Далі його біографію і початок шляху «жебрак – митець» реставруватимемо за уривчастими розповідями і письмовими свідченнями старих лемків, знайомих із Никифором, дітей старих лемків, які чули від батьків перекази про нього. Побувавши у Криниці, переконався, що й дотепер є люди, які добре пам’ятають, як жив і творив Никифор.

Етнограф, бойкознавець і лемкознавець Наталія Кляшторна у своєму дослідженні «Хотів лемко малювати» наводить свідчення лемкині Ольги Висоцької, котра знала матір Никифора. Від неї ми довідуємось, що «Євдокія мала серйозні фізичні вади. Ходила на пальцях і завжди швидкою ходою.

Тягнула за собою малого Никифора, завжди біжучи. Він так швидко не міг. Запліталися йому ноги, а вона гнівно щось вигукувала… Не могла говорити, лише видавала короткі високі звуки. Тому і хлопець довго не міг навчитися говорити. Доглядала його сама, носила на плечах. Тулились вони у різних місцях, де давали роботу. Тримали її із співчуття: нездара, та ще й з позашлюбною дитиною».

Народитися на Лемківщині у 1895 році позашлюбним напівсиротою-калікою означало жебракувати. Постійні поневіряння, раз на рік храмове свято для калік і безвихідь голодної смерті.

Але не так сталося у долі Никифора, хоча попервах він ніби повторював шлях лемківських жебраків. І хто зна, чи вижило б хлопченя, якби не повсякчасна підтримка земляків. Від села до села носила Євдокія за собою дитину, заробляючи гроші на харчування собі і синові, ночуючи там, де працювала. Якось Явдоха прибилась до статечного господаря Івана Гриняка, який зглянувся над бідаками і давав їм часами притулок.

Бувало й таке, що годинами вона вистоювала з простягнутою рукою біля мосту, а під мостом біля річки Криничанки у хустці колисався маленький Никифор. Або доводилось підвішувати немовля у корзині-колибі до високої гілки дерева, щоб собаки не загризли… Дитя, напучуване матір’ю, простягнуло руку за милостинею, ледь стало на ноги. Під церквою просило грошей.

У церкві, де хрестили дитину, Явдоха з Никифором бували не тільки кожного свята, а ледь не щодня. Тож не дивно, що першими враженнями хлопчини були не рятівні стерті мідяки, які кидали перехожі у простягнуту материну руку, але:

– казковий вигляд церковної будівлі…

– проникливі лики візантійсько-лемківських святих усередині, що дивилися – прямо на нього великими нерухомими очима із позолочених обрамлень ікон…

– божественні аромати ладану, єлею, воскових свічок…

– сама атмосфера таємничості містерії церковного Богослужіння…

Він чекав на це свято як на чудо і відчував себе у храмі як удома, якого не мав…

Нині у храмі, де хрестили Никифора, встановлена пам’ятна дошка, на якій написано, що тут його хрестили і тут він співав у церковному хорі. Співав, тобто не тільки спостерігав, але, подорослішавши, брав участь у містерії Богослужіння.

І знов звучить у душі:

 
«Ой, радуйся, земле,
Син Божий народився…»
 

Церква для лемків була єдиною культурною установою в селі. У церкві відбувались богослужіння – утреня, літургія, вечірня. Церква стала духовним притулком Никифора. І, без усякого перебільшення, відвідання церкви стало для нього школою духовного виховання і, як побачимо далі, академією мистецької освіти.

Щорічно у лемківській Криниці відбувалося храмове свято для калік, на яке мати, сама інвалід, обов’язково приводила свого сина-інваліда. Тут малий уперше побачив жебраків-калік, у незагоєних ранах. Відкрив для себе, що вони з матір’ю не єдині у своїй обділеності. Вони молились святому Миколаю за своє зцілення, а потім для них влаштовувався святковий обід. Образ святого Миколая не раз виникатиме у картинах Никифора, він і себе зображував у цьому образі. Напевне, черпав у цьому сили для життя і випромінював їх людям.

Никифор запам’ятав ці відвідини церкви назавжди. Куди б не кидало життя, завжди повертався до лемківської Криниці, до церкви, де його хрестили, до ікон, які прикрашали ті стіни, до лемків, які його прихищали. І до ровесників – «бихрестів», які колись обзивали його «бортаком, буцем», тобто йолопом, тупаком, недоумком. Щоправда, коли він подорослішав, іменували вже «Матейком» – за іменем польського майстра живописних полотен…

Тим часом він закінчував перший клас сільської початкової школи. Шкільна наука давалася хлопцеві ой як нелегко – через успадковані від матері порушення мовлення і слуху. Ледь навчився вимовляти поодинокі слова і склеювати їх у речення. Діти попервах кепкували з нього. Навчився хіба що писати друкованими літерами, трохи читати та рахувати. А ще – малювати. Малювати і малювати. Спочатку в школі – грифелем на дошці. А далі…

Й на цьому закінчилося його навчання…

Недовго мати затрималась на цьому світі. За легендою, що й досі побутує у Криниці, Одоська тихо і непомітно пішла з життя, коли синові було сім років, і забрала з собою у могилу таємницю народження сина. Згодом ніхто не міг згадати, коли саме точно вона померла і де похована… А він пам’ятав її все життя.

Тож він опинився на вулиці. Постійні мандри від хати до хати, за будь-якої погоди і пори року, нерідко надголодь, з ночівлею на чужому горищі чи у стодолі – серед таких житейських випробувань минало дитинство сироти. Можна тільки здогадуватись, скільки довелось хлопцю перенести знущань та негараздів, як намагався вижити і не впасти у відчай від того, що його сприймали за ненормального…

Дивно він виглядав збоку – якийсь пришелепуватий. Дрібний, миршавий, брудний, обдертий… Белькочучи, вимовляв деформовані на лемківський лад польські слова, і часто на деяких словах затинався. І так років до шістнадцяти, коли почав говорити більш-менш врозумливо на лемківському діалекті. Тому, мабуть, і був неговірким. «Поляки насміхалися з Никифора, бо він не вмів говорити. А він говорив по-лемківськи, а не по-польськи», – розповідав отець Іван Піпка, який більше двадцяти років служив у греко-католицькій церкві святих Петра і Павла у Криниці, до якої ходив свого часу Никифор.

Невипадково згадалося, що Платон вважав живопис способом мовчання… І не такий вже неправий Езоп, кинувши між іншим: якщо щось можна довести ділом, нащо витрачати слова…

Тож і виростав хлопець мовчазним – весь у собі. Та наодинці із собою не сумував, займався ділом – то зосереджено, то захоплено надряпував прутиком чи то на вологій землі, чи то на піску якісь йому відомі зображення… Так, нібито ні для чого…

Нібито…

Приходив наступного дня, вони зникали…

Знов надряпував…

Або знаходив на вулиці зім’ятого аркушика паперу, кинутого кимось недогризку олівця – і «малював» щось йому відоме…

Очима проникливої поетеси Лесі Сидорович це виглядало так:

 
Його малюнки дитинячі
Ніхто й за працю не вважав.
А тут – захоплення! Неначе
Враз долю він за руку взяв…
 

Чомусь згадалося…

…Як селянка Марія Примаченко, яка все життя прожила в селі, розповідала про початок своєї творчості: «Починалося це так. Якось біля хати, над річкою, на заквітчаному лузі пасла я гусей. На піску малювала всякі квіти, побачені мною. А потім помітила синюватий глей. Набрала його в пелену і розмалювала нашу хату»…

…Як сирота, поденниця у заможніх будинках, Серафіна Луї починала малювати не лише пензлем, а й пальцями, розмістившись на підлозі та відчинивши вікно, голосно наспівуючи церковні гімни…

…Як Володимир Набоков описував свої перші кроки в оволодіння мистецтвом живопису. Старанно, любовно, безнадійно, з художніми подробицями, які важко сполучались із малою кількістю прожитих років, надряпував щось йому відоме, вкладаючи у надряпане всю душу.

Все це ніби про Никифора сказано.

Так, але що спільного між українською сільською дівчиною, що росла і виховувалась у родині, французькою сиротою-поденницею, російським рафінованим інтелігентом – і вуличним безбатченком, спитаєте ви? А може, подібне інтуїтивне прилучення до мистецтва відбувається з усіма, хто виявляє мистецькі здібності і пробивається до мистецької досконалості, поза їхнього соціального стану, матеріальних статків…

* * *

То й казали попервах земляки, що хлопчина Никифор цілими днями нічого не робить, навіть не жебракує до пуття, а тільки вимазує аркушики паперу, малюючи на них щось схоже на будинки та людські постаті. Однолітки вважали його недоумкуватим, прозвали «місцевим дурником», кепкували з нього, траплялося, рвали на шматки намальоване ним, та він, схоже, не ображався і захоплено продовжував «своє».

Набагато пізніше дійшло до того, що консиліум краківських психіатрів констатував низький рівень його інтелекту, розумову відсталість. Ну, це вже якісь ігри, швидше за все – ігри політичні… Але скільки витрачено паперу і чорнил, скільки виголошено слів – і все для того, щоб довести – Никифор був напівбожевільним.

Справді, «ненормальність» Никифора виглядала якось таємниче. Звісно, він був не такий, як усі, і фізично, і психічно. Але чи означає це, що він був несповна розуму?.. Просто він був «надто іншим», як висловився про нього Михайло Слабошпицький, автор роману «Никифор Дровняк із Криниці». І сприймав свою «інакшість», як подану від Бога. І не лише сприймав, але й нерідко грав на цьому, захищаючи своє право на інакопобутування у земному бутті. Гадаю, це багато чого пояснювало у земному побутуванні Никифора.

У 2019 році у Львові вийшла книга спогадів «О. Михайло Жеплинський. Служіння Богу та Україні». У 1920-х роках отець Михайло Жеплинський був парохом у Криниці, він і ввів Никифора до української греко-католицької громади. Син о. Михайла Богдан, відомий бандурист, дослідник кобзарства, публіцист, розповідав у цій книзі: «Никифор часто заходив до батька, завжди міг дещо перекусити і, головне, дістати хоч трохи якогось паперу, а деколи і кредки (кольорові олівці) чи навіть акварельні фарби. Никифор погано говорив, але міг дещо розказати про себе, про свою маму і навіть сповідувався та причащався, бо відвідував церкву не тільки у неділю і свята, але часто навіть у будні дні, коли церква була відчинена». Тобто «інакшість» Никифора ніяк не означала «ненормальності».

Між тим, Богдан Жеплинський продовжує спогади: «Никифор, який у батьківському записнику значився як Никифор Дровняк обряду греко-католицького, пристрасно рисував (олівцем. – Р. К.) і малював (фарбами. – Р. К.). Особливо залюбки малював всюди, де міг (на папері, дощечках, обгортках товарів, навіть стінах) доми, вулиці, церкви, дзвони, людей, які спішать до церкви… Наша Мамця кожної неділі чи в свята готувала для Никифора не тільки щось поїсти, але обов’язково і хос будь-якого паперу, бо після Літургії в церкві до нас завжди заходив «бідний Никифор» (так тоді його називали в Криниці). А Никифор дарував Мамці і батькові свої рисунки і малюнки… І тільки згодом, коли батько одержав призначення в інше село, ми дуже жаліли, що не вберегли цінної спадщини Никифора… Батько і мати завжди молилися за Никифора…»

Церква цілком ймовірно могла сприймати Никифора як юродивого. А юродивий це не божевільний, це, як пояснював наділений даром прозорливості преподобний Серафим Саровський, свого роду подвижник, все життя якого присвячене служінню Богу і ближнім. І заради допомоги ближнім юродивий, сам потребуючи допомоги, робить не зовсім пересічні дії, прирікаючи часом себе на висміювання і образи. Якщо так поглянути на життя і творчість Никифора, багато чого у його поведінці стає зрозумілим. Як стає зрозумілим і ставлення до Никифора о. Михайла та його дружини.

А щодо вад у мовленні… Лише у 50-ті роки, на прохання опікунів Никифора, лікар-отоляринголог виявив, що мовна проблема у нього вроджена – у нього язик приріс до піднебіння, і якщо було б своєчасно зроблено операцію, він би позбувся цієї вади…

Звичайно, позбувся б, з’явилась думка, але – парадокс – невідомо, чи шукав би він тоді так наполегливо способів виразити себе за допомогою фарб і пензля?..

Самий міф про ненормальність Никифора розвівся лише тоді, коли його творчість здобула європейське визнання і ним почали опікуватись цінителі цієї творчості. Після спеціального медичного обстеження, проведеного Варшавським інститутом психологічної гігієни, вердикт лікарів був на користь психічного здоров’я Никифора.

Повсякчас він мандрував містом, зупиняючись де-не-де задля чергового сеансу малювання. При собі носив «жебрачого листа» під склом, написаного польською і українською мовами людиною, яка співчувала йому, юнаком-лемком, криничанином Юліаном Міляничем. Ось цей лист: «Шановне панство! Я бідний каліка без родини і без когось близького, хто б міг за мною доглядати. Живу з ласки добрих людей. Малюванням картинок заробляю собі на таке-сяке життя, аби себе утримати на Божому світі. Однак навіть у цей спосіб не можу себе утримувати, бо матеріали для малювання дуже дорогі… Просив би шановне панство про допомогу й підтримку для бідного каліки, хто чим може. Спаси Боже!» А внизу таблички – невеличка ікона святого Миколая, намальована самим жебраком.

Святий Миколай. Никифор, образно кажучи, мав тільки одного друга. Сам собі його створив. Був ним святий Миколай, дуже часто малював його. Не маючи ні родини, ні близьких людей, він інколи знаходив притулок і співчуття у криничан. А святий Миколай був завжди поруч…