Цитаты из книги «День, що навчив мене жити»

– Ми – цілісні істоти, і природа дає нам можливість вповні це відчути, тоді як суспільство створює в нас нестачу. Йому вдається змусити нас повірити й відчути, що нам чогось бракує, щоб бути щасливими. Воно забороняє нам задовольнятися тим, що ми маємо, тим, чим ми є. Воно невпинно змушує нас вірити, що ми недокомплектовані.

Природа повертає нам те, що відібрало суспільство. – Що саме? – Умиротворення.

Він, який мав звичку нервувати з приводу всіх проблем свого існування, тепер відчував бажання подякувати, не знаючи, кому висловити свою вдячність. Послати вдячність Усесвіту на кшталт того, як дехто кидає пляшку в море. Дякую за те, що я живий, що дихаю, бачу, відчуваю, чую.

Коли він був хлоп’ям, день після обіду видавався довгим, дуже довгим. Але в дорослому віці життя мчало дуже шпарко: кожен рік здавався коротшим за попередній. Між іншим, друг-фізик пояснив йому: з точки зору сприйняття, у віці шістнадцяти років ми досягаємо половини життя.

Втім, після певного періоду такого легкого життя у глибині душі виникло невиразне відчуття його беззмістовності. Неробство, звісно, було приємним, втім, не зовсім задовільним і не приносило радості

– Ти нагадуєш мого першого чоловіка! Він також сприймав життя як постійну боротьбу, щохвилинне протистояння. І шаленів через те, що я весь час мала гарний настрій. Вважав, що мені щастить, що мене оберігає доля, тоді як йому щоденно доводиться вести боротьбу проти цеглин, що падають йому на голову. І лише під кінець життя збагнув, що більшість неприємностей були наслідком його сприйняття життя, аж ніяк не причиною…

– Ну… звісно, що ні. Або що? – Тоді негайно про неї забудь, – хитрувато порадила вона.

Чи років через двадцять ти все ще про це думатимеш? – лукаво запитала Марджі, помітивши його розгубленість. – Про що? – Про цю поломку.

. Зрештою, хіба ті медичні обстеження потрібні? Якщо йому судилося померти, він помре так чи інакше. Хіба можна протистояти долі? Хіба історія Катерини Медічі цього не підтверджує? Її астролог Коме Ругджері передрік, що вона піде з життя біля Сен-Жермена? Все життя вона старанно трималась оддалік усіх місць, що так називалися, готова навіть віддати наказ припинити спорудження палацу Тюїльрі, бо він надто близько від Сен-Жермен д’Оксеруа. Але настав день, коли вона захворіла, і так тяжко, що до її узголів’я прислали священика. Агонізуючи, вона в останньому пориві обернулася до нього й запитала, як його звуть. Той лагідно й підбадьорливо відповів: «Жюльєн де Сен-Жермен». Вона вирячила від жаху очі й віддала Богу душу.

Немає нічого гіршого за непевність та невизначеність. Вони заполонюють розум, який розпачливо шукає відповідей, що їх так потребує. Він не мав наміру провести решту своїх днів, розмірковуючи, наче навіжений, чи живучи в безпричинному страхові.