеві, а фаворитці, не більший за звичайне родинне житло сьогодення і навряд чи вигідніший або розкішніший: усього сім чи вісім кімнат – передпокій, їдальня, малий і великий салони, спальня, ванна, крихітна бібліотека (lucus a non lucendo^[52], бо всі одностайно свідчать, що за ціле життя Марія Антуанетта й книжки не розкрила, хіба що нашвидку прогорнула кілька романів). У тому малому замочку королева за всі роки майже не змінила обстави, з нехибним смаком не внесла в ці призначені для ніжного затишку покої ніякої розкоші та грубої й дорогої пишноти, а навпаки, обставила у вишуканім, осяйнім і стриманім новітнім стилі, названому стилем Людовіка XVI так само несправедливо, як Америка за іменем Амеріго Веспуччі. Її ім’ям, ім’ям ніжної, граційної й елеґантної жінки, стилем Марії Антуанетти слід би назвати його, адже ці витончені чарівні форми аж ніяк не нагадують огрядного, дебелого чоловіка, Людовіка XVI, і його грубі вподобання, а подібні до легких і принадних обрисів жінки, портрет якої ще й досі оздоблює там кімнату; чисто всі речі – від ліжка до пуделка для пудри, від клавесина до віяльця із слонової кості, від канапи до мініатюри – зроблені з вишуканих матеріалів і мають якнайвигідніші форми, на позір ламкі, однак міцні, поєднуючи в собі античні лінії і французьку чарівність, – цей, ще й сьогодні принадний стиль, як ніякий попередній, свідчить про переможне владарювання у Франції дами, жінки, обдарованої витонченим смаком; на зміну врочистій помпезності Людовіка XV і Людовіка XIV прийшли гармонія та інтимність, і через це замість лунких і пишних зал для прийнять осередком дому стали салони, де можна мило розважатись і теревенити; зимний мармур заступили різьблені й золочені дерев’яні панелі, а гнітючий оксамит і важку парчу – ласкавий шовковий полиск. М’яко запанували легкі й лагідні барви – ніжнокремова, персикова, весняна блакить, – це мистецтво живилося жінками й весною, галантними святами й безтурботним марнуванням часу, – не спиналась у ньому ніяка велич, не виявлялась театральна показність, панувала тільки стишеність і приглушеність, не було й сліду могутності королеви, але все навколишнє мало делікатно відбивати чарівність молодої жінки. Лиш у цих коштовних і кокетливих рамках набули своєї справжньої вартості гарненькі статуетки Клодіона, полотна Ватто й Патера, срібна музика Боккеріні й усі інші вишукані витвори вісімнадцятого сторіччя; це грайливе незрівнянне мистецтво безжурного блаженства саме напередодні найбільшої жури ніколи не було таким виправданим і доречним. Тріанон назавжди залишився найвитонченішою, найделікатнішою і все ж неб’ючкою вазою для цього дбайливо виплеканого квіту: культура рафінованих сластолюбців утілилась досконалим мистецтвом в однісінькому домі, в єдиній постаті. Зеніт і надир доби рококо, воднораз її розквіт і занепад ще й сьогодні можна найкраще відчитати на невеличких дзиґарях на мармуровій полиці каміну в покоях Марії Антуанетти.

Тріанон – крихітний і ляльковий світ; символічно, що з його вікон не видно ніякого життя – ні людської оселі, ні Парижа, ні країни. За десять хвилин можна обійти всі його нечисленні сажені, а проте для Марії Антуанетти цей крихітний світ живіший і важливіший, ніж ціла Франція й двадцять мільйонів підданих. Бо тут вона почуває себе вільною від усяких обов’язків – від церемоній, етикету, мабуть, і звичайності. Аби всі затямили, що на цьому клапті землі владарює лише вона й ніхто інший, Марія Антуанетта на досаду дворові, який суворо дотримувався салічних законів, видає всі накази не від імені свого чоловіка, а від себе самої, «de par la reine»^[53]; служники вдягнені не в біло-червоно-блакитні лівреї короля, а срібно-червоні – її. Навіть її власний чоловік приходить сюди тільки гостем, зрештою, делікатним і тихим, бо ніколи не з’явиться непроханий чи в непризначений час, а невідступно визнає за дружиною право господині. Але простосердий чоловік навідується радо – таж тут йому ліпше, ніж у великім замку: «par ordre de la reine»^[54] нема тут ніякого примусу й чванькуватості, тут не виступають перед двором, а без капелюхів у вільному легкому вбранні сидять на моріжку; ієрархічні щаблі, будь-яка скутість, а часом навіть і гідність щезають у веселім гомоні. Тут королева почуває себе гаразд, а невдовзі вона настільки звикла до такого привільного життя, що їй завжди тяжко повертатись увечері до Версалю. Скуштувавши цієї свободи у природнім затишку, вона дедалі більше цурається двору, їй усе осоружніший обов’язок виставлятися, ймовірно, й подружній – так само; чимраз частіше вона на цілісінький день вибирається до свого втішного кубелечка, найрадніше вона й перебралась би в Тріанон. А Марія Антуанетта завжди робить те, що їй заманеться, і вона справді таки перебралась у літній палац. Спочивальню проте обладнали з односпальним ліжком, у якому навряд би зміг притулитись опасистий король. Як і все інше, подружня близькість уже не залежить від волі короля, Марія Антуанетта, немов цариця Савська – Соломона, навідує свого добрягу чоловіка, коли їй заманеться (а мати гірко нарікає на те, що в них «lit à part»^[55]). Жодного разу він не розділив її ложа, бо Тріанон для Марії Антуанетти був щасливим і незайманим царством, присвяченим Афродіті, самим лиш утіхам, а обов’язки, надто ще й подружні, ніколи не тішили її. Тут вона хоче жити без пута, бути лише розбещеною, обожнюваною, крученою молодою жінкою, яка за розмаїтим своїм неробством забуває про все – про державу, чоловіка, двір, добу і світ, а часом, – мабуть, це найщасливіші хвилини, – навіть про себе.

Тріанон нарешті дав роботу цій бездіяльній душі, став іграшкою, котрою вона бавилась повсякчас. Як замовляла наряд за нарядом у кравчині, все новіші прикраси – у двірського ювеліра, так і для оздоблення свого царства Марія Антуанетта все щось вигадує; тепер укупі з кравчинею, ювеліром, балетмейстером, учителем музики й танцмейстером її довге, страшенно довге дозвілля заповнюють архітектор, садівник, художник, декоратор – усі новітні міністри її крихітного королівства, – й заразом найдужче випорожнюють державну скарбницю. Найбільшого клопоту завдає Марії Антуанетті садок, адже зрозуміло, що він нічим не має скидатися на славнозвісний Версальський сад, а має бути найсучаснішим, наймоднішим, найвигадливішим і найкокетнішим із тих, що будь-коли існували в світі, достеменним садком рококо. Цим своїм прагненням Марія Антуанетта свідомо чи несвідомо відбиває зміну вподобань усієї доби. Бо людності вже набрид садковий генерал Ленотр, який своїми зміряними лінійкою моріжками, мов бритвою, підрізаними живоплотами, обрахованими на креслярському столі візерунками хвальковито прагнув показати, що король-сонце Людовік зміг убгати в бажані форми не тільки державу, дворянство, стани й цілий народ, а й створені Богом краєвиди. Вже надивились тієї зеленої геометрії, втомилися від такого «розпинання природи», – як і для всієї тогочасної культурної немочі, так і тут непричетний до «суспільства» Жан Жак Руссо знайшов полегшувальне слово, вимагаючи в «Новій Елоїзі» «природного парку».

Безперечно, Марія Антуанетта й не читала «Нової Елоїзи», Жана Жака Руссо вона принаймні могла ще знати як композитора невеличкої пасторалі «Сільський чаклун». Та погляди Руссо тоді витали в повітрі. В маркізів і герцогів сльози наверталися на очі, коли їм розповідали про цього шляхетного оборонця невинності (хоч той у приватному житті був homo perversissimus^[56]). Вони були вдячні йому, бо на додачу до всіх численних збудливих засобів він, на щастя, винайшов іще одну принадку: гру в наївність, у збочену невинність, вигадав маскарад природності. Й певне, Марії Антуанетті тепер заманулося «природного» садка, лагідних краєвидів – та ще й найприроднішого з усіх новомодних природних садків. Отож вона скликала найкращих, найвитонченіших митців своєї доби, аби вони в щонайштучніший спосіб вимудрували їй найприродніший садок.

Бо – така тогочасна мода! – в цьому «англо-китайському садку» малося показати не просто природу, а всю природу, в мікрокосмосі з двох квадратних кілометрів – увесь світ, малий, ніби іграшка. На цій латці землі мали зібрати все – французькі, індійські, африканські дерева, голландські тюльпани, південні магнолії, струмочки і ставки, гори й печери, романтичну руїну й селянську хату, грецький храм та орієнтальні краєвиди, голландський вітряк – північ і південь, захід і схід, найприродніше і найдивовижніше, все штучне і водночас якомога правдивіше; спершу на цій п’яді землі архітектор навіть хотів спорудити вулкан, який вивергав би полум’я, й китайську пагоду, та, на щастя, кошторис видався завеликим. Гнані королевиним нетерпінням, сотні людей почали роботу за планами будівничих і малярів, похапцем, немовби чарами, створюючи зумисне невимушений, ніби цілком природний і якнаймальовничіший ландшафт. Миттю простелився поміж лук тихий і мрійний жебонливий струмок, неодмінний складник будь-якої справдешньої пастушої ідилії; щоправда, воду для нього гнали за дві тисячі футів з Марлі – і в довгеньких трубах разом із водою текло й чимало грошви, та ось головне: його мила для ока течія мовби сама прорізала звивисте річище. З лагідним плюскотом ручай уливається у викопаний ставок із насипаним островом, вода прегарно спадає з уступа під граційним місточком, на плесі гордовито ковзають білі осяйні лебеді. Мов з анакреонтичних віршів, випинається скеля зі штучним мохом, уміло захованим гротом кохання й романтичним бельведером; і здогадатись не можна, що такий зворушливо простий ландшафт перед цим барвисто малювавсь на численних аркушах, що все вкупі двадцять разів відтворювалось у гіпсових моделях, де ставок і ручай позначались уламками дзеркала, а луки й дерева, мов у різдвяній виставі, зім’ятим, пофарбованим мохом. Але й цього замало! В королеви щороку нова забаганка, все більш вишукані й природні додатки мають оздобити її царство, вона й чекати не хоче, коли будуть сплачені старі рахунки, тепер є в неї власна забавка й вона прагне бавитися далі. Ніби знічев’я, а все ж наперед докладно обчислені її романтичними архітекторами, в садку, щоб він набув іще природнішого вигляду, там і сям зводяться різні коштовні оздоби. На пагорбі зіп’явся невеличкий храм, присвячений тогочасній богині, храм кохання, в його відкритій античній ротонді видніє одна з кращих скульптур Бушардона – Амур, що з Гераклової довбні вирізає свого несхибного лука. А печера, грот кохання, так хитро вирубана в скелі, що, хто б не йшов, ніжні закоханці вчасно його помітять, і ніхто їх не заскочить серед пестощів. Через гай протоптали звивисті стежки, на луках посадили небачені квіти, невдовзі крізь зелену запону засяяв невеликий сліпучо-білий восьмикутник – музичний павільйон, – й усе це одне з одним, одне в одному поєднувалось із таким смаком, що в цій чарівності вже й справді не відчувалося ніякої штучності.