Цитаты из книги «Село не люди»

— Мо’, я до школи? — Катерина питає. — Яка там школа, — татко буркнув. — Цить мені з твоєю школою. Аби бігати сюди-туди, а потім дурного ліфчика просити. Ото й зароби на свій ліфчик. — Ой, Льончику, ще наробиться дитина, — мамка зітхає.

— Ти ще молода, — Ничипориха їй. — Будуть у вас іще з Ромкою діти. — Не будуть. — А ти не зарікайся, — Ничипориха Раїсі. — У мене, бабо, по-женськи геть усе чисто вирізане. Коли ото в компостну яму впала та п’ять годин у ній топилася, застудилася навіки. Один він у мене був, синочок мій золотий… — і завила.

— Ігоре! Дивися… — Денис кивнув у бік шанівців, які поверталися з цвинтаря. — Може, у цьому селі свято? Наприклад, свято врожаю.

— Тебе послухати, то села повинні на резервації перетворитися. Ніяких доріг, ніякого телебачення, газу, електрики…

— Село — не люди, — відповів Ігор. — Розглядати село як скупчення людей — величезна помилка. Село — це традиції, це скарбниця нації, це продовження природного способу життя на противагу звихнутій урбанізації.

— Матусю… ким мені стати, щоб так не жити?.. Мамка й про сміх забула. Очі одне кричать, вуста інше кажуть. — То хай чоловік думає, ким йому стати. А дівчині думати — з ким бути.

А від нудьги завжди сумно, доню. Треба було додому мчатися. Ми б тобі ту нудьгу враз зняли.

Рукою по траві — роси повні долоньки. Умитися лишень вистачить, а хотілося напитися.