Станем, браття, в бій кривавий
від Сяну до Дону,
В ріднім краї панувати
не дамо нікому…
«Від Сяну до Дону». Цим закликом у Гімні позначалися символічні кордони України, за які треба було боротися. Щоправда, законом від 6 березня 2003 року про «Державний гімн України» цей куплет було вилучено з тексту Гімну з політичних міркувань – існуючі міждержавні кордони не можна порушувати. Але символічний зміст заклику залишився у серцях українців: за ментальними, етнічними, культурними та духовними ознаками Україна простягається «від Сяну до Дону».
До чого мова? Річка Сян окреслювала найзахіднішу частину України. Нею була Лемківщина. У цьому осередді української етнічної території (Лемковині, як кажуть лемки) у межах сучасної Польщі, у курортній місцевості Криниця-Здруй на карпатських Бескидах проживало на початку XX століття понад 90 % лемків-українців. Бескиди – це система гірських хребтів у північній смузі Карпат у межах Чехії, Словаччини, Польщі та України, сказати б, зовнішнє пасмо Карпат. А живописне містечко Криниця розмістилося у гірській котловині на висоті 590 метрів над рівнем моря, вздовж долини річки Криничанка. Сьогодні це відомий в Європі курорт з цілющими мінеральними водами, бюветами, купальнями, соляними печерами. Відома вона не в останню чергу і тим, що в ньому народився і прожив усе життя видатний український художник лемківського походження Никифор Дровняк.
Хто такі лемки?..
Почнемо здалеку. Існує легенда, яка образно пояснює, хто такі лемки. В українській мові є таке слово – «краватка». Винахідниками краватки вважаються хорвати. Коли здивовані іноземці тикали на вузлик на шиї хорватів у надії з’ясувати, що ж це за аксесуар на них висить, хорвати думали, що в них питають, хто ж вони такі. Вони й відповідали – «хорвати». Французи переінакшили слово під зручне і стали називати вузлик на шиї «cravate». А українці адаптували під себе. Так і вийшло – краватка. Зауважимо, що наддніпрянці не носили краваток, не пасували вони до вишитих сорочок. А лемко Никифор любив носити вишукані краватки.
Найбільш прямі предки українців – слов’янські племена полян, древлян, тиверців, волинян, білих хорватів, які увійшли до Київської Русі. Хорвати – союз племен, після його розпаду частина перемістилась через Київську Русь на захід – у Карпати, частина на південь – в Адріатику. Перші згадки про мешканців гір, де ще донедавна купно проживав цей етнос, знаходимо у «Повісті минулих літ» давньоруського літописця Нестора. Він згадує про слов’янське плем’я білих (західних) хорватів (горян). Своєю мовою, культурою вони мало чим відрізнялись від наддніпрянських племен і самі себе називали на початку IX століття русами чи русинами. І аж у другій половині XIX століття через часто вживану часточку «лем», що означає «тільки», «лише», їх почали називати лемками, а територію їхнього розселення – Лемківщиною.
Лемки – це гілка українства, що мешкає та історично походить з Лемківщини, місцини, де на початку XX століття проживало біля 100 000 лемків, яка належала до Австро-угорської імперії, а потім і по сьогодні вважається територією Польщі.
Більшість лемків, і я хочу це підкреслити, ідентифікують себе як українці, і є вони греко-католиками. Говорять на лемківському діалекті української мови. Самі лемки кажуть, що у нас говірка лемківська, а мова українська. «Лемківська мова» налічує приблизно 29 000 слів.
Лемки, за словами Івана Франка, «стійка історична та етнографічна група», яка зуміла зберегти давні архаїчні традиції мистецтва, під впливом яких зростав Никифор у Криниці, мала свій ракурс української культури і мистецтва, свою школу храмового будівництва – деякі дерев’яні церковні споруди лемків занесені до об’єктів Світової спадщини ЮНЕСКО, своїх визначних лемківських митців-різьбярів.
Про те, які ж вони – лемки, ніби вводячи їх у світ українства, оповів непосвяченим український педагог, письменник, історик, греко-католицький священник Олексій Торонський в опублікованій у 1860 році праці «Русини-лемки»: «Про лемків треба сказати, що вони є народом добрим, який зберіг чистоту вдачі, народом, який, живучи у тиші й віддаленості від світових бур і мамон, кріпиться своєю вірою, в церкві знаходить своє пристановище і життєву мудрість. Русини-лемки люблять свою віру, душею і тілом віддані своїй церкві й обрядові, будують та прикрашають церкви й охоче приносять свій труд Богові в жертву…» Додамо до цього, що лемки ніколи не були кріпаками й не знали панщини. Лемки ретельно розвивали мистецтво, матеріальну культуру. Побудували унікальні дерев’яні церкви, не подібні ані до гуцульських храмів, ані до буковинських православних церков, створили багату іконографію, збагатили український музичний фольклор. Неповторним є внесок лемків в українську і світову культуру – і явищами, і іменами. Але про це свого часу…
А ось як про лемків роздумують сучасники.
Маємо історичний погляд на лемків, він належить Петру Скрійці: «Завжди було так: епохи минали, а народи й далі існували та творили власну історію. З Лемківщиною сталося інакше: лемки проминули, після них зосталися лише сліди, але їхня історія триває і надалі…»
Маємо і, так би мовити, психологічний погляд на лемка. Український громадський діяч, письменник, лемко за походженням Юліан Тарнович у книзі «Ілюстрована історія Лемківщини», що вийшла у Львові 1936 року, пише: «Лемко до всього доброго здібний і що очі бачать, те руки роблять. Він підприємливий, хвацький та чесний. В біді рятують себе взаємно, поважають і шанують себе та свою окремість. Вдача лемка загартована, тверда, рішуча та статечно розважна… Він зрісся з горами, полюбив їх, як рідну матір, дорожить ними. Тут його світ».
Сучасний лемківський художник, який, до речі, малював портрет Никифора, Дмитро Стецько ніби доповнює портрет лемка: «Лемки – обдаровані люди. Гадаю, не раз пережитими за віки муками Господь так щедро обдарував нас. Лемки прагматичні до праці і пізнання. Їм властива впертість у досягненні мети. Лемко чужого не хоче і свого не дасть. Ось така наша сутність – цікава і добра».
З академіком НАН України, культурологом Іваном Дзюбою, з яким я співпрацював у Міністерстві культури України – він був міністром, я начальником управління мистецтв, ми говорили про загадкову Лемківщину у зв’язку з необхідністю державної підтримки Міжнародних фестивалів лемківської культури і організації виставок Никифора Дровняка. Зокрема, про те, що ця дивовижна земля дала світові не лише зразки багатющого фольклору, пісенного, дерев’яного різьбярства та оригінальної народної архітектури, але й гроно яскравих особистостей у церковно-богословській, науковій, громадській, мистецькій сфері. І все це вписується у творчість, як казав Іван Михайлович, «закоренілого у рідних Карпатах у свою Криницю Никифора Дровняка».
Автор роману «Никифор Дровняк із Криниці» Михайло Слабошпицький, роздумуючи про долю лемків в історичному аспекті, писав: «Викинуті з рідних земель, лемки могли б розчинитися, розгубитися по світах, зникнути без сліду, але вони зберегли себе і довели, що національність, тобто приналежність до народу – явище не лише територіальне, але й духовне. І хоч лемки живуть у Словаччині, Польщі, США, Канаді, у нас в Україні, але є духовна лемківська держава в душах лемків, є їхня духовна єдність».
Ці спостереження над лемківською історією, над лемківським характером, сподіваємось, допоможуть нам збагнути і витоки творчості Никифора, і її сутність…
Декілька слів про Криницю. Тут Никифор народився і прожив усе життя. Варто нагадати, що «криниця» у дохристиянських, а потім і у християнських віруваннях українського народу означала сакральне місце: «криниця» поєднувала земне і небесне і мала своїх заступників…
На початку XX століття у Криниці проживало біля 3000 осіб. Як описує художник і мистецтвознавець Богдан Певний, тоді фактично було дві Криниці, відмінні одна від одної змістом і способом життя мешканців. У Криниці-селі жило корінне населення лемків, сповнене незайманої віри у надприродні сили, уявлення, пересудів, а головне – віддане східним церковним обрядам. А прозу їхнього життя складало постачання Криниці-міста сільськогосподарськими продуктами. Криниця-місто кишіло курортниками, туристами, грошовитими міщанами. Меншість становили адміністрація готелів, пансіонатів, санаторіїв, будинків відпочинку, а також обслуга цих закладів, яку складали місцеві лемки, виконуючи різноманітну «чорну» роботу.
Відомо, що Криниця уже в ті часи була вузловою залізничною станцією, звідки розходились шляхи на Відень, Прагу, Краків, Будапешт, Львів і далі на південь аж до Адріатики. І цим, схоже, активно користався Никифор, малюючи вулиці великих європейських міст, королівські палаци.
Як, спитаєте ви? Не з власних подорожей, зрозуміло, він черпав свої враження – можливо, з листівок, якими могли розплачуватись ті, хто купував його малюнки, із розповідей земляків, які повертались із заробітків. Чи не в результаті цього перед глядачами постала одна з найвідоміших його картин – «Єпископ їде через море», через тепле ніжне море, через води Адріатики?.. Втім, я забіг у своїх фантазуваннях далеко вперед.
Народження лемка Никифора. Це трапилось 21 травня 1895 року. Як випливає з його метрики, народився майбутній художник від лемкині – бездомної глухонімої і, як переказували злі язики, «трохи причмеленої» жебрачки Явдохи (лемки кликали її Одохою, Одоською) Дровняк із сусіднього лемківського села Поворозник, яка заробляла на життя тимчасовими приробітками у місцевих пансіонатах. Які там були приробітки? Розпалювала печі, виносила відра із нечистотами, носила воду з колодязя, мила підлоги. Народжувала сина у стайні лемківського господаря, де тимчасово працювала прислугою у найбільшому в місті санаторії-пансіонаті «Trzy Roze»…
Не беруся наголошувати, наскільки символічною виглядає історія про майже біблейське народження хлопчика у дерев’яній стайні біля церкви, але… щось у цьому є…
Батько? Про якусь значущість спілкування лемків-автохтонів із заїжджими панами годі й згадувати. Хіба тільки тому, що наслідком такого спілкування Євдокії й невідомого батька ймовірно міг бути Никифор? Подейкували, що ним міг бути відомий польський художник, чиє ім’я зашифроване під літерою «Т». Він приїздив на курорт для відпочинку, і Явдоха прибирала його кімнату. А потім криничани помітили, що дівчина завагітніла. Художник виїхав із пансіонату і ніколи не давав про себе знаття… Цілком ймовірно, що це дозвільні чутки, але у Польщі охоче підтримуватимуть цю легенду, пізніше назвуть навіть ім’я польського никифорового «батька». І все заради спростування чисто українського походження художника. Проте, ні довести, ні спростувати ці чутки не уявляється можливим. Тож лемківська громада вважала свого земляка за безбатченка. Таким його вважатимемо і ми.
Хрестили його у церкві святих апостолів Петра і Павла. Достеменно відомо, що прийняла його на світ криничанка Ангеліна Шиварло. Ненашками, тобто по-лемківськи хресними батьками, були також криничани – Андрій Козак і Катерина Ріствей. Одержав прізвище від матері, доньки Гжегожа і Тетяни, а от що стосується імені…
1971 року львівський художник Роман Турин, першовідкривач і багаторічний дослідник творчості Никифора, за допомогою земляків виявив його офіційну метрику, видану греко-католицькою церквою Криниці на ім’я Єпіфаніуша Дровняка. Охрестив і виписав метрику о. Миколай Куропас, парох греко-католицької парафії у Криницях. Оскільки позашлюбні діти мали право отримувати ім’я за святками, охрестили його за чотири дні по народженню Єпіфаніушем на честь святого Єпіфанія, якого Церква вшановує 25 травня. Помітьте: ім’я Єпіфаній у перекладі з грецької означає «одкровення», «явлення Бога». Явлення Бога – талант від Бога…
От пишу ці рядки, а в душі звучить:
«Ой, радуйся, земле,
Син Божий народився…»
Але, мабуть, через екзотичність імені як тільки його не називали… Невідомо звідки взялось це ім’я, але для криничан він був Никифором (по-лемківські «Ницифором»), і так за ним і до сьогодні закріпилося це ім’я. Він охоче відгукувався на нього. А пізніше і підписував деякі свої картини як «Никифор художник – Никифор митець». Та на цьому історія з його іменами-перейменуваннями не закінчується. Але про це свого часу…
Обряд хрещення символічно визначав духовну і культурну приналежність хрещеного, у випадку з Никифором у греко-католицькій церкві – його приналежність до лемківського етносу.
Перші кроки Никифора з матір’ю.
О проекте
О подписке