– Я думав, керівники самі між собою владу поділити не можуть у своїх партіях, у гетьмани лізуть.

– Думав… Звичайно, самі, але їм дуже допомагають сваритися. Це серйозна робота і великі гроші. Жабов не з приводу вчорашньої бійки до столиці їде.

– Тобто?

– Після його поїздки тут у таборі політичних супротивників що-небудь вибухне, чує моє серце.

– А ті? Ніяк не реагують?

– Вони тими ж нитками шиті! Але в них менше можливостей, та й немає в них такого єзуїта, як наш шеф. До речі шеф має серйозний вплив на адмінресурс.

– Як?

– На керівників міста й області. Адміністративний ресурс. Хто його використовує, той має більше шансів, а використовує той, хто платить, а наш шеф платить.

– Шеф прямо сірий кардинал…

– Його так і називають. – Лана підвелася. – Я ще зварю каву.

– Давай. Так що ж виходить, мені доведеться у всьому цьому брати участь?

– Не переймайся, ми з тобою – живий паркан, що охороняє Сашка від можливих вторгнень… А знищують, дискредитують, компрометують, ізолюють тощо інші, спеціально навчені. Хоча, може бути, Сашко і тобі запропонує. Я особисто відмовилася.

– Цікаво…

– До речі, є ще одна сфера діяльності, якою займається Жабов, і тобі доведеться, очевидно, до неї докласти рук. Він саме в цьому зв’язку тебе і згадував.

– Яка?

– Шеф – великий збирач антикваріату. Антикваріатом він називає твори мистецтва і ювелірні вироби. Чим давніша річ, тим яскравіше горять у нього очі.

– Так он чого Саня мені про скарби Холодного Яру нагадав!

– От-от! Тепер я точно пам’ятаю, ім’я твоє і звучало в контексті розмови про скарби, якийсь яр чи що.

– Та казки все це!

– Були б казки, якби Сашко не повідав це все під чарочку шефу, а шеф таких розмов не забуває.

– Ти що, чула? А говорила, що не світив тебе Саня шефу.

– Так сам же він мені все і розповів, мовляв, виклав усе шефу по п’яні, а тепер на гачку, треба Модеста витягати, нехай виручає зі скарбами. Відкіля я про тебе і знаю, ім’я ще запам’ятала.

– Ну, пару ікон старих у селі є, це точно… Намисто ще у бабці Насті… А більше нічого такого не знаю.

– Сашко говорив про золотий браслет-оберіг, цей браслет шеф йому щоразу пригадує.

– Дурня! Легенда давня, нам її дід Башкир розповідав… Не вірю я.

– Це ти шефу скажеш!

– І скажу!

– Не злізе він із тебе, будеш шукати.

– От іще!

– Ти краще вислухай шефа і не супереч, кивай. Я дуже хочу, щоб у тебе не було неприємностей.

– Все буде нормально.

– Нехай я дурна, але я знаю, що кажу, вислухай все, погодься, а приїдеш – порадимося, разом вирішимо, як бути. Пообіцяй мені.

Лана вчепилася в руку, дивилася благальними очима.

– Добре, не бійся, так і буде.

– Модю… – Лана схилила голову на плече і не відводила очей.

– Що, дівчинко?

– Здається мені, що затребує тебе столиця… Чуйка в мене… Ти ж знаєш, вона мене не підводить.

– Та знаю! Даремно ти це говориш… Пішов я, час.

– Поцілуй мене.

Ніжно поцілував Лану в маківку, торкнувся щоки.

– Чекай… Повернуся… І… будь обережна.

* * *

У статусі охоронця Модест мав би їздити в джипі поруч з водієм, а Жабов позаду. Але із самого початку Сашко визначив йому місце на задньому сидінні. Часто Сашко сам сідав за кермо, тоді він вмощувався поруч.

У столицю виїхали удвох. Модя зайвого не запитував – значить, так треба. По місту їхали мовчки, заправилися, за містом Сашко додав – потужна машина дозволяла, а документи для даїшників у нього були.

– Як тобі Лана?

Цього питання Модест не чекав.

– Класна, – видихнув.

– Дивись, не западай, вона не під одним була, зіграти може, вміє – будь здоров.

– Сам розберусь!

– А ти не кип’ятись, я тобі від душі раджу, повір, у жінках розбираюся.

– Розмова марна, давай про що-небудь інше, з Ланою я сам розберуся.

– Як знаєш…

Помовчали. Жабов безперервно димів своїм «Мальборо» і крутив ручку радіоприймача.

– Слухай, Модю, ми їдемо до шефа, – глянув через плече, – я маю тебе підготувати.

– Я буду грати якусь особливу роль?

– Особливу – не особливу… Ти, крім усього іншого, мій давній товариш… До шефа не кожен вхожий.

– Ти ж із ним працюєш, спілкуєшся, а я усього лише охорона.

– Начальник охорони.

– Ти мене вже підвищив?

– Ти – начальник охорони, і тобі будуть особливі завдання, особливі доручення, можливо, прямо від шефа.

Притиснувши зубами чергову сигарету, Сашко різко пішов на небезпечний обгін.

– Шефу ти сподобаєшся, він про тебе вже знає і заздалегідь симпатизує. А особливі завдання – конкретні гроші.

– Ми не продаємося, ми продаємося дорого, так, чи що?

– Так, Модю, від грошей ніхто не відмовляється, час такий.

– Які ж такі доручення?

– Ну, по-перше, потрібно для початку зустрітися із шефом, а по-друге, буде так, як він вирішить. Може доручити через мене, а може і напряму.

Більше про шефа і про конкретну роботу Сашко не сказав ні слова, патякав про час, гроші, успіх.

У столиці Модест був лише один раз, ще за радянських часів. У сьомому класі навесні на вихідні дирекція організувала автобусну екскурсію. Запам’яталася Лавра, Софія, величезний стадіон, величний Дніпро, а ще – як ловили голубів на мотузяну петлю. Що можна було побачити за два дні…

– Ліворуч – міжнародний аеропорт, повітряні ворота країни, запам’ятовуй, пригодиться. Ти ж за кордоном не був?

– Ні.

– Поїдеш, паспорт зліпимо.

Вечірня столиця здалася Окуню гранд-дамою. Ніякого порівняння з рідним обласним містом. Море різнобарвних вогнів, широкі вулиці, іномарки, центр нагадував європейськ й американські міста з фільмів. Висока коробка готелю закрила місяць, скляні двері безшумно роз’їхалися, швейцар поштиво cхилив голову. Сашко усміхнувся красуні-адміністратору, змахнув перед її очима кольоровою пластиковою карткою Ліфт миттєво підняв їх на дванадцятий поверх.

– Ось наші апартаменти.

Сашко відкрив холодильник у холі, дістав мінералку.

Номер був величезний. Спільний хол, кімната для нарад ванни, душові, туалети, окремі кімнати.

– Година часу, – відпочиваємо, перебираємось. Зустрічаємося тут, – Жабов сховався за дверима.

Модя оглянув тимчасовий пристанок, розвісив речі в шафі, швидко прийняв душ, включив телевізор. Каналів – не порахувати! З балкона столиця була як на долоні, вогням ні кінця ні краю.

За годину зустрілися в холі.

– У казино чи в бар?

– Аби поїсти…

– Тоді в ресторан, я забув, що твій апетит не порівняти з моїм.

Сашко набрав номер. Вільний столик пообіцяли за двадцять хвилин.

– Завтра о десятій зустріч із шефом, у нього до тебе є розмова.

– Що за розмова?

– Пам’ятаєш байки діда Башкира про скарби? Пам’ятаєш наші походи в Холодний Яр?

– А чого ж не пам’ятати? Ми усі тоді на це присіли, хто з пацанів не мріяв знайти скарб… Ти от знайшов…

– Шеф – любитель оригінальних стародавніх речей, – продовжував Сашко. – Йому на день народження подарували ікону, не ікону – іконище. Розмір – зо два метри. Микола Чудотворець у золотому окладі. Не йому, правда, а дружині… Дружина у шефа штучка ще та… Четверта вже… Міс столиця… Красуня писана… Але стерво!..

Він щось ще розповідав про дружину шефа, але Модя слухав неуважно, майже не слухав. Права була Лана, не для охорони власної персони висмикнув його однокласник Сашко Жабов із тихого сільського життя. Потрібно було продемонструвати шефу живого свідка казок про скарби, щоб той ще більше повірив у ці казки, щоб наблизив до себе. А свідок, тобто він, Модест Окунь, шукатиме ті скарби, котрих, швидше за все, немає. А якщо немає, то й не знайде, а не знайде – з нього і запитають… Не дуже все це весело, але й нічого особливо поганого. Деяка старовина в селі є. Якщо Сашковому шефу все це подобається – грошей дасть, а він уже умовить односельчан продати ікони та стародавні книги. Найважче буде умовити бабу Настю, навіщо їй гроші? Намисто їй дороге, з роду в рід передається…

– …так що будь обережним, потрапиш на очі, сподобаєшся, все зробить, щоб ти опинився з нею в одному ліжку. А не сподобатися їй ти не можеш, любить Ганна справжніх чоловіків, нюхом їх чує…

– Яка Ганна? – стрепенувся Окунь.

– Та дружина шефа! Ти що, не зрозумів або не слухав? Я тобі про неї десять хвилин товчу!

– А…

– Ходімо перекусимо і спати.

Перекусили! Порції подавали величезні. У Сашка на тарілках майже не убувало, навіть охочий попоїсти Модест не міг усе подужати.

Невеликий ресторан в англійському стилі з неголосною джазовою музикою заколисував, настроював на спокійну філософську бесіду. Про справи більше не говорили, ліниво перекидалися нічого не значущими фразами.

– Пора спочивати, – підбив підсумок дня Сашко.

– А розплатитися?

– У цьому готелі ми розраховані на рік уперед.

Декілька секунд у ліфті.

– Бай-бай. Завтра о дев’ятій. Нас чекають…

– …великі справи, – закінчив улюблену фразу Жабова однокласник.

* * *

Шеф був доступний лише для обраних, потрапити до нього було майже неможливо. Офіс – окремий особняк за високою металевою гостроносою огорожею. Охорона – колишні кедебешники, розвідники, десантники. Персонал – два-три десятки вишколених різностатевих клерків, перевірених уздовж і впоперек.

Однокласники усі «застави» пройшли швидко і за дві хвилини десята увійшли до приймальні шефа. Секретарка виглядала шістнадцятирічною дівчинкою. Сашко усміхнувся.

– Все молодієш, Катрусю?

– Дякую, – Катруся підняла великі очі, простежила за стрілкою настінного годинника. – Можете заходити.

Чи то шеф не відповідав кабінету, чи то кабінет не підходив шефу. Маленький низенький чоловічок своєю присутністю принижував кабінет, але стояв посередині, ні на сантиметр не зрушився, чекав, коли підійдуть. Із Сашком привітався поблажливо, мовляв, «ну, ти все такий же!», Модеста розглядав уважно, навіть голову трохи на бік схилив, руку не випускав із своєї жилавої клішні. Модест не міг відвести очі. Зморщене обличчя, ніс ґудзичком, але погляд гіпнотизера і руки-капкани.

«Дійсно, з таких лап вирватися важко. Жінці – майже неможливо, – думав, дивлячись в очі шефу. – Сашко говорив, що в нього четверта дружина. Як він під ними не стерся?…»

– Валентин Валентинович, – голос нагадував гуркіт прибою.

– Модест Марсович, – нахилив голову в легкому поклоні.

– Так-так, – гучним басом відізвався Валентин Валентинович. – Все в імені твоєму дивне… Ходімо, хлопчики.

Вони пройшли вслід за шефом у глибину кабінету, увійшли в шафу, що виявилася передбанником затишної кімнати відпочинку з вузенькими кріслами.

«Очевидно, розміри знімали з гепи господаря», – відзначив про себе Модест.

– Сідайте, – шеф натиснув кнопку мініатюрного пульта.

Нечутно, непомітно, як тінь, з’явилася дівчина з приймальні. Швидше, ніж це буває звичайно, на різьбленому столику з’явився коньяк, лимон, кімнату заполонили пахощі кави.

– Дякую, Катрусю, – рикнув шеф і провів Катерину поглядом рисі. – За знайомство!

Чарка втопилася у шефа в руці, і здавалося, що він пив із власного кулака.

– Як там у вас справи?

Сашко ледве висунувся на край крісла.

– Проблеми, Валентине Валентиновичу. Не зрозуміли нас партнери…

– Знаю! – відрізав, не розмикаючи вуст. – Про це потім.

– А так усе нормально. Як домовлялися… Я звіт привіз – Твій товариш знає задачу? Ви щось починали в цьому напрямку?

– Я йому трохи розповів, думав, ви докладніше…

– Думав! Ти краще за мене все знаєш, навіщо на мене звалюєш?

– Валентине Валентиновичу…

– Добре. Хлопчики, – шеф повернувся до Окуня, – край у вас багатий, люди гарні, позитивні, чемні… Модесте Марсовичу, прохання в мене до тебе. Олександр – людина зайнята, справ у нього вистачає, відлучатися з міста надовго він не може, передавати справи кому-небудь я не дозволю, а ти людина вільна…

Модя підвів голову, ніби просячи слова.

– Якщо і пригрузив тебе Олександр справами, попрошу, він справи ці на інших розкидає.

– Що потрібно зробити, Валентине Валентиновичу? – пішов у наступ.

– Не квапся, розповім.

Знову непомітно з’явилася Катя, поміняла попільничку, налила в чарки коньяк.

– За успіх нашого підприємства!

Дорогий коньяк залишав приємне відчуття в роті, теплом розходився по тілу.

– Твій товариш розповів мені про деякі цікаві речі, що знаходяться у вашій місцевості… Ікони, книги, браслети… Що скажеш?

– Ікони є, знаю, в кого можна купити… На книгу монастир претендує.

– Я про книгу говорив з господарем, – втрутився Сашко. – Переб’ємо ціною і заберемо, книга вартісна, якщо вивезти за кордон – капусту можна зрубати.

– Олександре!

Жабов осікся.

– Ще намисто є у баби Насті… Не продасть.

– Попрацюєш, поговориш з нею. Намисто яке?

– Фамільне, з діамантами.

– Обов’язково поговори, хай ціну призначить! А браслет?

– Який браслет? – зіграв Модя.

Шеф повернувся до Сані, вся його худюща фігура виражала подив.

– Золотий браслет-оберіг у Холодному Яру! Дід Башкир розповідав.

– Ет! Казки це все…

– Та ні ж бо! – завівся Жабов. – Дід докладно розповідав, де, що, як… Я добре пам’ятаю. І ти повинен пам’ятати.

– Я-то пам’ятаю, та не дуже вірю.

– А ти перевір! – втрутився шеф. – Що дарма патякати. Перевір! Ви, хлопчики, от що…

Валентин Валентинович розлив коньяк. Графинчик потонув у його руці, як і чарка. Нікого не запрошуючи, випив, плямкнув губами, ніби короп хвостом хлюпнув.

– Ви от що, Олександре, присядьте де-небудь удвох, згадайте, а ще краще, діда цього гарненько розпитайте.

– Уся проблема в тому, що немає діда, помер.

– Ну, тоді напружуйтеся самі… Карту намалюйте… Усі витрати оплачу. Ти, Модесте Марсовичу, мужик, я бачу, міцний, справу зробиш, заберу до себе, Олександру вистачить своїх балбесів, а ще у нього там азіаточка є – захистить.

– Дався вам цей браслет! Може, його і немає зовсім…

– Я ж і кажу – перевір! Я, як дитина, вірю в чудесні властивості деяких речей. От у мене іконка є, усамітнюся з нею, мовчки годинку посиджу, – наче висповідався, очищений виходжу…

Валентин Валентинович прикрив очі, лице блаженне…

– А ще амулет, чорне дерево, слонова кістка… Покладу під подушку – такі чудеса в ліжку витворяю… Ну, добре, це я так, між іншим. А браслет… мені снився, є він там, точно Шукайте, хлопчики, шукайте.

Модест уявив цього Кощея в ліжку… Усі троє, як по команді, зітхнули. Шеф розсміявся.

– Ідіть, хлопчики, у мене сьогодні ще багато справ. Ти Олександре, відвези гостя в мою галерею, покажи наше багатство. Часу у вас буде і подивитися, і подумати. Пізніше повечеряємо на кораблику… О дев’ятій. А там, з богом вирушите на батьківщину.