© П. В. Таращук, переклад українською, 1991

© О. А. Гугалова, художнє оформлення, 2017

* * *

Передмова

Написати історію Марії Антуанетти – це поновити понад сторічну суперечку, в якій і обвинувачі, і оборонці затято обстоюють своє. Нещадного тону суперечці надали обвинувачі. Щоб повалити монархію, революція мусила вразити королеву, а в королеві – жінку. Бо правда й політика рідко вживаються в одній хаті, і годі сподіватися правдивості там, де догідливі служники громадської думки прагнуть зобразити ту чи іншу постать так, щоб її вподобала більшість. Щоб доправити Марію Антуанетту до ґільйотини, її не проминули жодним поговором і не гребували будь-яким засобом; газети, брошури та книжки без вагань приписували «австрійській вовчиці» всі нечестя, будь-яку моральну зіпсутість і найнеможливіші збочення; навіть у самім осередку правосуддя, в трибуналі, генеральний прокурор патетично порівняв «удову Капет» із найрозбещенішими жінками світової історії – з Мессаліною, Аґриппіною та Фредеґундою. Але 1815 року, коли на трон знову зійшли Бурбони, все перемінилось: щоб улестити династію, образ дияволиці замальовували найяснішими барвами; в усіх тогочасних писаннях Марії Антуанетті незмінно кадили фіміам і підсували німба. Далі пішли панегірики: несамовито боронили безперечну чесноту Марії Антуанетти; віршем і прозою вихваляли її жертовність, доброту і справжній героїзм; а щедро зрошений сльозами серпанок вигадок і байок, який здебільшого виплітавсь аристократичними ручками, дооздобив прояснілий образ «reine martyre», королеви-мучениці.

Психологічна правда, як воно здебільшого й буває, лежить посередині. Марія Антуанетта не була ні великою святою роялізму, ні хвойдою, «grue» революції, а лише пересічністю, звичайною, врешті, жінкою, не дуже розумною і не дуже дурною, була, як то кажуть, ні те ні се і не мала ніякої схильності до добра й щонайменшого потягу до зла; була пересічною жінкою минулого, сьогодення й прийдешності, не виказуючи демонічних нахилів і жадоби геройства, – отже, підстав для трагедії вкрай мало. Проте історія – незрівнянний деміург: щоб поставити діткливу драму, їй зовсім непотрібен героїчний характер для центральної ролі. Адже трагічне породжують не тільки демонічні риси людської вдачі, а, здебільшого, лише несумірність людини з її долею. І в драматичних шатах така несумірність постає тоді, коли надлюдина, герой, геній вступає в конфлікт із навколишнім світом, занадто вузьким і ворожим для завдань, які йому визначила доля, – як-от Наполеон, що задихався на мізернім острові Св. Гелени, або в’язень своєї глухоти Бетховен, – постає завжди і всюди, коли видатна особа не знаходить своєї міри, виходу власній силі. Але трагічне постає ще й там, де людині пересічної, а то й просто слабкої вдачі дістається нелюдська доля, де на неї лягає відповідальність, яка її згнічує і розчавлює, – і, дивлячись чисто по-людськи, такий трагізм видається мені ще разючішим. Бо ж незвичайна людина підсвідомо завжди шукає незвичайної долі; прагнення героїчного або, як казав Ніцше, «небезпечного» життя притаманне вже самій її несвітській натурі – і вона стає на герць з усім світом, адже цього вимагає її відважна вдача. Отже, геній, зрештою, почасти сам завинив у своїх стражданнях, бо він ніби покликаний пройти випробування вогнем, щоб знайти відповідну міру своїй нелюдській силі; як буря підхоплює чайку, так і його могутня доля штовхає його все далі й вище. Натомість люди звичайні вже за самою своєю суттю прагнуть супокійного животіння; вони не прагнуть трагічного й не мають у ньому потреби; вони воліють жити затишно в пітьмі, затулившись від вітру, обравши помірний життєвий клімат; ось чому вони лякаються, опираються й утікають, коли невидима рука штовхає їх у неспокій. Вони не хочуть нести історичної відповідальності, навпаки – бояться її; вони не шукають страждань – усі муки їм просто накидають; перевершити власну міру їх спонукає не душа, а примушують ззовні. Оці страждання негероїв, людей пересічних, дарма що їхнім мукам бракує очевидного сенсу, видаються мені не менш величними, ніж несамовиті страждання справжніх героїв, а може, іще зворушливішими, бо людина пересічна змушена терпіти їх сама і не має, як-от митці, щасливої змоги перелити свою муку в незабутні витвори.

Але доля часом уміє збурити посередні натури і твердим кулаком розбиває їхню шкаралущу пересічності – життя Марії Антуанетти є, мабуть, найразючішим прикладом цього в історії. З тридцяти восьми прожитих років перші тридцять ця жінка простувала звичайним шляхом, щоправда, серед найвищих верств, і ніколи не перевершила загальної для всіх міри добра і зла: в неї млява душа, звичайнісінька вдача, і з історичного погляду вона спершу була тільки статистом. Якби в її безумний світ утіх не вдерлася революція, ця незначна принцеса Габсбурзького дому спокійно жила б собі й далі, як живуть мільйони жінок за будь-яких часів: танцювала б, базікала б, кохала б і сміялася, наряджалась, ходила б із візитами й подавала старцям, народжувала б дітей і зрештою спокійно лягла б у ліжко й померла, власне, й не живши насправді духом своєї доби.

Оскільки вона була королева, її б урочисто поклали в труну і двір носив би жалобу, але потім вона б зникла з людської пам’яті, як і безліч інших принцес – Марія Аделаїда та Аделаїда Марія, Анна Катерина і Катерина Анна, чиї байдужі й безмовні нагробки з написами, які ніхто не читає, ще й досі бовваніють у Готі. Ніхто ніколи не мав ніякого бажання витягти з небуття їхні образи, їхні погаслі душі, ніхто не питатиме, які ж вони були насправді, і, – це найважливіше, – якби не було її безмірних страждань, ніхто б не знав і не згадував навіть саму Марію Антуанетту, королеву Франції. Адже щастя чи, може, нещастя пересічних людей полягає в тому, що вони не відчувають ніякої потреби знайти свою міру і не ставлять перед собою ніяких жадливих питань, аж поки їх поставить доля: вони присипляють у собі нерозкриті можливості, згнічують здібності, ослаблюють силу; таке робиться й з м’язами, яких зовсім не вправляють і які напружуються лише тоді, коли виникає потреба боронитись. Щоб пересічній натурі стати всім, чим вона здатна бути, а може, навіть ще більшим, ніж вона гадала й передчувала, її доконечне випхати поза її власні межі – а доля не має для цього ніякого іншого батога, крім нещастя. Як іноді митець, прагнучи довести свою творчу силу, вишукує нібито нікудишній сюжет замість значущих і всеохопних, так часом і доля обирає незначного героя, щоб показати, що можна напружити до краю і найслабшу матерію, зі слабкої і ледачої душі створити незмірно трагічний образ. Марія Антуанетта – один із кращих прикладів цього героїзму несамохіть.

Як по-мистецькому вправно, з якою вигадливістю в епізодах, на якій широчезній сцені збудувала свою драму історія круг цієї звичайної натури, як промітно згромадила конфлікти навколо центральної героїні, що спочатку аж ніяк не сподівалася їх! І з якими ж диявольськими хитрощами вона почала розбещувати жінку! Дитині подарувала дім – імператорський палац, підлітку – корону, дівчині – всю щедрість і пишноту краси й багатства, а крім того – безжурне серце, що й не питало про ціну і вартість усіх тих дарунків. Вона довгі роки в усьому потурала цій жінці й розбещувала її бездумне серце, аж поки геть запаморочила їй розум і зробила вкрай безтурботною. Але надміру швидко й легко звівши жінку на недосяжні щасливі високості, доля з витонченою жорстокістю і повільністю дала їй звідти впасти. В цій виставі з мелодраматичною смілістю постали віч у віч найразючіші контрасти: з імператорського палацу, де були сотні покоїв, її попхнули в жалюгідну тюремну комірчину, з королівського трону – на ешафот, зі скляно-золотої карети – на драбинчак для падла, з розкоші – в злидні; замість народної любові її обступила ненависть, замість вітань – поговори; доля безжально спихала її раз у раз нижче аж до самісінького дна. Й ця дрібна, пересічна людина, яку раптом заскочили серед її примх і розваг, ця нерозумна душа навіть не розуміла, чого вимагають від неї ті ворожі сили, вона тільки відчувала, як дошкульний кулак та розпечені пазурі мордують її тіло; ця незвикла до страждань, простодушна жінка опиралась і боронилася, стогнала й утікала, прагнучи врятуватись. Але з безжальністю митця, який не полишає свого матеріалу, аж поки до останку його напружить і вирве з нього всі можливості, мудра рука нещастя не відпускала Марію Антуанетту, аж доки викувала з м’якої і недолугої душі міць і гідність, аж доки проступила в ній уся успадкована від батьків і предків душевна велич, якої доти не було навіть сліду. Приголомшена стражданнями, змучена жінка, яка ніколи не цікавилась своєю душею, зауважила в собі переміну: саме тоді, коли скінчилася її монарша влада, вона відчула, як у ній росте щось нове й велике, яке б не виросло без отих страждань. «Тільки в нещасті починаєш розуміти, хто ти насправді» – ці напівгорді, напівзворушливі слова раптом зірвались у неї з уст разом із подивом: вона передчула, що саме завдяки стражданням її незначне й пересічне життя стане прикладом для прийдешнього. Усвідомлюючи це високе зобов’язання, вона немов підносилась, і її характер переріс сам себе. Незадовго до того, як розбилася смертна оболонка, витворився шедевр, який уже не загине: в останні, найостанніші хвилини життя Марія Антуанетта, пересічна людина, нарешті досягла трагедійної міри і стала такою ж великою, як її доля.