VI

В дитсадку Клара була головною після вихователів, хоча чому так вийшло, вона не знала і не замислювалася над тим. Просто всі поважали її думку – можливо, тому, що ні в кого, крім Клари, своєї думки іще не було, хіба що – у вихователів. Вона керувала всіма іграми – у квача, в хованки, у все що завгодно, але сама «водила» тільки тоді, коли їй цього хотілося, а не коли їй чомусь-то випадало (щоб Стольберг – і раптом випало?).

Вдома також було добре, – навіть більше, ніж добре. Клара прибігала додому з дитсадку, потім зі школи – як їй потім здавалося, привілейованої, на їхній привілейований, як потім також виявилося, Пушкінський в’їзд, у їхню прекрасну квартиру, де спочатку, до появи Володимира Федоровича, було порожньо – райський набір продуктів, навіть усіляка ікра, – але не було матусі. Неня була у відрядженні – у Середній Азії, на Кавказі, у Сибіру, на Байкалі, в Криму, на озері Севан, на уранових копальнях. Марія Ісааківна літала з місця на місце в невеликому літаку. Вона була інженером-конструктором найвищого класу, але конфліктів з тими, хто посилав за нею літак, у неї ні разу не виникло: я ніколи не дозволяла собі зайвого і нікому нічого не розповідала, в тому числі про уранові копальні. Язика завжди тримала за зубами.

Вдома у Клари були безкінечні, але зовсім не нелюбі домашні завдання, а ще марки і монети, і білий рояль. І ще сотні чи тисячі книг, котрі легше перечитати, ніж перелічити. Читати Клара навчилася так само, як Марія плавати і майже у тому ж віці – тільки не в чотири роки, а в три. Тому вдома все одно було цікавіше, ніж на вулиці. Скрізь, не будучи вдома, вона відчувала, як їй не вистачало батьків, а вдома вона цього майже не відчувала, вдома складалося враження буття вісімнадцятого століття, в якому їй, на жаль, не довелося народитися, – білий рояль, марки з неприступною Вікторією та з Георгами, несхожими ні на Вікторію, ні один на одного, срібні петровські та миколаївські рублі…

Потім з’явився Володимир Федорович, і стало ще краще. Він посміхався, завжди підтримував, ніколи не сердився і тим більше не злився (Володимир Федорович – і роздратування?) і чим міг, допомагав, в тому числі – збирати монети, а особливо – марки. Але захоплення всіма цими нікому не потрібними королями та королевами я ніколи не розумів, наші марки набагато корисніші та цікавіші. Ну, та з дитини – який запит?

Він водив Клару і в Сад Шевченка і до Палацу піонерів на ялинку, і на всі можливі свята. У Палаці піонерів її якось сфотографували з подарунком, і на фото вона сиділа на колінах у самого Постишева, тож Марія Ісааківна дуже пишалася цією світлиною. А Володимир Федорович просто усміхався, нічого не кажучи, але думаючи собі, що іще невідомо, кому і чому слід було пишатися, і знову водив Клару усюди – в прекрасний парк Горького і безкраїй Лісопарк, по вулиці Пушкінській, яка з кожним роком втрачала свій колишній гарт, по вулиці Басейній, що дзвякала трамвайними дзвінками, по задумливій вулиці Чернишевського.

VII

Роза була родом з містечка під Маріуполем, його – Маріуполь – потім перейменували у Жданов. А Семен був з Латвії, з Лібави, тож Самуїл знав кілька фраз латвійською мовою. На лібавському ринку завжди відповідали, якщо хтось звертався на ідиш і тим більше латвійською, тобто ідиш там дуже поважали. А якщо звертався російською, могли й не відповісти.

Рідні брати Семена одразу після революції переїхали до Уругваю, добре там влаштувалися, відкрили кожен свою справу. Один – Мойсей – на пару тижнів вернувся був у Лібаву, аби провідати тещу, і тут почалася війна. Він там і загинув під Лібавою, в ополченні. Зате Абрам відкрив у Монтевідео м’ясну лавку, поставив дітей на ноги. А потім до влади прийшли фашисти, які до бізнесу і до євреїв ставилися не надто добре, якщо не сказати поганюче, тому довелося переїхати до Ізраїлю.

Нарекли Самуїла Самуїлом на честь дідуся, маминого батька. Вдома його називали «Муля», але у дворі ніхто не сміявся, бо, по-перше, спробували би посміятися, а по-друге, у дворі його називали як свого – Сенею або Сьомою. Та там усі й були своїми, чужих серед них не було, звідки взятися чужим?

Самуїлові ніхто ніколи не допомагав, він любив справлятися з проблемами сам і постійно вчився цьому, хоча виходило це у нього з перемінним успіхом. Дуже хотілося стати лікарем, але які лікарі, коли мішки тягати нікому? Цікаво, якби не він, хто б їх і тягав?

У Ворошиловграді було здорово, навіть річка була, Луганка, щоправда, у ній надто і не поплаваєш, але це все-таки краще, ніж коли взагалі немає річки. Ще у Ворошиловграді був будинок-музей Ворошилова, і про нього – про Ворошилова – їм і у школі багато розповідали.

Загалом, у школі було цікаво, і вчився він добре, майже краще від усіх, от тільки іноді, коли вивчали нудний матеріал, хотілося взяти і загорлати, щоб усі аж оглухли, – «А-а-а-а!!!», і як йому вдавалося стриматися, мабуть, одному Богові відомо.

У початкових класах, та і в п’ятому, вчителі, бувало, примушували замальовувати у підручниках портрети великих людей, це було цікавенно – до шостого класу мало хто і залишився.

Влітку, разом із Грицьком, найкращим другом Самуїла, вони ходили на Луганку або моталися на велику. Гукали один одного з дому умовленим свистом – «чижиком-пижиком». Взагалі, свистів Самуїл краще від усіх – і художньо, і «кілечком», і двома пальцями, і трьома, і одним – мізинцем.

Вони ганяли по вулицях, дворах, дорогах та узвозах, та так, що курки злітали яструбами, коні гикали, замість іржання, іскри не тільки летіли, а навіть клубилися, а перехожі сварилися якимись такими незрозумілими та несправедливими словами, з яких «шпана» було найліпшим.

Якось Гриць мчав, як завжди, холоднокровно, але на чкалівській швидкості наїхав раптом на якийсь камінець і полетів через кермо, а Самуїл злетів з багажника і проорав носом між істеричними гусьми та напівживою від зайвої ваги свинею. Було боляче і образливо, що ось вони поламали велика, а народові, що запросто просував повз і витріщався на них, усе те – «по цимбалах», але, зрештою, і це минуло, як будь-який біль чи будь-яка образа, а от ніс потому так і залишився трохи кривуватим, хоча, по-правді, те було не надто і помітно. Та непомітно, чого там.

І ще здорово було, коли сніг валом валить, наче народ на футбол, а ти несешся, як навіжений, на лижах, і горлаєш «А-а-а-а!!!». Усе тобі усе дозволено, ніхто і слова не скаже.

Та і нікому сказати, усі по домівках сидять, крім них із Грицьком. А в такий вечір удома сидіти – й не придумаєш, що може бути дурнішим.

VIII

Володимир Федорович і Клара ішли до зоопарку.

Їх вела губернська Сумська вулиця – повз дитсадок і необ’ємну площу Дзержинського, повз будівлю військової академії, що з погордою височіла над головами, повз яро-жовте сонце, що не встигло іще як слід прокинутися і начебто намагалося злетіти над площею, повз Дім проектів, у якому працювала Марія, повз похмуро-урочистий Держпром, повз Палац піонерів та пам’ятник Шевченку.

Володимир Федорович міцно-преміцно тримав Кларину руку, бо якщо Клару не утримати, спробуй тоді услідкуй за нею і наздожени. На ньому був білий костюм та солом’яний капелюх. Вони йшли неквапно, і Клара розповідала про сенсаційне відкриття, яке вона зробила сьогодні перед прогулянкою: про те, що російський цар Микола, якого Володимир Федорович називав «Ніколашкою», як дві краплі води схожий на британського короля – Едуарда чи Георга.

Та які там дві краплі – справжнісінька одна-єдина крапля, тільки король – на поштовій марці, а цар – на монеті. Володимир Федорович посміхався, намагаючись перевести розмову на марки, присвячені Папанінській експедиції, але Клару, як і Марію, відволікти від червоної лінії думок було неможливо.

– Володимире Федоровичу, ви тільки послухайте, – говорила Клара, перебиваючи його і всіх на світі. – У них же борода однакова! Тобто бороди. І вуса, – ну все однакове, все! Ну скажіть, як таке може бути?

– Чому тебе так зацікавили бороди? – посміхнувся Володимир Федорович, весело поглядаючи на перехожих і пишаючись тим, що у нього така ерудована і уважна до дрібниць донька.

– Доброго дня, Володю! Доброго дня, Кларочко! – підійшов до них Зиновій. – Про що це ви так натхненно розмовляєте?

– Татку, ти не уявляєш, наші царі – наш і англійський – це, мабуть… це, мабуть, одна і та ж самісінька людина! – сповістила Клара головну, феєричну новину.

Зиновій поцілував її в обидві щічки з ямочками і потиснув руку Володимиру Федоровичу.

– Ну, що за дитина, – запалюючи цигарку з красивої, чудернацької дерев’яної коробочки, посміхнувся Володимир Федорович. – Які ж вони наші? Нашого Ніколашку, аллах його забирай, давно, так би мовити, скинули.

– У них там, – додав Зиновій, пригощаючись з красивої коробочки Володимира Федоровича. – не цар, а зовсім навіть король. Як ваші справи, Володю, що новенького?

– Ось ідемо до зоопарку, Зиновію, – кивнув Володимир Федорович. – Марія працює, а я сьогодні узяв відгул. Хотіли ще вчора сходити, але погода завадила.

– А я, – засміявся Зиновій, – погоду будь-яку люблю. Яка б не була, аби лише була яка-небудь.

– Я з вами повністю згоден, Зиновію, – кивнув Володимир Федорович. – Але все-таки до зоопарку краще по сухому йти, ніж по калюжах тьопати.

– Та воно-то так, – зітхнув чи затягнувся тютюновим димом Зиновій, Клара не зрозуміла. – Але ми ж з вами знаємо: настане час, коли не буде зовсім ніякої погоди.

Він знову засміявся і додав:

– Так що, нехай вже буде яка завгодно!

Володимир Федорович знову кивнув. Зиновій потиснув йому руку, поцілував Клару.

– Татку, ну ти зрозумій, – спробувала Клара чи то переконати його, чи то зрозуміти її і не квапитись, – який же він король, якщо вилитий цар?

Зиновій притиснув її до себе і, підморгнувши Володимиру Федоровичу, вирішив задачу по-соломонівському:

– Будь-який король, зайчику, в душі – цар, а будь-який цар уявляє себе королем. А ось ти у нас краща будь-якої царівни і королівни. Правда, Володю?

– Звичайно! – підтвердив Володимир Федорович. – Щоправда, інколи трішки неслухняна, але це королівнам і царівнам належно за етикетом.

Зиновій посміхнувся, помахав їм рукою та й подався у протилежний від них бік – мабуть, до себе на вулицю Маяковського.

IX

Клара з Володимиром Федоровичем уже підходили до воріт зоопарку, коли побачили малесеньку собачку, яка здалася Кларі заводною мишкою, схожою на крихітну собачку. Миша вела за собою на повідку даму при тілі, пихату і грандіозну, як будинок Саламандри на Сумській вулиці, чи навіть цілісінький Держпром. Миша рознюхувала щось на асфальті і винюхувала у придорожній траві. Клара забула про незрозумілу схожість двох королів, тобто короля і царя, і взялася розмірковувати, чи вдасться миші затягнути даму у кущі, але тут трапилося непередбачуване.