"...І стоїть той тихий осінній сум, що буває на одинокому ставку, коли не листя, а золотий дощ злітає з печальної білоногої берези, коли глибокою пустелею відходить голубе небо в невідомий дальній димок"
Занурившись у щоденники хворого, спостерігається цілий калейдоскоп зайвих у раціоналістичному радянському суспільстві людей, що приречені одвічно бути у відгородженій від всього світу "санаторійній зоні".
Твір Миколи Хвильового, зачинателя новітньої української прози, наскрізь пронизаний сумом і болем. Проте замість всепоглинаючої тривоги, кожного наступного прочитання я відчуваю катарсис, після чого завжди залишається світле відчуття надії. Замість того, щоб показувати фігуральну жорстокість тих часів, Хвильовий звертається до внутрішнього світу персонажів, а отже до їх духовного здоров'я, що було підірвано реаліями життя. Санаторійна зона тут - це відокремлений світ, що є проекцією суспільства. Спочатку ми бачимо розділення персонажів на пацієнтів і персонал, який, здавалося, має бути тут тимчасово. Наприклад, через Катрю ми бачимо, як вона повсякчас хоче змінити місце роботи, тому що прагне втікти від самої себе. Її мучить проблема розладу душі з дійсністю, криза, яка може спідкнути кожного. Вона, як і всі ми, шукає відповіді у книжках, звертається до Бергсона, Максвела, Гегеля, проте її проблема не має рішення в цій сфері. Так само іншим героям пошуки істини в раціональній площині не допомагають, так як вони, перш за все, не здатні вирішити конфлікти із самим собою.
Санаторійна зона є втіленням суспільства, яке живе за логікою абсурду, тому навіть персонал з часом розуміє, що виходу немає і вони перетворюються на "постійних її пацієнтів". І навіть вигуки дідка: "тентименталізм", що означає сентименталізм виступає символом протидії усьому раціоналістичному, а отже, залишається лише емоційно-духовний бік.