ІІ

Зараз Клара тимчасово не пам’ятала – про що зараз, взагалі, можна було пам’ятати? – не пам’ятала, як намагалася, тобто мріяла, дотягнути з пологами до Нового року. З різних причин, але головне – щоб синові на рік пізніше було йти до армії. Та і взагалі, коли вважається, що ти народила на рік пізніше, це завжди краще, ніж на рік раніше, – зрозуміло, тільки коли лише вважається.

– А раптом буде дівчинка? – з майже непомітним сарказмом спитала – чи сказала Марія Ісааківна.

– Мамо, такі речі раптом не відбуваються, – заспокійливо відповіла Клара, сідаючи вивчати Римське право. Професор Фукс читав свій предмет не згірш народного артиста, не кажучи вже про римського трибуна. На його лекції збиралося стільки студентів, що у безмежній аудиторії яблуко скоріше згнило би на своїй гілці, ніж наважилося впасти, – і здати Фуксові випускний іспит, тим більше у такому стані, було не набагато простіше, ніж завоювати Римську імперію. Але Клара в собі не сумнівалася, і Самуїл також. І Володимир Федорович не сумнівався, хоча, коли говорила Марія Ісааківна, він більше мовчав та інколи посміхався, проте посміхався він не скептично, а погоджуючись.

– Володю, чому ти посміхаєшся? – голосом імператриці, яка тимчасово зійшла з престолу, спитала Марія Ісааківна. – Ні, я колись через нього з глузду з’їду! Вирішується серйозне питання, а він сидить собі, ніби нічого не сталося, і посміхається. Володю, припини посміхатися! Я кому сказала?

– Та що ж мені, плакати? – відверто посміхнувся Володимир Федорович і розвів руками.

Як же не посміхатися, якщо війни, слава Богу, немає уже цілих шість з половиною років, квартира у них хоч і не ізольована, але не халабуда якась, як в евакуації на Уралі, усі живі-здорові, карточки відмінили. Самуїл закінчує медичний інститут, Клара – юридичний. У мене скоро буде онук, або онучка, особливої різниці немає, але Клара упевнена, що буде онук. То що ж – при всьому цьому плакати?

– Мамо, – не відриваючись від написаного м’яким почерком з нахилом вліво конспекту, відповіла Клара, – це зовсім навіть не вирішується – тому що давним-давно вирішено. Я пам’ятаю приблизно дату вирішення і навіть час доби, хоча точно, беручи до уваги урочистість моменту і важливість задачі, назвати нині не ризикую.

Незважаючи на те, що вона не уточнила, який момент мала на увазі, репліка загалом сприйнялася позитивно. Але повністю задоволеним залишився тільки Самуїл, який володів усією сукупністю фактів, щоб зачаруватися точністю формулювань, приналежній дружині. Володимир Федорович знову посміхнувся, а Марія Ісааківна спалахнула тихою блискавкою – у відповідь на Кларину репліку, посмішку Володимира Федоровича та Самуїлову задоволену замисленість.

ІІІ

До війни Клара разом із Марією Ісааківною та Володимиром Федоровичем жила в дуже привілейованій трикімнатній квартирі, звичайно ж, ізольованій, у, мабуть, найпрестижнішому районі Харкова – Нагорному, на Пушкінському в’їзді. Марія Ісааківна працювала інженером-будівельником, керувала найважливішими проектами і спроектувала величезні електростанції – на Севані, на Балхаші, та що там, по всьому Союзу.

Народилася Марія в Білорусії, в єврейському містечку Речиця, на Дніпрі.

Взагалі-то, вона була Мері, а не Марією, але Мері може бути лише княжною, а яка там княжна із Речиці? Її тато, Ісаак, був найкращим меблярем у всій губернії, а неня, Клара, вважалася неосвіченою і у неї було восьмеро дітей. Особливої освіти вона дійсно не мала, але й зовсім неграмотною не була, просто коли ж вивчишся, якщо чоловік з ранку до вечора у майстерні, а у неї вісім малят на руках?

Втім знала вона більше багатьох «грамотних». До неї приходили за порадою зі всього містечка, як до Санчо Панси на острові, і поради вона завжди давала слушні – жодного разу за все життя поганого не порадила.

З вісьмох дітей у неї було дві дівчинки, Мері і Хая, всі інші – хлопчики, вони, коли виросли, стали соціал-демократами і загинули – одні саме тому, інші на війні, – не саме тому, а просто загинули.

Один з братів виявився математиком. Він довів теорему, яку неможливо було довести, точніше сказати, завдяки нелюбому багатьма духові протиріччя, заперечив аксіому. Тобто це була не аксіома, бо аксіому заперечити неможливо, але Арон не погоджувався з тим, що це – аксіома, і тому й заперечив її. Петербурзька імператорська академія, яка вміла цінувати непересічне, нагородила його срібною медаллю, тільки Аронові довелося змінити ненаукове ім’я Арон на більш прийнятне Аркадій. А прізвище – Крупецький – і так звучало майже як Обленський чи навіть – якщо абстрагуватися від неважливих дрібниць – майже як якийсь-там Голіцинський.

Старші у родині були постійно зайняті, тож Мері призвичаїлася всьому учитися самостійно. Коли Мері була маленькою, вона пішла на Дніпро, що розлився аж до обрію і тільки недосвідченому або надто романтично налаштованому споглядачеві може здатися дивним при тихій погоді.

Насправді ж, навіть біля самісінького берега було повно ям та вирів, не кажучи вже про середину, яку ледве й видко з висоти зросту чотирьохлітньої людини.

Але Мері ніхто не навчив тому, що має бути страшно, та і взагалі ніхто її нічому, крім читання та письма, не вчив, а на річці ця наука не згодилася. І вона увійшла у воду так само, як до татової майстерні роздивлятися нову шафу, або до матусиної кухні – понюхати і скуштувати кнедлах, латкес або фаршировану рибу. Як можна потонути вона також не знала, бо не знала, що можна втонути. Тому Мері просто випливла і попливла, і їй це сподобалося. Потім вона – також сама – навчилася перепливати Дніпро, гуляти по дивовижному протилежному берегу, що виявився зовсім звичайним, і повертатися додому до обіду.

Клара пішла натоптаним шляхом. Якось, коли вони гостювали у Речиці, вона також вирішила сходити на Дніпро, подивитися що там до чого та скупатися. Їй було аж цілих шість років, але вона ще не знала, що для того, аби пливти, треба вміти плавати, – просто взяла і втекла на Дніпро, тим більше, що до пляжу було рукою подати, навіть такою маленькою, як у неї. Ніхто і не помітив нічого – ну, вийшла дитина за хвіртку, що тут такого, у Речиці? Ні погромів уже, ні війни ще і вже, ні навіть банального грому з блискавкою. Клара бігла собі, радіючи життю, як потім зі школи додому, наспівувала «Сміливо у бій підемо» і з розбігу влетіла у воду, що з берега здавалася безпечною, як свіжий суп у старенькій, ще бабусиній, мисці. Це було дуже смішно і весело, але дно раптом провалилося у бездонну підводну яму і потягло Клару за собою.

Кілька разів їй вдалося випірнути, але щоразу те давалося все важче. Врешті сил виринати не лишилося, і вона вирішила більше й не намагатися, адже все одно сенсу у тому не було ніякого. І тут я уявила собі, як засмутиться неня, коли дізнається, що я втонула, і вирішила заради неї ще раз випірнути, в найостанніший раз. Цієї самої миті її помітив моряк, молодий хлопець, котрий щойно спустився до Дніпра скупатися. Не роздягаючись, він стрибнув у воду, витягнув сміливу дитину і відніс до Марії.

Неня усе-таки засмутилася, але якби я втонула, уявляю, як би вона тоді запечалилася! Значить, завжди треба намагатися випірнути ще раз – а може, хтось якраз буде проходити повз і допоможе.

ІV

Мері була прекрасною: з густим, звичайно ж, темним волоссям, величезними, аж трішки більше, ніж треба, очима і зневажливою посмішкою.

У шістнадцять років Мері вийшла заміж за Зиновія Стольберга, дуже енергійного, непересічного і підприємливого юнака, а за три роки, в останній із буремних 20-х років, народила Клару і покинула чоловіка, тому що той дратував її своїм сприйняттям буття. Власне, не думками своїми як такими – вона Зиновія не слухала – а самою наявністю у нього того, що він вважав власною думкою.

Взагалі-то Зиновій був Зиновієм приблизно так, як Арон колись був Аркадієм. Офіційно його звали Залманом, тому формально Клара була не Кларисою Зиновіївною, а Кларою Залманівною. Зиновій, щоправда, хотів назвати доньку Єленою, але наявність власної думки спрацювало на гірше, тож вийшло врешті так, як вважала правильним Марія: хлопчика треба називати на честь дідуся, а дівчинку – на честь бабусі.

Після розлучення, до війни, Зиновій інколи бачився з Кларою, і було це зовсім для неї нечасто – так нечасто, що й майже не було…

У Харкові – першій радянській українській столиці – Марія вчилася в будівельному інституті і була там найкращою студенткою: якщо у чотири роки людина випливає у Дніпрі, то в двадцять вона точно не потоне на суходолі, якою б нерівною та твердь не була.

Дискутувати з нею було неможливо, точніше, даремно, бо логіка та аргументація у неї були навіть не залізними, а з якогось навіть ще не винайденого тугоплавкого металу, і студенти, в основному фронтовики, що недавно змінили будьонівки на кашкети, банально казали, що у неї чоловічий розум. Проте вона таки була жінкою. З косою довкруж голови, з величезними очима, з умінням переплисти через будь-яку ріку, як би важко не давалося усіляким відомим рідкісним птахам долітати до середини тих рік.

Щоранку вона ішла з Пушкінського в’їзду на Сумську вулицю, посміхаючись летючій золотавій махині Будинку проектів, і світло-сірому хмарочосові Держпрому, і будівлі Уряду, що будувалася на безкраїй, як уся її країна, і безкінечній, як усе її життя, площі Дзержинського. Життя тільки-тільки починалося, і в місті ще не було найкращого у світі пам’ятника Тарасові Шевченку, і не було навіть Дзеркальної статуї, яка – вона ще не знала – буде схожою на її шифоновий шарфик. Підбори слухняно стукали по слухняній бруківці і боязкому асфальтові, в портфелі були виконані – краще, ніж у будь-кого на потоці – домашні завдання, в тубі – найкращі у всьому інституті креслення.

Безкінечна у своїй величавості Сумська пролинала повз неї і текла далі, вниз, повз царські будівлі, повз будинку Саламандри, повз ошатного українського театру, впадала в Миколаївську площу, на котрій Марії підморгували своїми сяючими вікнами будівлі, спроектовані ще до революції академіком Бекетовим, а ще далі виднілася спокійно-сіра, без будь-яких зайвих надлишків, будівля, збудована зовсім недавно, в 1925 році.

У вихідні дні Марія звертала з Миколаївської площі на поважну Пушкінську, гуляла там, де ще не було і, здавалось, не могло бути ні рейок, ні трамваїв. Вона йшла повз церкви, що робили цю вулицю схожою на купчиху першої гільдії. Далі – повз будівлі архітектора Бекетова, що нагадували новорічну гірлянду або жовтневий феєрверк та котрі підносили Пушкінську до вповні заслуженого нею звання стовбової дворянки. Вона ішла на свій, неможливий без неї Пушкінський в’їзд – готуватися до лекцій, читати, креслити, рахувати на логарифмічній лінійці.

А коли виходила з Кларою на балкон, дивилася туди, звідки головним щастям сяяло для них безкінечне життя.

V

У Марію закохувалися масово і наповал, але їй це було не надто цікаво, бо кожний закоханий мав необережність чи нахабність мати хоча би в чомусь власну думку – очевидно, утверджуючи таким чином свою чоловічу сутність. Марії ж із надлишком вистачало власної сутності, жіночої. Вона лише Володимирові Петкевичу дозволяла вислухувати, приймати до уваги та до безумовного виконання її думки та висновки, тож саме це і цікавило її у ньому. Він був старшим за неї, але те не мало значення. Власне, що таке – різниця у шість років?

Володимир народився у Варшаві, коли частина Польщі ще входила до Російської імперії. Він працював клерком: інспектував м’ясокомбінати і овочеві бази, завідував обліком на Вторчорметі, потім служив в Управлінні Південної залізниці, у важезній старій будівлі на величезній Привокзальній площі. Начальство було більш ніж задоволене його надійністю та пунктуальністю. Він завжди знав, де знайти потрібний документ у безлічі паперів, тому що ніколи нічого не шукав: усі документи, написані м’яким прямим почерком без найменшої помарки (Володимир Петкевич і помарки?), не шукалися, а знаходилися в єдино-можливому – потрібному місці, в потрібний та і, взагалі, будь-який час.

В юності Володимир цікавився такими ж юними, як і сам, балеринами, а в зрілості закохався у Мері, або, точніше сказати, Мері він полюбив.

Вона дозволила йому мати до себе це почуття, тільки коли пересвідчилася, що він не збирається їй ні в чому суперечити. А він і не думав суперечити – він любив Марію і Клару сильніше, ніж інші люди зазвичай люблять інших людей.

Ще він любив футбол, тільки не грати – грати він не вмів і не хотів, а дивитися. Коли Володимирові було двадцять років, збірна команда Харкова виграла чемпіонат країни, і він на власні очі бачив Привалова, Кротова, Норова, Казакова, братів Фоміних.

– У 21-му році в Одесі, – посміхаючись, розповідав він Кларі, – Казаков поцілив у перекладину і вона гепнулася на голову одеському воротареві. Уявляєш?