Згадана проблема тілесності та пам’яті загалом є центральною для Кавафісової поетичної антропології, яку ми пропонуємо розглянути в порівнянні з поглядами на людину іншого видатного грецького поета, що все життя придивлявся до творчості Александрійця і, безперечно, відчував його вплив, а саме – Й. Сефериса. Поезія К. Кавафіса зображає людину-в-становленні; це або людина, що діє в певному часовому полі, спонукувана до вчинків певними обставинами, що формуються поза її волею, та яка внаслідок власних рішень та дій створює нові обставини (історичні персонажі), або людина, яка умовно конструює себе в світі, діючи лише думкою, аналізуючи власний здобутий досвід (віртуальні, вигадані персонажі, зокрема, сам автор чи сконструйовані історичні персонажі, наприклад, володар Західної Лівії чи анонімний правитель з поезії «Філеллін»). Фундаментальна ознака людини, за К. Кавафісом, полягає в тому, що вона постає чистим листом і саме ця відкритість допомагає їй контактувати зі світом предметів та істот, формувати світ внаслідок його пізнання та здійснення на основі свого знання того чи іншого вибору. Однак людина існує в світі не лише предметів, а й людей (у суспільстві), і суспільство у той чи інший спосіб намагається привласнити собі право заповнювати згаданий лист або силоміць, або начебто від імені людини. К. Кавафіса цікавить саме другий випадок, зокрема, з огляду на те, що історично саме він стає основним засобом деіндивідуалізації – маніпуляцією свідомістю, а саме того різновиду, джерелом якого стає самообман («У намаганнях наших (нас – невдах!) / Скидаємось ми чимось на троянців» (цитата з поезії «Троянці»)). Проблема самонавіювання та самообману, на думку Д. Голтона, стає однією з центральних тем Кавафісової поезії, оскільки вона прямо пов’язана з проблемою пізнаваності світу та істинності знання. Одне з рішень, яке пропонує К. Кавафіс, полягає не в тому, щоб визначати мірила істинності знання або досяжні межі пізнання, але в тому, щоб людина підтримувала в собі якість інтелектуальної незаангажованості поруч із емоційною пристрасністю (чуттєвою заанґажованістю) та створювала умови й можливості для неспинного експериментування із власною тотожністю (зокрема, в цьому розкривається один зі смислів функціонування розуму елліністичного грека, «що завше / надійний шлях знайде в різноманітті змін», («…200-го року до Різдва Христового»)). З іншого боку, як точно зауважив Я. Сареянніс, шлях К. Кавафіса був складною мандрівкою від індивідуального Я до колективного Ми. Тому, з погляду К. Кавафіса, одним із завдань особистості, що конструює в соціальному просторі свою ідентичність, є знаходження шляху включення її до колективного цілого – спільноти, бо такі включення уможливлюють розвиток цієї спільноти та її історичний поступ. У цьому плані показовим є те, що в поезіях останніх років («Юліан й антиохійці», «Не пізнав», «У великій грецькій колонії», «Один з володарів Західної Лівії», «Мірис; Александрія, 340 р.», «…200-го року до Різдва Христового», «У передмісті Антиохії») поет виступає від імені колективного «Ми», що, навіть роблячи історичні помилки, лишається простором інтеракції та відповідного конструювання ідентичностей.

Антропологічний проект Й. Сефериса в деяких позиціях полемізує з концепцією людини у К. Кавафіса, але в певному сенсі виростає з неї. Для Й. Сефериса людина не стільки створює чи варіює смисли та ідентичності (а отже, і відмовляється від них), скільки перебуває в пошуках справжньої ідентичності, джерело якої виходить за межі самої людини. На різних етапах творчості цим джерелом можуть бути греки як спільнота (ελληνισμός); Греція як матеріалізація, втілення етичних принципів: справедливості, краси, любові; душа як частка незмінного, властивого людині через самий факт її буття, що протиставляється тілу як тлінному, мінливому та множинному. Утім, людина не експериментує із власним буттям, а намагається повернутися до втрачених першооснов, які, тим не менше, існують об’єктивно, а отже, існує певний спосіб їхньої експлікації в свідомості та активізації. Саме тому одним із часто повторюваних мотивів поезії Й. Сефериса є мотив згадок: є згадка про дитинство як про втрачений ідеальний світ, а також мотив повернення (наприклад, обидва мотиви об’єднано в поезії «Повернення мандрівника»). Така апеляція до цінностей за межами людини пояснює принцип використання Й. Сеферисом модерністського трактування міфу як пошук шляхів до колективного несвідомого, активізація якого має мінімалізувати руйнівні аспекти розуму та дозволить гармонізувати відношення людини та світу через включення її до надособистісного об’єднання, що є частиною сучасного суспільства, але одночасно протистоїть йому, до Традиції. Частково мотивацією створення такого проекту була тенденція покоління 1930-х, до якого належав Й. Сеферис, інтелектуалізувати димотику, розмовність якої перешкоджала набуттю нею статусу літературної мови. Специфікою підходу Й. Сефериса є те, що його цікавлять не стільки відношення абстрактної «сучасної людини» та світу, а конкретної групи людей, об’єднаних етнічною належністю (греки), та конкретного місця (Греції). Саме тому вектор руху Й. Сефериса упродовж творчого шляху був скерований від колективного «Ми» до індивідуального «Я». Отже, сучасного грека відірвано від його культури та традиції, збереження ж традиції, а не сліпе їй поклоніння, є необхідною умовою суспільного розвитку, бо актуалізована історична пам’ять сприяє униканню певних помилок, в певному сенсі, реалізуючи схожу на оруелівську тезу про здатність минулого впливати на майбутне, втім, позбавлену ідеологічної екстремальності. Й. Сеферис утверджує думку, що попри те, що сучасні греки як спільнота збились на манівці, існує органічно властивий їм шлях, до якого слід повернутися, або який слід (в черговий раз) знайти. І в цьому він діаметрально суперечить К. Кавафісу, який вважає, що існує історично неоднорідна спільнота під назвою «греки», обставини існування якої зумовили вироблення певного ставлення до життя та, відповідно, способу життя; кожен член цієї спільноти тією чи іншою мірою приймає це у вигляді певного набору культурних цінностей, який не є сталим, користується ним, змінюючи в кращий чи гірший бік. Але ідея певного заздалегідь притаманного шляху є ілюзією, що постійно загрожує цій спільноті (наприклад, варто згадати, що саме згадка про «право на» та «належність до» є першим кроком до катастрофи таких персонажів, як Деметрій Сотер чи Аристобул); однак ця загроза парадоксальним чином сприяє її консолідації та пошуку нових шляхів самореалізації. Те, що для К. Кавафіса є помилками, на яких слід вчитися, для Й. Сефериса є забутими істинами, які потрібно знову віднайти. З іншого боку, сам Й. Сеферис у своїй творчості еволюціонує від ідеї елліноцентризму до ідеї антропоцентризму, перетинаючись в цьому з певними аспектами поглядів К. Кавафіса. За Й. Сеферисом, людина сама по собі є цінністю, самий факт її існування і є тим абсолютним ціннісним мірилом, уявлюваним у вигляді наперед визначеного шляху в ранній творчості поета; але існування в суспільстві ускладнює (якщо не унеможливлює) усвідомлення людиною власної значущості через необхідність кожного бути причетним до існування Іншого. Значущість людини стає для неї тягарем, від якого вона звільняється, відмовляючись від цілісності свого буття в світі, свідомо порушуючи рівновагу між розумом та тілом. Порушення такої рівноваги в текстах Й. Сефериса і демонструє механізм деперсоніфікації та маскування, внаслідок чого ідентичність сучасної людини змальовується поетом як фундаментально позбавлена цілісності та дефрагментована.

Апорія третя: Кавафіс політичний

На запитання про тематику своїх творів К. Кавафіс відповів, що їх можна поділити на три групи: філософські, еротичні (гедоністичні, в його термінології), історичні. Якщо політика і з’являється в творчості К. Кавафіса, то лише у віддаленій перспективі. Поет нібито свідомо ігнорує сучасне йому суспільне життя. У певному сенсі він є навмисно аполітичним, мемуари його друзів наповнені згадками про те, як поет ухилявся від дискусій на гострі теми сьогодення, погано (можливо, навмисно) орієнтувався в сучасних йому політичних перипетіях, через що цілком природним було ставлення до нього сучасників, як до анахорета та архіваріуса. У його творчості є лише один вірш, основою якого є враження від придушення британською адміністрацією протесту єгипетських фелахів та публічної страти винуватців («27 липня 1906 року, друга година пополудні»). Він, однак, не належить до основного корпусу «Визнаного» і його зміст, по суті, не містить рефлексій на предмет якихось соціальних проблем; перед нами схоплений поетично момент зіткнення культур, крізь призму якого постає проблема зв’язку того, хто дає, і того, кому дають життя, конечності тілесного буття, недосяжності прекрасного молодого тіла як пізнання природи часу і т. д. Однак схильність К. Кавафіса простежувати багатовекторну логіку подій, вбачати їхній зв’язок та взаємовплив, через який об’єктивізується категорія можливого, що її, за відомим висловом (There are no ifs in history), не знає історія, але з якої в певному сенсі бере початок філософія, обов’язково виведе читача в поле смислів, ширших за індивідуальні переживання. Політичний аспект поезії К. Кавафіса формується на перетині історії та філософії. Це осучаснює та скеровує в майбутнє кожне слово поезії Александрійця. Досвід такого прочитання Кавафісової поезії знаходимо в Й. Сефериса, який, сам перебуваючи в евакуації під час другої світової війни, відчув трагічну глибину елегантної епітафії «Тим, хто збройно боронив Ахейський союз», зіставивши події ІІ ст. до н. е. з малоазійською катастрофою 1921 р. та втратою еллінством однієї зі своїх батьківщин. Під таким кутом зору проблеми хибного політичного вибору, маніпуляції свідомістю громадян, співвідношення обов’язку та істини, суспільного та загальнолюдського постають із надзвичайною злободенністю. Крім того, етимологія слова політика скеровує нас до Кавафісового Міста (Πόλη), а через нього до тих, хто робить місто Містом: «коли александрієць ти, зласкався, не суди; / знаний тобі бо вир нашого життя, жага до насолоди екстатична!» («Могила Гіясиса»). Містяни Александрії, Антиохії, Атен, Риму та Константинополя з’являються в рядках К. Кавафіса, аби за ними: дрібним крамарем, що продає східні приправи; Ланісом, сином Раметиха; антиохійським прихованим язичником, що гортає твір Філострата, з’явився справжній ліричний герой Кавафісової поезії – еллінство,

 
…з’явились ми:
великий грецький світ.
 
 
Александрійці й антиохійці,
і незліченні греки Єгипту й Сирії,
Персиди мешканці і Мідії,
згуртовані державами; і розумом, що завше
надійний шлях знайде в різноманітті змін;
і говорами, що, мов струмки, злилися
у спільну грецьку мову і її
ми донесли до Бактрії, до Інду.
 

(«…200-го року до Різдва Христового»).

Еллінство в поезії К. Кавафіса постає як конструкт, позбавлений будь-якої метафізики. Він постійно переформатовується в контексті історичних обставин, що спонукає будь-кого, хто звертається до цього поняття, ставитися критично до його актуалізованого змісту. Поет часто застосовує класичний прийом античної трагедії – фатальну помилку – для того, щоб унаочнити потребу верифікацї людиною свого знання, не кажучи вже про те, наскільки згубним виявляється закріплення за певними «істинами» абсолютного характеру: «Річ небезпечна, стезя злих умислів та шалу / – славити еллінів високі ідеали» («Юліан в Нікомедії»). Зокрема, саме тому предметом досліджень кавафісознавців часто стає можливість альтернативного прочитання текстів К. Кавафіса в контексті аналогій із сучасною йому соціально-політичною ситуацією, що не обмежується Александрією чи Грецією. Наприклад, Е. Хірст досліджує ймовірність зв’язку образу Йоанна Кантакузина з політичною фігурою Елефтеріоса Венізелоса, І. Ковальова та Д. Дзьовас розглядають тематику вірша «Чекаючи на варварів» в контексті есхатологічних настроїв, які панували в Європі на початку ХХ ст., і одночасно як критичне ставлення до «Великої Ідеї» (основного концепту грецького націоналістичного, а згодом і державницького дискурсу початку ХХ ст., згідно з яким Греція має втілити в життя мрії багатьох поколінь греків та відродитися, знову об’єднавши елліністичний світ; саме ці ідеї стали ідеологічним підґрунтям Балканських війн, що завершилися невдалою спробою Греції силою повернути собі малоазійське узбережжя, яка набула назви «Малоазійська катастрофа 1921 р.», ставши трагедією для греків-понтійців). У монографії «К. Кавафіс. На шляху до реалізму в поезії ХХ ст.» С. Ільїнська наводить на думку про те, що в згадці про обвинувачення християн в підпалі храму Аполлона вчувається гомін голосів, що закликають до «рішучих дій» (погромів) після підпалу Рейхстагу. Утім, видається, що спроби прив’язати К. Кавафіса до «злоби дня» приречені на невдачу, виходячи зі згаданої протеїчності його текстів. Якщо придивитися до його поезій та, відступивши на крок, оглянути сучасну йому епоху, стане зрозумілим, що в них відбуваються рефлексії на тему імперськості та імперіалізму. У цей момент надзвичайно спокусливим є провести паралель з початком ХХ ст. та політичною ситуацією світового співтовариства. Але… одночасно це означало б підкорити поетику К. Кавафіса логіці соціально-політичних подій, зробити її залежною від них, що, безперечно, вплинуло б на здатність його текстів відкривати широку перспективу. Зокрема, можливо, розуміння неприв’язуваності К. Кавафіса до актуального, суспільно значущого, але мінливого ходу подій змушувало багатьох його критиків-марксистів короткозоро сприймати чимало аспектів його творчості, наприклад, Т. Маланоса, автора першого серйозного дослідження про творчість Александрійця. Відчуваючи інтуїтивно надзвичайно високий рівень критичності творів К. Кавафіса, Т. Маланос часто не міг визначити її спрямування, через що вдавався до звинувачень автора в буржуазності (зокрема, вважаючи сексуальність К. Кавафіса наслідком його соціального походження і одночасно ґрунтовно розкриваючи її значення як витоку його творчості), засуджуючи відмову (в своєму розумінні) підтримати своєю творчістю антиколоніальну боротьбу єгиптян, зайняти чітку політичну позицію тощо. Греції треба було пережити фашистську диктатуру генерала Я. Метаксаса, другу світову війну, окупацію та жахливе громадянське протистояння, щоб інший марксист, С. Циркас, нарешті, зрозумів та обґрунтував емансипативний характер поезії К. Кавафіса та її здатність відповідати на виклики часів, що настали вже після смерті автора. Поет не вказує прямо на болючі питання сьогодення, однак в багатьох своїх текстах він розкриває широке тло функціонування суспільної репресивності та способів її приховування, видавання за «норму», «здоровий глузд» тощо, що, в певному сенсі, можна аналізувати за допомогою фукіанської теорії влади, анатомо- та біополітики. Молоді друзі К. Кавафіса пригадували, що в одній розмові він висловив сподівання, що, хоча сам він є інтровертом та анахоретом, не здатним до дії, його тексти, певно, зможуть підштовхнути до активних дій інших. Емансипативний потенціал поезії К. Кавафіса проявляється також в специфічному погляді на історію. Якщо пильно поглянути на поезії К. Кавафіса та співвіднести їх з історичними подіями, які слугують тлом або є самим осердям тексту, виникає відчуття, що поет полемізує з твердженням про те, що «історію пишуть переможці». Героїв поезій К. Кавафіса складно назвати переможцями: вони змагаються до кінця, або нишком полишають сцену, або намагаються замкнутися в колі приватного життя, однак їм не випадає стати переможцем в конкретній історичній ситуації. З іронією К. Кавафіс спостерігає за сповненим сил Нероном чи тріумфатором Александром Яннаєм. Утім, іронічна посмішка поета в інших ситуаціях є одночасно запитанням: «Чи справді нинішні переможці перемогли? Наскільки абсолютним є їхній статус в контексті глобального та діахронного історичного розвитку? Що станеться через чотири століття з Римом, який зараз залізною рукою трощить елліністичні монархії? Чи стануть такі удари смертельними для еллінства чи грецької мови?» Якщо історію пишуть переможці і для переможців, К. Кавафіс говорить про тих, хто часто залишається німим на її сторінках, попри те, що насправді робить її – вир людських мас («незліченні греки Персиди й Мідії», «ми тут з усіх усюд – сплав з греків, персів, вірмен, сирійців»), що напруженням своїх воль, переконань та бажань і створюють хвилі діянь, які в часовій перспективі оформлюються в історичний процес. К. Кавафіс наче натякає, що їхні історії обов’язково мають бути переказаними, адже без них не може постати Історія, зокрема, як простір, де формуються критичні здібності людини.

Андрій Савенко