Розповідала доцент ЧНУ Валентина Євстахіївна Бузинська, яка одночасно з юними Івасюками навчалася в Кіцманській середній школі – тоді вона була в 7-му класі. Вона чула крізь відчинене вікно вчительської, як Софію Іванівну «розбирали» на педраді (чи, може, засіданні партбюро?) за виховання сина. Тепер для них він був хуліганом, ганьбою школи, а ще кілька днів тому вони ним пишались! І мати відповіла всім: «Я вірю, що мій син не міг зробити нічого поганого». Таку ж позицію вона зберігала і в листуванні з чоловіком, який сварив Володю за те, що сталося якраз напередодні закінчення школи. А вона переживала не лише через те, що син втратив медаль, що його виключать з комсомолу й це може дуже сильно завадити йому в майбутньому (так, до речі, й сталося!), а насамперед її хвилював психологічний стан сина, і намагалася його підтримати.

Мамина підтримка відіграла величезну роль: Володимир здав усі випускні екзамени, за винятком історії й суспільствознавства (був такий предмет – щось на зразок «наукового комунізму»), на відмінні оцінки. А з історії йому просто принципово не поставили найвищу оцінку – адже він «образив» Леніна. До речі, кожен екзамен у нього приймала комісія, в якій обов’язково був представник райвно, – щоб, бува, не завищили юнакові оцінку.

Івасюки жили дружно й цікаво. Для них не було особливо складно загітувати своїх колег по роботі, щоб поїхати в Чернівці на концерт чи нову виставу. Домовлялися з водієм якоїсь вантажівки й їхали. Це сьогодні добратися з найдальшого села щодень на роботу до обласного центру чи до столиці досить просто – сідай на маршрутку та їдь! А тоді, наприкінці 50-х – початку 60-х років, рейсовий автобус їздив навіть не до кожного населеного пункту, а повертатися ввечері після концерту в Кіцмань, який всього за 20 кілометрів від Чернівців, можливо було тільки, якщо наперед подбати про транспорт. Володю брали із собою на ці концерти й вистави.

Івасюки, працюючи вчителями, були активними учасниками вчительського хору, на репетиції часто брали маленького Володю. Саме диригент цього хору Іван Лазарович Ковблик звернув увагу на хлопчика, який зачаровано слухав протягом кількох годин, як співають його батьки та їх колеги. Він перший виявив музичні здібності Володі.

Якщо можна було б говорити про розподіл напрямків виховання (що, звичайно, дуже умовно!), то батько найперше дбав про інтелектуальне виховання, про цікавий і корисний відпочинок, про книги й платівки, які варто прочитати й послухати, при цьому ненав’язливо й красиво вчив дітей любити свій край, свою рідну пісню, свою мову. Чого варта вже згадувана вище поїздка у музей Стефаника, а далі – в Карпати! А згодом, коли Володя підріс, батько брав його із собою у фольклорні експедиції.

Мама ж дбала про душевний стан дітей.

Як згадував Михайло Григорович, вона «привезла на Буковину гарну українську мову», прийняла беззастережно чоловікове українство. Її стосунки з матір’ю чоловіка були коректними й довірливими. Вона, за спогадами Таїсії Василівни Шкуркіної, уникала порожніх розмов і пліток. Це бачили і вбирали в себе діти.

Як методист обласного інституту вдосконалення вчителів Софія Іванівна виїжджала у відрядження в сільські райони області, іноді – на міжобласні семінари. І звідти писала захоплюючі листи. У відповідь на один із таких листів, у якому мама описувала своє кількаденне перебування в Карпатах, Володя написав, що він ладен по 24 години на добу сидіти на семінарах, лиш би хоч трохи побувати в горах!

Листи до дітей мама часто писала своєю рідною російською мовою. Тому іноді дивно читати про якісь русофобські настрої в родині Івасюків – такого не було! Згадаймо хоча б Андрія Дементьєва, на вірші якого Володимир написав три пісні, чи Юрія Борисовича Силантьєва – головного диригента естрадно-симфонічного оркестру Центрального телебачення, чи Ларису Маслюк – режисера ЦТ, та Геннадія Зубанова – оператора, з якими Володимир дружив.

Батьки всіляко сприяли розвитку талантів усіх дітей, адже й Галя, й Оксана також навчалися в музичній школі. Коли сім’я переїхала до Чернівців, батьки без жодних вагань приймали в своїй двокімнатній квартирі на вулиці Богдана Хмельницького весь камерний оркестр медичного інституту, в якому грав і яким керував Володя, бо оркестр ще не мав свого приміщення для репетицій, отож використовував помешкання свого юного диригента. А Софія Іванівна завжди дбала про те, щоб музи5ки не були голодні, й пригощала всіх смачними пиріжками, канапками, напувала чаєм.

Слава, що впала на сина після прем’єри «Червоної рути», дуже хвилювала матір: як син витримає це, чи не запаморочиться у нього голова? Чи витримає всі спокуси? Адже син у 1970–1972 роках був таким популярним серед молоді, що йому не лише писали тисячі листів з усього СРСР, а навіть приїздили, щоб побачити його, присвячували йому вірші, а одного разу прийшли додому, сказали матері, що він послав за гітарою, і… забрали гітару собі.

Зрозуміло, що в більшості з його шанувальників були чисті наміри, бо ж музика Івасюка подобалася їм, але чимало було й таких, хто хотів за рахунок молодого митця гарно попоїсти чи випити. Ось це хвилювало матір (зазвичай хвилювання були даремні) якнайбільше, особливо коли син виїжджав на зйомки чи на записи до обох столиць. Тим більше що Володимир був дуже щедрою людиною і завжди переживав, щоб про нього не подумали, було, що він скупий. Він умів бути щедрим і вдячним: у 1972 році, після виступу в Москві з піснею «Водограй» на фестивалі «Песня года» Володимир подарував режисерові Чернівецького телебачення Василеві Стріховичу дорогу куртку, яку придбав у магазині «Березка». Цю куртку Стріхович зберігав до кінця свого життя. Олені Кузнецовій, яка виступила у складі ансамблю медичного інституту «Водограй» на з’їзді профспілок медичних працівників СРСР, він подарував золоту каблучку. А про перстень з діамантом, який Івасюк подарував Софії Ротару, ходили легенди. Вдячність, щедрість – це також від батьків.

Особливих хвилювань зазнала Софія Іванівна, коли відпустила Володимира й Галину до Львова. Володимиру тоді запропонували перевестися у Львівський медичний інститут і водночас розпочати підготовку в консерваторії до навчання на композиторському факультеті. Професійна композиторська освіта – це те, про що він мріяв після успіху «Червоної рути» й «Водограю». І він прийняв пропозицію. Було вирішено, що у Львів поїде й Галя.

Вони мусили самі налагоджувати господарство, піклуватися про харчування, одяг, режим дня, навчання. Хоч вони вже ніби й дорослі були – синові 23, доньці – майже 22 роки, а проте їм доводилося вчитися жити самостійно, без материнської турботи, без певного контролю з боку батька. Спілкуватися з мамою по телефону тоді можна було хіба що з переговорного пункту. А хто пам’ятає 70-і, відразу уявляє, як це було: часом годину треба було чекати виклику телефоністки. А мама не переставала хвилюватися. «Я б полетіла до тебе, сину, а не поїхала», – зізналася вона в одному з листів. Листи, саме листи займають особливе місце в стосунках матері й сина впродовж 1972–1976 років. Якщо ці листи будуть колись опубліковані (а вони варті того!), то з них постануть прекрасні образи матері й сина та їх довірливих і ніжних стосунків.

Мама просила дітей, щоб вони не дали «задушити себе життєвим дрібницям», бо вважала своїх дітей розумними, гарними – такими, якими вони були насправді. Проте, опинившись наодинці із проблемами побуту, вони спочатку таки розгубились. І мама своїми листами допомагала їм організовувати їх самостійне життя. Коли ж Галина в 1975 році вийшла заміж, до Львова на допомогу Володимиру іноді наїжджала Магдалина Порфиріївна Колотилюк – няня Міля.

«Дуже хочеться, щоб ви були хорошими, щасливими», – пише з Чернівців мама.

«Мамочко! Бережи себе, не перевтомлюйся з тими усякими вундеркіндами, не набирай багато годин», – просить зі Львова син.

Напередодні прем’єри вистави «Прапороносці» у Львівському театрі ім. М. Заньковецької, до якої написав музику Володимир, мама бажає йому: «Володюшка, хай тобі ця прем’єра принесе велику радість, упевненість, саме впевненість (а не пиху!), що ти на початку великого красивого шляху, що треба багато ще вчитися, набиратися всіляких сил, щоб бути спроможним іти по цій чарівній дорозі. Нехай тобі щастить, дитино моя!».

«Якщо ти, мамочко, захочеш приїхати на декілька днів сюди у Львів, дай знати хоча б за день, щоб я тебе зустрів», – ніби підштовхує маму до поїздки син.

«Що мамочка робить? Чому не дзвонить?», – це вже в іншому листі.

У 1977 році Софія Іванівна вийшла на пенсію. І було прийнято рішення на сімейній раді, що вона поїде жити до Львова, щоб допомогти синові вирішувати всі побутові проблеми.

А перед тим, улітку 1977-го, вони разом відпочивали в Трускавці, а потім поїхали у Бердянськ, до родичів, але через Київ, Канів – по Дніпру. Мама не була для нього тягарем, навпаки, він прагнув, щоб вона не відчувала себе ущемленою через те, що батько, молодша сестра живуть у Чернівцях, а вона – ні. Згадувала Таїсія Василівна Шкуркіна^[7], як перед цією поїздкою на залізничному вокзалі побачила Володю, що він сказав їй, що їде на відпочинок і бере із собою маму, бо час уже їй також відпочити від клопотів.

Володимир, як і його батько, схилявся перед генієм Шевченка, отож вони з матір’ю побували на могилі Тараса, сфотографувалися там. Також відвідали Шевченківські місця на Черкащині. Володимир був здивований (м’яко кажучи!) тим, у якому стані перебувають видатні пам’ятки культури й історії нашого народу.

По Дніпру вони добралися аж до Чорного моря.

А навесні 1978 року Івасюка разом із групою студентів відрядили в Єреван, на всесоюзний конкурс молодих композиторів. І Володимир знову взяв із собою маму, щоб вона також побачила це дивовижне старовинне місто.

Мама завжди була в курсі мало не всіх справ сина. Пригадаймо, коли тільки народився Володя, вона записувала всі найменші події, що відбувалися з ним. І у Львові також намагалася занотовувати те, що стосувалося сина. Бо сам він не мав часу. Частіше на звичайному аркуші паперу він писав собі план на день, на тиждень. Саме з цих записів дізнаємося про поїздки Володимира до Москви й Києва, його виступи, концерти, де виконувалися його пісні.

Втрата улюбленого сина стала для матері катастрофою. Коли Володимир творив свій шедевр – «Баладу про мальви», у нього перед очима була його бабуся Лепестинія Карякіна, три сини якої – мамині старші брати, загинули на фронтах Другої світової. Він, напевно, і подумати не міг, яким пророцтвом обернуться для його ніжної мами слова з вірша Богдана Гури: