Коли мова заходить про Володимира Івасюка та його родове коріння, насамперед згадують батька Михайла Григоровича – він мав величезний вплив, насамперед інтелектуальний, психологічний, на Володимира змалечку. Батько займав особливе місце в житті свого сина, як і син у житті батька: прочитайте лишень уважно такі твори Івасюка – старшого, як повість «Пташка піднебесна»: головний герой цієї повісті скрипаль Володимир Луговенко – то поєднання в одному образі рис і долі батька й сина. В історичній дилогії «Балада про вершника на білому коні» та «Лицарі великої любові» зовнішність Мирона Дитинки, насамперед небесно-голубі очі, статура, характер, списані з Володимира. До речі, й сам Володимир приклався до створення роману, написавши два заключні розділи «Балади…». І навіть ув останньому історичному романі «Турнір королівських блазнів» батько не уникнув того, щоб не зафіксувати на сторінках твору образ свого сина – у молодому Стефі Шипиничі. Особливе місце тут належить опису весілля молодого княжича – мабуть, таке б Михайло Григорович справив Володі.
Ми вже не згадуємо про безпосередньо присвячені Володимиру «Монолог перед обличчям сина» та «Елегії для сина».
Син теж висловив свої почуття до батька в «Баладі про отчий дім» на вірші Ростислава Братуня.
Народження сина для подружжя Івасюків було дуже довгожданим: Михайло побрався із молодою директоркою восьмирічної сільської школи Софією Карякіною, коли йому було майже 30, їй виповнилося 25. Першу дитину вони втратили. Володя ще в пологовому будинку через халатність медиків мало не залишився сліпим на все життя. Зрозуміло, що молоді батьки оберігали своє дитя, як могли.
Уже з перших тижнів життя немовляти вони починають вести щоденник, у якому записують усе, що стосується маленького, – коли посміхнувся, як реагує на голос мами й тата, яку книжку купили для нього тощо. Син у центрі їхнього світу, у них океан почуттів до нього, вони щасливі. Жаль, що цей щоденник обривається десь на півторарічному віці дитини. Але батько, який мав серйозний літературний хист, писав і свій власний щоденник. І Володі в ньому відводилося чимало місця. Прекрасні сторінки, де описано поїздку батька із сином у село Русів Снятинського району Івано-Франківської області, на батьківщину письменника Василя Стефаника. У родинній хаті видатного літератора жив його молодший син Кирило Стефаник. Володя з величезним інтересом слухав усе, що стосувалося видатного письменника, хоча було йому на той час 9 років і він міг знати хіба що новелу «Кленові листки», яку тоді вивчали в молодшій школі.
Зі Щоденника батька можна почерпнути чимало цікавої інформації про сина – аж до останнього дня його життя на волі – трагічного 24 квітня 1979 року: коли Володимир назавжди пішов із свого львівського помешкання, батько, не знаючи про це, в Чернівцях писав, що його син – автор двох розділів роману «Балада про вершника на білому коні», що у нього – хист прозаїка, й вони могли б удвох щось написати разом…
Не судилося…
Софія Іванівна Івасюк власного щоденника не вела, хоча в 1977—78 роках, живучи разом із сином у Львові, вона заповнювала розпочатий самим сином, а згодом продовжений Михайлом Григоровичем «Записник» короткою інформацією про те, що робив Володя: куди їздив, як здавав екзамени, готувався до відповідального концерту тощо.
Вона, на жаль, не залишила своїх спогадів про сина (крім невеликого фрагменту), бо важка хвороба не давала їй можливості зосередитись на минулому, щоб викласти думки на папір. Сидячи у великій квартирі на вулиці Маяковського в Чернівцях, мати композитора розкладала перед собою альбоми фотографій (їх було зо два десятки), у кожному – сотні світлин. І знову й знову розглядала їх. Одного разу вона сказала автору цих рядків: «Те, що я мала найдорожчого в житті, я втратила». Найдорожчим був для неї Володя.
У 1989 році Софія Іванівна була на відкритті першого Всеукраїнського фестивалю «Червона рута». При ній розпочиналося створення музею сина – вона жила в родинному помешканні майже рік разом зі своєю доглядальницею пані Євгенією. Оксана щодня навідувалася до мами. А невдовзі, хоч і важко було матері покидати рідний дім, Оксана забрала її до себе. Коли ж перед Оксаною постало питання про тривале відрядження, старша донька Галина перевезла матір у Львів. Галина «муштрувала» маму, якій під тягарем хвороби було важко ходити, ба навіть говорити, бо хвороба прогресувала. Але хіба це була муштра? Це було виявлення глибокої ніжності й любові. Галя простягала до матері руки й говорила: «Мамуся, йди до нас, ми чекаємо на тебе вечеряти!» Галя сама особисто стежила за маминою зачіскою – любила їй пофарбувати волосся, зробити манікюр.
Коли молодша Оксана повернулася з наукового відрядження з Праги, Софія Іванівна повернулася в Чернівці.
«Для нас, дітей, мама завжди була прикладом мудрості, терпіння й оптимізму… Ми мамі довіряли, і її слово було завжди дуже вагомим», – говорила в інтерв’ю Надії Тисячній Оксана Михайлівна[6].
«Мама, в моєму розумінні, – насамперед ідеальна дружина й матір. Від неї я ніколи не чула злобного пліткарства, засуджування, оцієї їді плебейської… Коли вже сама стала матір’ю, то намагалася наслідувати свою маму», – зазначає Галина Михайлівна.
Природно, мамине слово мало неабияку вагу і для єдиного сина Володимира.
В повісті «Монолог перед обличчям сина» Михайло Івасюк чимало сторінок відводить спілкуванню матері з маленьким Володею, відтворює цілі діалоги між ними. Мама знала про все: і чому місяць світить, і чому жаба квакає. Мама, вона одна, могла пояснити, чому він, син учителів, не може вчитися абияк, отримувати трійки, а не п’ятірки.
Володя з 5 з половиною років почав відвідувати музичну школу, і цим здебільшого опікувався батько, навіть під диктування сина виконував домашні завдання в нотному зошиті. Навчання було успішне, хлопчик часто брав участь у найрізноманітніших концертах, зокрема, як талановитого юного скрипаля його включали в програми виступів для дорослих аудиторій. У 1958 році до рідного села Мамаївці (тоді – Новосілка) приїхав дорогий гість, предмет гордості всіх буковинців (та чи лише буковинців!) – відомий оперний співак Дмитро Гнатюк. З цієї важливої урочистої нагоди кіцманчани готували зустріч землякові – концерт, серед учасників якого мав бути й Володя Івасюк. На той час хлопчик перебував у санаторії в селі Щербинці Новоселицького району на Буковині. А Михайла Григоровича вдома не було – поїхав у відрядження. Довелося мамі самій їхати в Щербинці й домовлятися, щоб сина відпустили на концерт. Його відпустили на кілька днів.
Зустріч з Гнатюком справила на хлопчика величезне враження – вже будучи дорослим, навчаючись у Львівській консерваторії, він насмілився написати Гнатюкові листа, в якому висловив своє шанобливе ставлення до видатного співака. А з того пам’ятного концерту залишилася колективна фотографія, на якій є юний Володя разом з батьком.
Мама завжди залишалася ніби в тіні, була дуже скромною людиною, коректною, ненав’язливою, вона вміла розчинитися в любові до своїх близьких, піти на самопожертву заради них. Діти це розуміли. У 1960 році Михайло Івасюк отримує можливість поїхати до Ірпіня, в Будинок творчості письменників, щоб там попрацювати разом з редактором видавництва «Молодь» над підготовкою до друку свого першого роману «Червоні троянди». Це було можливо тільки в літні місяці, коли розпочнеться відпустка. Ситуація складна: поїздка й перебування в Будинку письменників відбувалося тільки за власний рахунок, а зарплата вчителя (у якого двоє дітей!) не найвища, хоча він і працював не лише в денній, а й у вечірній школі. Але йому пощастило з дружиною – вона була гарною, дбайливою господинею, отож гроші на поїздку Івасюки відклали. Проте ця проблема виявилася навіть не найважливішою – справа в тому, що Софія Іванівна чекала на третю дитину, яка мала народитися буквально через два місяці. (Оксана народилася 20 серпня). Тому батько вагався: їхати чи не їхати, чи такий уже важливий той роман, чи не впорається редактор сам? Однак дружина наполягла: їхати! І спокійно працювати! А вона впорається!
Батько писав із Ірпіня листи мало не щодня, розповідаючи про роботу з редактором, про знайомства з відомими письменниками. Якраз тоді в Ірпіні збиралися й ті, кого згодом назвали «шістдесятниками». Мама так само ретельно й систематично інформувала батька про всі події, що стосуються дітей, та її самопочуття – це хвилювало й бентежило його.
Ім’я для наймолодшої сестрички знайшли Володя й Галя.
А невдовзі вийшов роман «Червоні троянди», а ще трохи згодом у невеликій квартирі Івасюків зазвучав рояль – батько придбав цей старовинний австрійський інструмент за виплачений йому авторський гонорар. Тому, як жартував Володя, рояль пахнув «Червоними трояндами».
Ось це дбайливе ставлення матері до батька, його творчого успіху діти бачили впродовж усього життя.
Такою ж вона була і в ставленні до своїх дітей. Не раз їй потрібна була не лише витримка, а й мужність. Відомий випадок з бюстом Леніна, що стався на початку квітня 1966 року, коли до закінчення школи Володі залишилося трохи більше двох місяців. Він тоді був кращим учнем класу, крім того, керував вокально-інструментальним ансамблем «Буковинка», що завоював не одну перемогу на обласних і республіканських конкурсах, а в червні 1965 року брав участь у звітному концерті Чернівецької області в Жовтневому палаці культури на честь 25-річчя возз’єднання Буковини в єдиній Українській державі. На цьому концерті звучали і його перші створені пісні.
І ось катастрофа: Володю і ще четверо його ровесників заарештували, змусили протягом 15 діб прибирати й підмітати вулиці Кіцманя…
Батько на цей час уже працював у Чернівецькому державному університеті, жив у гуртожитку, телефона не мав, як не було телефона і вдома, в Кіцмані. Записку про те, що сталося, написала йому Галя. І що він міг зробити?
Весь тягар проблеми випав на материні плечі. Більшість співчувало, бо Володю любили в містечку, але й чимало зловтішалися. Софію Іванівну виклика5ли й до директора, і на партбюро. Адже вона відповідала за сина як мама, за дітей, яких учила, – як педагог. Видно, мама із сином мала дуже важку розмову і повірила йому, що він не збивав бюста, це – випадковість. І навіть зрозуміла його юнацький максималізм: взяти всю відповідальність на себе.
О проекте
О подписке